Чтение онлайн

Одного осіннього дня, Ганна приїхала до Розлуча, може, на рижики, може, на підпеньки, а, може, так собі. В неї часом появлялася туга за горами. Ви знаєте, що таке туга? То дуже неприємне почування. Люди кажуть, що вона сидить біля серця та в’ялить його. Це не хвороба, хоч дехто запевняє, що з туги можна вмерти. Так, Ганнина туга за горами не смертельна хвороба, а така собі легша, як у вас, скажімо, грипа: прийде, побуде трохи й піде. А щоб швидше її позбутись, треба поїхати в гори. Так і зробила Ганна. Поїхала до Розлуча, посиділа на лавочці Старого Пана, погрілась на сонечку, пішла на Кізявицю та в Печеру, і від того їй зараз же полегшало.

Одного ранку приніс Ілько щось завинене в мішку. Виглядало воно, наче мала хлібина.

— Оце, видите, ймив у стайні. То їж, ци якесь…

— Покажи, покажи! — попросила Ганна.

Ілько розгорнув свою здобич та поклав па підлогу. Кругле хлібеня лежало, наче неживе. Було наїжене голками, а на них і між ними — Боже ти мій! — скільки було пороху, бруду, соломи, листя, навіть гною! Повзало воно й качалося всюди, тож не диво, що набрало на голки стільки нечистоти. Колір його кільчастого кожуха був брудно-бурий, і запах не дуже приємний. Здавалося, що оця купка бруду нежива, але за хвилину з-поміж голок показався чорний, порепаний ніс, а далі ціле рильце, як у свині, і жваві чорні очі. Ніс нюшив, а очі пильно розглядали хату. При найменшому шерехові голова негайно зникала в кожусі, не бажаючи знайомитись із небезпекою. Так, ціле життя їжака є втечею до власної шкіри, постійним хованням перед ворогами. Коли вже м’який живіт і дорогоцінна голова сховані між голками, тривога минається. Лежить собі таке кільчасте гарбузеня серед дороги, чи де в рові, і що йому зробиш?

Хитра й бойова сучка Боська прискочила до звіряти, та мабуть мала вже сумний досвід, бо тільки гавчала тонко й гостро. В її голосі була якась жалісна скарга. Зараз же вона задкувала й ховалась до кутка. Мабуть, її ніс добре зазнав, чим пахнуть їжакові голки.

— Що з ним вчинити? — питав Ілько. — Бо мовлять, що він коровам молоко відбирає. Може б, його вбити? Рубану два рази сокирою, і по нім!

— Дурень ти! Молока він не має як відбирати й бити його не треба. Він корисний в городі, де поїдає комах, навіть мишей, а шкоди не робить жодної. Хоч який він не гарний, проте це гідна тваринка, і навіть дехто держить його в хаті, бо він полює на тарганів. От і добре, що нагадала! У нас, у Львові, в кухні є таргани. Візьму його до нас, хай виловить.

— Та фе! Хто би таке віз у місто? — здивувався Ілько.

Проте, наступного дня їжак лежав у кошичку на полиці залізничного вагону. Колеса потягу котилися по рейках і вибивали радісну пісеньку: Ічок! Ічок! Чок! Чок! Ічок! Ічок! Ічок!

У Львові, ще на порозі стоячи, повідомила Ганна:

— Маємо нового добродія на господарстві!

Всі збіглися до неї, і тоді Ганна викинула з кошичка їжака.

Всі стали розглядати прибулого й розпитувати, яка його історія й що він їсть? Тільки Зоська реготалась, аж сльози ставали в очах: так смішила її паннина охота тримати в хаті такого звіря. Зоська штовхала його держаком щітки, а він загрозливо їжив голки.

— Лиши, не страши бідного звірка! — просила Ганна. — Він мусить звикати до людей. Бачиш, який боязкий.

І справді: як тільки на хвилину всі затихли, Ічок виставив ніс, але зараз же сховав його знову; тільки з-поміж голок видно було очко, що дивилося на світ.

