Чтение онлайн

Вуарон був гарненький, як вітрина кондитерського магазинчика. Невеличкі одно- і двоповерхові будиночки, стояли щільно одне до одного. Жан-Марк зупинив машину біля одного з них. Дістав великого, як у Буратино, ключа, вклав його у велику іржаву щілину. Повів Олесю великими напівтемними кімнатами.

Частина кімнат були нежилими. Там були звалені старі поламані меблі, старі портьєри, рами від картин, якісь безформні речі. Але у вітальні стояв білий рояль, і запорошені портрети на стінах переморгувались із пастушками у шафці зі скляними дверцятами. Жан-Марк відчинив віконниці, і осіннє сонце увійшло до вітальні.

— Сядь, відпочинь, я зараз принесу твої речі з машини. Жан-Марк скоро повернувся, і тут Олеся згадала, що, поспіхом скаладаючи речі, залишила в паризькій квартирі ноти тридцять третьої сонати. Вона майже знала її напам'ять, але зараз така неймовірна хвилина, вона не зможе грати без нот.

— Я забула ноти, — перелякано каже вона неслухняними губами, і Жан-Марк не питає, які ноти, він вибігає до сусідньої кімнатки і приносить стару велику книгу і розкриває її на потрібній сторінці. Він відкриває кришку і клавіатуру. Тридцять третя соната Гайдна ре мажор звучить, як сама радість життя, а у Жан-Марка на очах сльози. Чоловічі сльози іноді бувають істотно вагоміші за жіночі.

— Скажи, тобі подобається наше західне життя, — запитує Жан-Марк, за вечерею в маленькому ресторанчику, де їм подали рoulard a la ficele.

— Розумієш, все це прекрасно. Я не буду казати, що мені не подобається. Але багато з того розкошу, що ти мені показав… воно зайве! Всі ці мільйони соусів, і курка, засмажена вертикально.

— О, ти ще не все бачила! Коли ти приїдеш наступного разу, я сподіваюсь, коли ти приїдеш назавжди, а в мене вигорить одне діло, ми з тобою підемо в ресторан Вельфур у Пале-Роялі! Там правдивий розкіш!

— Можу собі уявити!

— Ні, ти не можеш!

— І навіть тут, де ще не той шик, я думаю, навіщо це? Навіщо смажити курку неодмінно вертикально, якщо стільки людей взагалі голодують!

— Тобі не подобається ця курка? То давай я замовлю щось інше! Ти не соромся, я заплачу!

— Мені подобається! Але це не те, від чого відчуваєш щось особливе. От коли ми з тобою стояли на Монмартрі над вулицею Лепік, там і правда було неймовірно! І сьогодні вдень в цьому лісі! Але такі відчуття бували в мене і до Франції… Що краще, ця курка чи соната, яку я грала тобі?

— Це не треба порівнювати, це різне…

— І все одно, по-справжньому мене хвилює те, про що можна писати вірші. І про ліс, і про сонце, про ці собори.

— Про кохання…

— Так, про кохання… Але ти можеш уявити собі вірші! не іронічні, а ліричні про цю курку!

Вони обидва гучно розсміялися, а потім Жан-Марк швидко став серйозним:

— Зате скільки неіронічних віршів було складено про голод!

Ти знаєш, мій дід викинувся з вікна з мансарди Монпарнаса… Бабуся тоді чекала мою матінку. Дід і бабуся не були в законному шлюбі… Я ненавиджу бідність, але розумію тебе. Я завжди мріяв зустріти таку жінку, як ти…

Олеся повернулася до Києва до холоду й дощу з мокрим снігом. Добре, що мало хто з друзів знав, куди вона їздила, їй не хотілось ні розповідей, ні запитань: а що ти вирішила? Невже ти втратиш такий шанс? Вона ходила великими порожніми кімнатами свого помешкання, іноді сідала до роялю і не знала, чи сумує вона за Жан-Марком, чи між ними прірва, якої не перелетіти. А Жан-Марк зник. Не було ні листів, ні телефонних дзвоників. Може воно й на краще, думала Олеся, але Жан-Марк все одно не озивався і вона почала сумувати. Спочатку ледве-ледве, а потім затужила нестерпно. Навіть тоді, вічність тому, коли вони розлучилися з Іваном, здається, не було так тяжко. Чому, чому їй так не щастить? Вона згадала своє друге кохання, художника і поета Володю. Це теж було дуже давно. Батьки поїхали на курорт, щоб дати змогу своїй двадцятишестилітній дитині скласти стосунки з бездомною творчою людиною Володею. З Володею Олесю бачили всі родичі й друзі. Так нестерпно було пояснювати усім, що той дивнуватий але непересічний бородатий парубок, як виявилось, перебував на обліку в психоневрологічному диспансері…

