Чтение онлайн

— І знову той старий шахрай! — вигукнув Артем.

— Так, Дорбатай змінив становище, що існувало раніше. Він весь час, як я вам казав, намагався збільшити свій вплив на скіфів. І от, спритно використавши релігійні забобони, Дорбатай зумів збудити в скіфів ненависть до греків. Звісно, в цьому Дорбатаєві допомогли не тільки його підручні-віщуни, а й знатні старшини, скіфи-багатії, які зацікавлені були в тому, щоб найбільше визискувати. Та й Сколот, мабуть, нічого не мав проти витівок старого віщуна. А прості скіфи піддалися дуже легко, бо немає ж нічого легшого, як посварити одну групу людей з другою, граючи на релігійних почуттях — То, зрозуміло, прості скіфи не мають від усього того ніякої користі; втім, вони бояться богів і слухають Дорбатая. А віщун весь час нагадує людям, що греки, мовляв, назавжди прокляті богами, весь час нацьковує скіфів на греків. Он яка хитра робота!

— От тобі й симпатичний Сколот! — з серцем вихопилося в Артема. — Зовні-то він симпатичний, а всередині такий самий, як Дорбатай!..

— А ви що ж, Артеме, хотіли, щоб він був другом рабів? — посміхнувся Іван Семенович. — Адже він рідний брат Дорбатая… не тільки за народженням, а й за всіма іншими ознаками, до речі, — важливішими.

— Але як же самі невільники миряться з таким становищем? — і не міг заспокоїтись Артем. — Та я б на їхньому місці…

— Вони й не миряться, юначе, — заперечив Дмитро Борисович, — Я вже казав, що недавно вони повстали. Але… ви ж знаєте, що з того вийшло, який був кінець, що його ви бачили на власні очі…

— А чому ж прості скіфи так легко піддаються Дорбатаєві, а не допоможуть рабам? Адже ви самі кажете, що вони не мають від цькування греків ніякої користі. Та й інтереси в них мусять бути однакові — проти Дорбатая, проти Сколота, проти багатіїв! Я б їм усе роз’яснив, будьте певні! От спитайте, що про це скаже Варкан! — не вгавав юнак.

Археолог переклав Варканові запитання Артема. Скіф уважно подивився на юнака й нахмурив брови, наче старанно обмірковуючи почуте. Потім, після невеличкої паузи, відповів, дивлячись прямо в очі Артему; Дмитро Борисович переклав це так:

— Він каже, що ви, Артеме, ще багато довідаєтеся тут. Колись згодом Варкан охоче відповість вам на ваше запитання, але не зараз. А тепер він просить лише сказати вам, що він сам, наприклад, Варкан, має чимало друзів серед греків. Скажімо, той самий Роніс, що зацікавив Івана Семеновича, — один з його кращих приятелів. І з цього Варкан просить вас зробити певні висновки. А там самі побачите…

Тепер замислився Артем. Відповідь Варкана, хоч і дуже коротка й нібито неясна, була насправді багатозначною. Очевидно, молодий скіф не вважав зараз за можливе відповісти Артемові ясніше. Проте й того, що він сказав, було досить. Він, Варкан, дружинник Сколота, людина, яка користується симпатією старого вождя — а це Артем помітив! — в той же час приятелює з греками, хоча це, мабуть, і небезпечно для нього… Дуже, дуже цікаво…

Всі мовчали. Таку купу нових відомостей треба було добре обміркувати.

Артем озирнувся: чи не час уже зацікавитися їжею, — не так, як цікавився Дмитро Борисович, не з погляду перевірки археологічних даних, а по-справжньому повечеряти? М’ясо пахло дуже приємно, та й скіфський хліб мав зовсім непоганий вигляд. А що в череп’яному глеку було свіже й запашне молоко, — в цьому Артем уже встиг пересвідчитись.

Він узявся до їжі, не забуваючи при тому й стежити за входом до кибитки, як йому було доручено. Він їв з таким апетитом, що, спостерігаючи це, не витримали й товариші. Через хвилину почали їсти всі. Варкан дивився на чужинців і посміхався. Вечеряти він не захотів, хоча Дмитро Борисович і запрошував його.

Аж коли його нові знайомі, поївши м’ясо з хлібом, взялися до молока, Варкан заговорив знову. Дмитро Борисович уважно слухав його.

— Ось що, товариші, — нарешті, сказав археолог. — Варкан каже, що до ранку нам ніщо не загрожує. Завтра Дорбатай влаштовує велику відправу. Але Сколот має намір відкупити нас у нього. Старий віщун жадібний. Варкан сподівається, що він віддасть нас за якісь коштовності.