Як усі інші, й Мая підійшла до звіряти. Принюхалась до нього здалека, але мабуть його запах був немилий, бо чхнула й стала вилизувати свою шерсть, наче боячись, що до її гарного, чорного кожушка пристане щось брудне. Все ж, за хвилинку підійшла й обережно торкнула новий предмет лапкою. Голки наїжились, і Мая плюнула з пересердя та жалісно нявкнула: її лапка відчула, що таке їжаків кожух. Швиденько стрибнула Зосьці на коліна та стала вилизувати лапку, при чому з обуренням позирала на колючу біду. Вона ж їй нічого не зробила, може, разом би грались. Киця була молода й весела, і товариство б їй придалося. Але яке може бути товариство з таким неввічливим заволокою?!

— Як він називається? — питав Роман, — яка його історія та що він робитиме в нас?

— Це Ічок. Скромний ловець із Кечери. Був там пострахом різної комашні, мишам теж наганяв страху. У нас дістане ловецькі терени в кухні, де запанує над тарганами.

Таке пояснення викликало пошану до гостя, і навіть Зоська погодилась його прийняти.

Філько побачив нового звірка підчас обіду. Його внесли до їдальні й поклали на підлогу. Відтепер він їстиме не в кухні, а в кімнаті, де більше спокою. Як не як, Ічок був нервовий, і від цієї хвороби треба було його лікувати.

— Він дурень, — вирішив Роман.

— Ні, це не глупота, а така в нього вдача. Обережність нікому не зашкодить, і він це знає. Так він відстрашує ворогів. І хоча він не великий, ворог боїться його, як от Бабусина Красуля.

Філько боронив їжа. На доказ, яке це мудре звіря, він розповів історію про їжака Дідка.

Вранці бабуся виходила косити траву для своєї корови. Хоч бабуня й старенька, та праця йде в неї справно: косою тільки черк, черк! Аж дивиться — в траві якийсь клубок. Добре, що впору стримала косу, а то бідний їжачок не дожив би до своєї смерти. Своїм звичаєм він з’їжився, склубився, та лежав, мов неживий. Бабуся помітила його в траві і зраділа. Вона любила всіх звірів, то й вирішила забрати їжачка до себе в хату. Кожен господар тішиться, коли худібки прибуває. А бабуся й поготів. Вона була стара й самітна, любила тварин та розмовляла з ними.

— Підеш з бабусею додому? Ти сам, як бачу, а бабуся теж сама. Умер наш господар, і все запустіло з тої пори. Але тепер ти будеш у нас господарем. Ти такий горбатенький та нечепурний, як справжній дідусь. Але біди тобі в мене не буде.

Не відомо, чи Дідочок думав собі те саме, бо він не боронився й спокійно лежав у плахті, якою бабуся його завинула. Не відповів він нічого, бо це не в звичаю їжаків. Бабуся понесла його додому і примістила в стайні, під жолобом. Мабуть Дідочок добре розумів бабусю, бо він не лякався й не збирався втікати. Випорпав собі ямку під жолобом, прикрив її сіном, і там заховався.

Перші дні його й зовсім не видно було. Мабуть звірок він розсудливий, і спочатку розглядає житло та його мешканців. Він ще потроху лякався та ховався між голками. Але згодом перестав боятись, вилазив із своєї хатки та ходив собі по стайні. Тепер уже його боялись. Власне, боялась його Красуля. Коли він бігав по стайні, Красуля їжила шерсть і дивилась неспокійно своїми баньчастими очима. Навіть копала копитом одним та другим, наче обороняючись від чогось немилого й страшного. Бабуся заспокоювала її:

— Не бійся, маленька, він тобі нічого злого не зробить. То наш господар, повиганяє мишей і всяку нечистоту. А те, що він трошки негарний, а, може, й страшний, не біда. На тобі свіжої травички, поїж собі!

Бабуся заклала за драбину скошену траву, що пахла м’ятою, чебрецем, та свіжою зелениною, і була пересипана гарними польовими квітками. Красуля стала їсти, час від часу оглядаючись позад себе. Бабуся приставила стільця, сіла на ньому, та, взявши між коліна дійницю, почала доїти Красулю. Молоко дзюркотіло тонесеньким струмочком та біліло в дерев’яному відерці.