Чтение онлайн

— Т-ак, — погодився Богдан, хоч йому було зовсім незрозуміле це високонаукове пояснення.

— Це називається скін-ефект, як ти, мабуть, пам’ятаєш…

— Угу, — кивнув головою Богдан, хоч він нічого такого не пам’ятав.

— І от, можливо, для моєї частоти потрібен саме цей шар оксиду, хіба можна знати? А якщо він стане тоншим — під час перевозки, припустимо, — ефект буде інший. Бо все це — страшенно вередлива річ, якої по суті ніхто досконало не знає…

— Хотів би я знати, чого ти вимагаєш, Петре, коли й сам цього як слід не розумієш? — уїдливо запитав Сашко, що, раптово увійшовши, почув розмову.

— А, і ти тут, землерию, — роздратовано відгукнувся Олд-Бой. — Не чіпляйся, будь ласка, бо я так знервований, що можу й вилаятися.

— Прошу, прошу, ось до речі іще один слухач іде. Тільки ти поміцніше, як слід! — розсміявся Сашко, бачачи, як до кімнати зайшла Люка. Дівчина не помітила, як Олд-Бой стримав вигук незадоволення й зціпив зуби. Вона звернулася до Богдана:

— Ви не бачили, Богдане, мого кота?

— Та н-навіщо він вам, Люко? Ми ж зараз їдемо, — здивувався Богдан.

— А він поїде зі мною до радгоспу. Я за цей час так звикла до нього!..

Велика вантажна машина під’їхала до інститутського радгоспу “Перемога”.

Гостей вийшов зустрічати Данило Якович Сидоренко, директор радгоспу.

— Здрастуйте, дорогі гості! — привітався Данило Якович. — От і добре, що приїхали.

— Доброго ранку, товаришу директор, — відповів йому за всіх Сашко.

— А хто ж у вас тут головний, бригадир, чи як?

Сашко вказав на Олд-Боя, який розмовляв з вантажником.

— Отже, — привітно мовив Данило Якович, — він і є отой Петро Микитович, про якого телефонував мені Іван Петрович Антохін?

— А що ж він казав?

— Не тільки казав, а ще й листа написав, — доброзичливо повідомив директор. — Ну, щоб всіляко допомагати вам. Віддати у ваше розпорядження нашу лабораторію й влаштувати все для досліджень. От я й хочу допомогти вам як директор радгоспу, щоб усе наше зерно для посіву було опромінене вашою електрикою. Отож будьмо знайомі!

Директор щиро потиснув руки всім прибулим. Уважно глянув на кота, якого тримала Люка.

— Добрий кіт, — сказав він, — мабуть, породистий, такий одгодований. Ну що ж, і йому роботи вистачить. Пацюків у нас, знаєте, сила.

— Потруїти треба, — тоном знавця промовив Сашко.

— Кілька разів труїли, а їх все ще багато. Ну, нічого. Може, ваш кіт допоможе… якщо йому самому пацюки хвоста не відгризуть. Ні, ні, я пожартував, слово честі, — поспішив він заспокоїти Люку, яка вже незадоволено зиркнула на нього. — Ходімо до нашої лабораторії, товариші. Її, звісно, не так обладнано, як ваші, інститутські, але як на сільську, то й непогано.

Директор явно скромничав. Олд-Бой, оглянувши лабораторію радгоспу, запевнив його, що вона не гірша від міської, інститутської.

Сюди відразу ж таки перенесли ящики з деталями розібраної установки, і вся бригада негайно взялася до роботи. Вистачило її й для Андрія Антоновича. Він старанно почистив усі шафи лабораторії, попідмітав підлогу, хоч у цьому й не було потреби, бо все було прибрано до приїзду гостей. Але ще перед тим Андрій Антонович зняв свою хутряну шапку, поклав її на підвіконня, причесав гребінцем довгі сиві пасма, що оточували його лису блискучу голову, поглянув туди, де Олд-Бой розбирав ящики, і значущо промовив:

— Ну, от і починається діло. Побачимо, побачимо…

Він ще раз пригладив лисину і аж тоді вже заходився прибирати.

Побоювання Олд-Боя були даремні, бо генератор, найвідповідальнішу частину установки, склали досить легко Генератор, щойно його ввімкнули, почав працювати бездоганно. Після перших спроб Олд-Бой вирішив ознайомити з роботою генератора Данила Яковича. Він увімкнув струм: заклацав компресор, спалахнули фіолетовим світлом лампи. З дуги зірвалися вогняні фіолетові іскри, у повітрі запахло озоном.

Данило Якович уважно і шанобливо поглядав на дивну машину, стежив очима за іскрами, що пливли від дуги генератора. Потім вийняв з кишені кисет з тютюном, скрутив цигарку і спитав:

— Курити тут можна? — І, діставши позитивну відповідь, додав: — Я бачу, ця штука діє. Іван Петрович мені про неї таке розповідав, “е знаю, що й думати.

— Можемо показати, Даниле Яковичу, як генератор працює, — засміявся Сашко. — Можемо підсмажити вам добрячий сніданок чи, скажімо, пальця припекти нашим промінням… Одному професорові, знаєте, так припекли, що ой-ой!

Але це не справило враження “а Данила Яковича. Він покрутив у руці цигарку і відповів:

— Ви нічого не показуйте, мені воно ні до чого. В мене інші турботи, мені фокусів-покусів не треба. От Іван Петрович казав, та й у листі писав, що ваша машина має опромінити наше зерно для посіву. Оце вже діло. Я, правда, не знаю, що з того вийде… не дуже довіряю цій справі. Якось воно…

І він покрутив у повітрі пальцями, доповнюючи тим незакінчену думку. Олд-Бой, що досі неуважно слухав слова директора, сприймаючи їх як жарт, раптом повернувся до нього. Очі його блиснули, брови зійшлися. Це були серйозні ознаки для запального Петра.

— Так ви кажете, що не дуже довіряєте нашому опромінюванню? — почав він поки що майже спокійно. — Та ви знаєте, що берете під сумнів? Знаєте чи ні?

Олд-Бой насувався на директора. Його рука з цигаркою описувала в повітрі широкі кола. Данило Якович трохи відступив.

— Та не те, щоб зовсім, але… — почав він.

— Е, ні, пробачте! — вже гримів Олд-Бой. — На якій підставі ви так кажете? Чи ви знаєте, які наслідки дали наші дослідження з опромінюванням ультракороткими хвилями? Не мікрохвилями, і не в поєднанні з інфразвуком, а звичайними ультракороткими хвилями? Можу вас поінформувати, шановний Даниле Яковичу! Мені це неважко!

— Та почекай ти, почекай, — промурмотів Данило Якович, відступаючи далі. Але розлютованого Олд-Боя годі було спинити. Він уже розмахував руками й вигукував:

— Ми опромінювали насіння простими дециметровими хвилями тільки п’ятнадцять секунд. І знаєте, що сталося? Насіння звичайнісінької місячної редьки вже через два тижні дало плоди! А від звичайного насіння ніколи не щастило мати їх раніше, ніж за чотири тижні. Он як. Удвоє швидше. Удвоє!

— Та я ж… — спробував виправдатися Данило Якович.