— І в чому ж це в нього виявлялося, Олесю, — не вгамовувались численні тітоньки й кузини, подруги і їхні мами…

Але Володя давно в минулому. Як і Іван. А де Жан-Марк? Що сталося між ними? Він так довго тримав її руки в своїх в аеропорту, її валізи вже упливли по чорному конвеєру, треба було проходити паспортний контроль, а вони все сиділи — вона на стільчику, він на колінах перед нею, їй було ніяково, але ніхто на них не звертав уваги, всі були стурбовані своїми прощальними поцілунками. Олеся вже надіслала у безвість два листи. Паризький телефон мовчав. Олеся написала третього листа:

І Жан-Марк озвався. Він подзвонив, але Олеся нічого не розуміла. Якісь неприємності, щось не так із готівкою, щось не так із рахунками. ОК, простогнав Жан-Марк, я напишу. Чекай листа.

Олеся бігала до поштової скриньки по декілька разів на день. Лист прийшов через два тижні — вже почалася передріздвяна суєта, пошта не справлялася з навалою привітань. Але ось він, цей грудневий лист, у який засмучений Жан-Марк навіть не поклав різдвяної листівки. Отже, як він вже пояснив Олесі, він працював з готівкою. І тоді, як провів Олесю, поїхав знову до однієї з тих ваших країн. Його зупинили на митниці і відразу знайшли ту готівку. Відібрали й дозвіл — йому швидко довели, що дозвіл був фальшивим. Очевидно, ті, хто давали йому ті гроші, самі й повідомили митницю. Тепер його інші рахунки заарештовані, поки він не розрахується з тим. Ти бачиш, це значно серйозніше, ніж смерть перестарілого батька. Кохання сильніше за смерть. Але гроші сильніші за кохання. Не знаю, не знаю, що буде далі. Не вагаючись, продав би свій дім у Вуароні, але на жаль, його іншим власником є ще й син дружини покійного батька від першого шлюбу, в якого великі проблеми із психікою. Слова Богу, пощастило здати в субаренду квартиру біля Пале-Рояль, тому поки маю гроші на їжу. Зараз живу у маленькій кімнатці на Монпарнасі. Мені здається, це та сама, де багато років тому жив мій дід…

Олеся подзвонила Яні. Так, вони з Роже в курсі, що у Жан-Марка проблеми. Роже багато разів говорив, що не варто цим займатись, але Жан-Марк хотів швидких грошей, ну от і має. Кілька разів у нього таке виходило, поки… поки не витяг пікову даму. Але ти ще молода, Олесю, я можу дати твою адресу колезі Роже, це, звичайно, не той мармелад, але… як там, між іншим у вас? Опалення є? А гаряча вода? отож бо й воно. Який твій поштовий індекс, Олесю?

Замість своєї адреси, Олеся попросила координати кімнати Жан-Марка на Монпарнасі. Яна покликала Роже, який знав мобільний телефон Жан-Марка. Олеся навіть почула, як вони перелаялись: не всі такі, як ти, хто любить французів тільки за гроші. Ой, були б ті гроші, відповіла Яна. Роже продиктував Олесі номер телефону, висловив припущення щодо суми, яка б врятувала Жан-Марка. Олеся подякувала і відразу набрала той телефон.

— Я передзвоню тобі, — кинув Жан-Марк, і тут же таки передзвонив, — не вистачало, що б ти мені дзвонила за свої. Я сиджу у кафе, де колись сидів Модільяні. Ти же знаєш, у Парижі бережуть історичну пам'ять. Ти пам'ятаєш мою квартиру в Пале-Роялі? Ти би бачила, де я зараз! C'est trеs exotique.

— Ти п'яний, Жан-Марк?

— Трошки. Скоро різдво. У нас сніг.

— Я дістану гроші, ти мене чуєш?

— Де ти їх візьмеш? У національному бюджеті вашої країни?

— Дзвони мені. Не зникай. І не падай духом.

Олеся знайшла візитівку Івана. В офісі його не було, і вона подзвонила додому. Жінка довго розпитувала Олесю, хто вона така і в яких стосунках з Іваном. Так тобі і треба, зловтішно подумала Олеся і залишила свій домашній телефон. Увечері Іван передзвонив.

— Скільки може коштувати моя квартира?

— Як мінімум… — Іван назвав суму, вдвічі більшу, ніж… Але ти добре подумала? Ти такого собі більше не купиш. Це вже перевірено.

— Я більше не можу тут.

— Я тебе розумію.