Чтение онлайн

«Вам добре, ви собі сам-один», – каже Гассе. Що ж, це справді так, хто був сам-один, того ніхто не міг покинути. Але інколи вечорами штучна будівля добробуту розвалювалася, життя перетворювалося на якусь нестримну мелодію-схлип, на вир шалених поривань, нестримних бажань, туги й надії – вирватися все ж із цього безглуздого запаморочення, із безтямної нудоти одноманітності звуків цієї одвічної катеринки. Будь-куди, аби вирватися! О, ця жалюгідна людська потреба – хоч трохи тепла: дві руки і схилене до тебе обличчя – чому ж ні? Хіба й це теж було тільки ілюзією, самозреченням, втечею? Хіба ж буває щось інше, крім самотності?

Я зачинив вікно. Ні, справді нічого іншого не буває. На все інше у нас надто хиткий ґрунт під ногами.

Але наступного ранку я підхопився раненько і, перш ніж піти до майстерні, зайшов на квартиру до квіткаря, а тоді до його крамнички, вибрав собі букет троянд і попросив зараз же їх віднести. Мені було трохи дивно, коли я неквапливо написав на картці адресу й ім’я Патриції Гольман.

Кестер, одягнувши свій найстаріший костюм, поїхав до управління фінінспекції. Хотів добитися, щоб нам знизили податки. Ми з Ленцом залишилися в майстерні.

– Готфріде, – сказав я, – давай-но візьмемося до товстого «кадилака».

Напередодні в газеті з’явилося наше оголошення. Отже, вже сьогодні можна було сподіватися покупців, якщо взагалі це могло когось зацікавити. Хоч би що, а машину треба було підготувати.

Насамперед ми пройшлися по лаку ще й політурою. Від неї машина заблищала, як ніколи, й наче аж подорожчала на сотню марок. Потім ми залили в мотор найгустіше з усіх, що тільки може бути, мастило. Поршні були вже не першокласні й трохи постукували. Густе мастило компенсувало цей дефект, і машина працювала напрочуд спокійно. Коробку швидкостей і задній міст ми теж змастили тавотом, щоб і вони працювали безшумно.

Потім ми виїхали з подвір’я. Неподалік був шмат вибоїстої дороги. Ми поїхали нею зі швидкістю п’ятдесят кілометрів. У деяких місцях кузов постукував. Ми зменшили тиск у балонах на чверть атмосфери та спробували ще раз. Пішло трохи краще. Спустили ще чверть атмосфери. Тепер усе йшло як по маслу.

Ми вернулися до майстерні, змастили скрипучі шарніри капота, втиснули туди ще гумову прокладку, залили в радіатор гарячу воду, щоб мотор умить заводився, і ще раз обприскали машину зісподу з гасового розпилювача, щоб і там усе блищало. Після всього Готфрід зняв руки до неба:

– Тепер явися нам, благословенний покупцю! Явися, любий володарю напханого гаманця! Ми чекаємо на тебе, як жених на наречену!

Проте наречена не квапилась. Отож ми пересунули на оглядову яму пекареву тарадайку й заходилися демонтувати передню вісь. Кілька годин спокійно, без зайвих балачок працювали. Аж ось я почув, що Юп, який стояв біля бензоколонки, почав насвистувати мелодію пісні: «Чуєш! Хто це йде до нас».

Я виліз із ями й виглянув у вікно. Навколо «кадилака» походжав маленький присадкуватий чоловік. На вигляд – цілком солідний буржуа.

– Поглянь, Готфріде, – прошепотів я, – може, це наречена?

– Безперечно! – сказав Ленц, глянувши на гостя. – Але подивись на обличчя. Ні з ким іще не розмовляв, а вже сповнений недовіри. Швиденько йди до нього! А я залишуся в резерві. Підключуся, якщо ти сам не впораєшся. Не забувай про мої прийоми.

– Добре. – Я вийшов до покупця.

Гість дивився на мене розумними чорними очима. Я відрекомендувався:

– Локамп!

– Блюменталь!

Це був перший Готфрідів прийом: неодмінно відрекомендуватися. Він запевняв, що це одразу ж створює інтимнішу атмосферу. Другий прийом полягав у тому, щоб починати розмову дуже стримано, вислухати уважно покупця, а тоді вже вчепитися там, де це було б вигідно.

– Ви з приводу «кадилака», пане Блюменталь? – запитав я.

Він кивнув.

– Ось він, – сказав я і показав рукою на машину.

– Бачу, – озвався Блюменталь.

Я кинув на нього швидкий погляд. «Увага, – подумки застеріг я себе, – це хитра бестія!»

Ми перейшли подвір’я. Я відчинив дверцята машини й запустив мотор. Робив усе мовчки, щоб дати Блюменталю час оглянути машину. Безперечно, він знайде до чого прискіпатись, отоді я перейду в наступ.

Та Блюменталь нічого не оглядав. Ні до чого не прискіпувався. Він і собі мовчки стояв переді мною, як стовп. Мені нічого не лишалося, як тільки розпочати наступ навмання.

Неквапливо й детально почав я описувати «кадилак», як, певне, мати розповідає про свою дитину. Говорячи, я намагався вивідати, чи тямить цей чоловік хоча б щось у таких речах. Коли це фахівець, то треба чимбільш розводитися про мотор і шасі, а коли він нічого не тямить – про комфорт та інші витребеньки.

Та він і далі нічим не виказав себе. Він не перебивав мене, аж поки я сам не вичерпав своїх мовних ресурсів.

– Для чого ви купуєте машину? Щоб їздити в місті чи для подорожей? – спитав я нарешті, сподіваючись за щось зачепитися.

– Для всього, – відповів Блюменталь.

– Ага! А їздитимете самі чи з водієм?

– Як коли.

Як коли. Відповіді він давав, як папуга. Може, він належав до ордену ченців, що дали обітницю мовчання.

Щоб якось пожвавити розмову, я вирішив добитися, щоб він сам щось випробував. У таких випадках покупці завжди стають приступнішими. Я занепокоївся, що він от-от засне.

– Верх машини, як для такого великого кабріолета, дуже легко відкидається й закривається, – сказав я. – Прошу, спробуйте закрити його самі. Ви зробите це однією рукою.

Але Блюменталь сказав, що це ні до чого, мовляв, він і так це бачить. Я, грюкнувши, розчинив і зачинив дверцята, а тоді поторсав за ручки.

– Ніщо не розгойдане. Усе непохитне й надійне. Прошу, перевірте самі…

Та Блюменталь знову відмовився. Він уважав, що інакше й бути не може. Ну й твердий у біса горішок!

Я показав йому, як опускаються й підіймаються шибки у вікнах.

– Ручки крутяться легко, завиграшки! Шибки фіксуються на будь-якій висоті.

Він не поворухнувся.

– До того ж і скло незвичайне – небитке, – провадив я далі, хоч уже й почав упадати в розпач. – Це ж неоціненна вигода! У нас у майстерні стоїть «форд»… – І я розповів історію про те, як загинула пекарева дружина, додавши ще одну жертву – дитину, хоч та ще й не народилась.

Проте душа Блюменталя була замкнена щільно, як сейф.

– Небитке скло ставлять на всіх машинах, – перебив він мене, – нічого особливого в цьому немає.

– Небитке скло не належить до серійного обладнання жодної марки машин, – заперечив я лагідно, але твердо. – Хіба що лобове скло на деяких моделях. Та аж ніяк не великі бокові шибки.