— Хіба ж ми крам якийсь, щоб нас продавали й купували? — спалахнула гнівом Ліда. — І зрештою, хіба, зважаючи на вашу ж таки розповідь, Дмитре Борисовичу, Сколот не такий самий гнобитель, як і Дорбатай? Звісно, Дорбатай явно вороже ставиться до нас. Але обидва вони однакові… як ти сказав, Артемчику? Обоє рябоє, так?

— Стривайте, Лідо, — спинив її Іван Семенович. — Нам треба добре обміркувати, що робити, а не так спалахувати, як ви. Тут є деякі обставини, що мають, на мою думку, велике значення. Наприклад, те, що сказав Варкан про свої зв’язки з тим… як його? А, Ронісом. Дещо я починаю тут розуміти, друзі мої…

— І я теж, — додав Артем, переможно глянувши на Ліду.

— То й добре, — погодився геолог. — Будемо поки що розуміти з вами вдвох, Артеме. Отож, я гадаю, що нам краще триматися й надалі Сколота… власне, навіть не його, а…

Він не закінчив. Проте його погляд у бік Варкана був досить красномовний. Тільки сам Варкан, не розуміючи певна річ, жодного слова, чекав. Раптом він здригнувся. Очі його недовірливо і якось боязко дивилися на Діану, що підвелася з килима і підійшла до Івана Семеновича нюхаючи повітря.

— Е, товариші, погано! Самі ми понаїдались, а собака? Всі забули про неї, і я також, — докірливо промовив геолог. Він узяв залишки м’яса і віддав їх Діані. Варкан мовчки, але явно підозріло поглядав на собаку, яка спокійно їла. Потім він звернувся до Дмитра Борисовича, вказуючи на Діану. Археолог засміявся.

— Ні, ні, друже! Це — звичайна собака. Хороша собака, віддана, розумна, навіть породиста, але тільки собака. І нічого надзвичайного в ній немає, запевняю тебе! Товариші, — повернувся він до своїх, — от дивіться! Навіть такий розвинений чоловік, як Варкан, і то не може подолати свого страху перед Діаною. Він запитав мене, чи не з’їсть коли-небудь нас самих ця “пантера”? Він вперто вважає нашу Діану за пантеру.

Це й справді здавалося смішним. Втім, розмова враз увірвалась, бо за кибиткою почулися чиїсь кроки. Артем швидко схопився на ноги:

— Тс-с!

Голова Варкана зникла під повстю. Діана вороже загарчала.

— Діано, лежати! Лежати! — суворо наказав Іван Семенович. Собака неохоче лягла біля нього, тихенько повискуючи.

Чиясь рука відкинула широку повсть входу. Заблимало світло. До кибитки ввійшов скіф з каганцем. Це була невеличка чаша, в якій горів гніт. Скіф спинився біля входу. За ним поважно увійшов старий віщун у своєму урочистому червоному плащі. Він уважно оглянув кибитку, полонених. Вираз його обличчя був сухий і холодний. Під тремтливим світлом каганця на його плащі виблискували золоті оздоби, безліч нашитих на нього бляшок різної форми, з різними викарбуваними зображеннями. Такі ж бляшки були нашиті й на повстяному башлику старого віщуна, що ховав під собою довгі пасма сивого волосся.

— Чого йому від нас треба? — тихо спитав Артем. Але юнак не ждав відповіді — і тому, що її не міг ніхто дати, і тому, що всі, як і він сам, сторожко чекали.

Віщун стояв у владній, упевненій позі. Ось він ледве помітно поворухнув рукою. До намету шмигнув маленький чорнявий чоловічок. Він низько вклонився віщунові і став поруч нього, зацікавлено розглядаючи полонених. Біля входу стояли ще якісь темні постаті.

Не повертаючи голови до чорнявого чоловіка, мов не помічаючи його зовсім, віщун почав говорити. Його слова злітали з вуст кожне окремо, спокійно, рівно, не забарвлені жодною інтонацією, ніяким виразом. Мовби він говорив щось цілком стороннє, таке, що зовсім не стосується полонених чужинців. Але щойно він спинився, як чорнявий чоловічок одразу ж заходився перекладати. Саме для цього його, мабуть, і викликали сюди, — щоб перекладати слова віщуна на грецьку мову. Звідки довідався старий віщун про те, що хтось із них знає цю мову? Це лишалось загадкою.