Чтение онлайн

Хлопець показав праворуч:

– Он у тому старому будинковi є ляльковий театр. Вiн мiй. Я зроблю з нього мандрiвний.

– То тобi потрiбен автобус!
– сказав Крешимир.

– I переносна сцена, - докинув Джоннi.

– I все це купимо тобi ми, синку!
– закiнчив пан Рiкерт.
– I мовчи, не вiдмовляйся, бо тодi ми не вiзьмемо вiд тебе пароплавства.

– Згода!
– засмiявся Тiм. Тодi додав уже серйозно: - Яке щастя, що є на свiтi ви!

– I Салех-бей, - сказав пан Рiкерт.

– Атож, - потвердив Тiм.
– I Салех-бей. Треба послати йому телеграму.

I вони подались на пошту.

Старий у Месопотамiї всмiхнувся, прочитавши:

"чорт бери маргарин крапка смiх одержують задарма крапка я його одержав крапка щиро дякую за помiч ваш тiм талер".

Того дня й скiнчилась наша iсторiя, хоча в газетах вона тiльки почалася (так, як зрозумiли її журналiсти; а вони здебiльшого її не зрозумiли).

Пан Рiкерт знову став директором пароплавства, Джоннi стерничим, а Крешимир стюардом.

Про барона Троча тепер можна почути дуже рiдко. Кажуть, вiн майже весь час живе самотнiй i сумний у своєму месопотамському замку, уникаючи людей. Проте фiрма його процвiтає.

А Тiмiв слiд загубився. Вiдомо тiльки, що вiн удвох iз старенькою панi Рiкерт вигадав лялькову виставу, що називається "Проданий смiх". А потiм щез iз Гамбурга, й жоден газетяр так i не дiзнавсь, куди вiн подався.

Лиш двiчi ще доходили звiстки про нього. На кладовищi в одному великому нiмецькому мiстi до одного мармурового надгробка було покладено вiнок iз написом на стрiчцi: "Я прийшов, як навчився смiятись. Тiм".

А остання звiстка про Тiма надiйшла з однiєї хлiбної крамнички. Кiлька рокiв тому туди зайшов якийсь чемний юнак. Господиня, не впiзнавши його, спитала, чого вiн бажає; тодi юнак скорчив похмуре обличчя й пробурмотiв:

– Пограбувати директора гiдростанцiї, панi Бебер.

– Тiм Талер!
– вереснула з несподiванки пекариха.

Та юнак приклав палець до вуст i сказав:

– Ц-с-с... Не зрадьте мене, панi Бебер! Я тепер звусь Енрiко Грандiццi, власник найвеселiшого в свiтi театру - лялькового театру "Ящик маргарину".

– Кумедiя!
– вигукнула панi Бебер.
– А я ж учора там була. Хтось незнайомий прислав менi квитка. Тобто...
– вона скоса зиркнула на Тiма.
– Тобто, може, й знайомий.

– Може, - вiдказав юнак iз ямочками в кутиках уст.

– Там показували виставу про проданий смiх, - провадила панi Бебер.
– Гарна п'єса. На всiлякi думки наводить.

– А на якi думки вона вас навела, панi Бебер?
– поцiкавився юнак.

– Та, правду сказати, спершу менi аж моторошно було. А пiд кiнець смiялась, аж за боки хапалася. Отодi й подумала: де людина смiється, там кiнчається чортова влада.

– Гарно сказано, панi Бебер, - вiдповiв юнак.
– Отак i треба поводитися з чортом, щоб вiн поламав собi роги.