Чтение онлайн

— У мотелі побувала поліція, — сказав Джік. — Ми розповіли їм про викрадення картини, але я гадаю, що вони не займуться цією справою впритул, доки ти їм усього не викладеш.

— Я поміркую над цим, — відповів я.

— Отже, що ми тепер робитимем? — запитала Сера.

— Ну… тут більш, нема рації залишатися. Завтра повертаємось до Мельбурна.

— Слава богу, — сказала вона, широко всміхаючись, — я вже думала, що ти змусиш нас пропустити Кубок.

Незважаючи на батареї пігулок і на різних янголів-охоронців, що доглядали мене, ніч була безсонна, і все здавалось підступно незручним. Через шок я від часу до часу впадав у температурну лихоманку. В п'ятнадцяти місцях болюча пульсація. Щонайменший рух дере, як по живому, — не тіло, а незмащений двигун. Не дивно, що у шпиталі мені порадили залишитись.

До самого світанку мені лишалося втішатись, що не все ще втрачено. Могло бути набагато гірше.

Найбільше непокоїла не брутальність бандитів, а та швидкість, з якою вони нас розшукали. Я розумів, відколи побачив голову Регіни: керівний мозок банди не зупиниться ні перед чим. Дії підлеглих завжди відбивають єство зверхника. Якби не ця жорстокість, то Регіну не мордували б, а просто засунули б у рота затичку і зв'язали.

Я дійшов висновку, що саме через це безжальне живоїдство і мене викинули з балкона. Прийом цей як метод убивства дуже ненадійний. Можна вижити, впавши з такої височини, навіть без пружистого дерева. Ті двоє, наскільки я пригадую, не обтяжили себе і не подивилися, живий я чи мертвий, і, доки я лежав непритомний, не прийшли, щоб добити.

Отже, або це просто бузувірський спосіб позбутися мене, поки вони грабували номер, або навмисне хотіли так мене покалічити, щоб я більше не втручався у їхні справи.

Або і перше, і друге.

Як же вони нас відшукали?

Якийсь час я сушив собі над цим голову, проте не зміг дійти певного висновку. Найімовірніше Уїксфорд або Грін зателефонували з Мельбурна й попередили Гарлі Ренбо, щоб чекав на мою появу. Якби вони навіть почали панікувати після того, як зрозуміли, що я побачив Маннінгза й свіжу копію. Мілле і до того ж узяв зразок роботи Ренго, — обоє злочинців з Мельбурна не встигли б протягом цього часу дістатися до Аліс Спрінгз.

Між купівлею та нападом минуло ледве чотири години, а ще ж треба було з'ясувати, у якому ми мотелі, у яких номерах, та зачекати, доки я піду від басейну нагору.

Очевидно, за нами все-таки стежили весь час, ще від Флемінгтонського іподрому або вичитали нас у списку авіапасажирів. Але в цьому разі, звичайно, вони встигли б попередити Ренбо про наше прибуття, і нам, ні за що не вдалося б побачити те, що ми побачили. Я облишив думки про це. Я не знав навіть, чи впізнав би бандитів, якби знову їх побачив. Звичайно, не того, що був позаду, бо я жодного разу і оком не кинув на нього.

Вони могли дійти цілком логічного висновку, що зробили все можливе, аби вивести мене з гри: і, зрозуміло, якби в мене був лій у голові, так і мало б бути.

Якщо їм був потрібен час, то, власне, навіщо?

Щоб посилити застережні заходи і замести сліди, щоб будь-яке розслідування — якби мені вдалося переконати поліцію зацікавитися зв'язком між картинами і пограбуваннями — зайшло в глухий кут.

Навіть якби вони знали, що я вижив, то все одно не сподіватимуться, що у найближчому майбутньому я братимусь до чогось: отже, діяти треба тільки у найближчому майбутньому.

Правильно.

Переконати власний мозок нескладно. Зовсім інша річ — від шиї й нижче.

До одинадцятої Джік і Сера не з'явились, а я ще був у ліжку. Вже сидів, але не дуже певно.

— Боже, — сказала Сера, — ти виглядаєш іще гірше, ніж учора.

— Так мило з твого боку.

— Ти не доїдеш до Мельбурна, — пригнічено сказала вона. — Отже, прощавай Кубок.

— Ви можете самі рушати, — сказав я. Вона стояла біля ліжка.

— Невже ти думаєш, що ми тебе тут покинемо… у такому стані… Й поїдемо розважатись?

— А чом би й ні?

— І чого ти тільки такий дурний?

Джік розіклався на стільці для відвідувачів. Сера накинулася на нього.

— Це його власний клопіт, якщо він дозволяє викидати себе з такої височини, — сказав він.

Сера накинулася на нього.

— Як ти можеш казати такі речі?

— Нам не треба у це втручатися, — сказав Джік.

Я усміхнувся. Сера почула сардонічне відлуння власних слів, які вона пристрасно виголосила лише три дні тому. Збагнувши це, вона тільки дратливо розвела руками.

— Ти абсолютно паскудна тварюка, — сказала вона.

Джік засміявся, наче кіт, що наївся сметанки.

— Ми ходили до галереї, — сказав він. — Вона досі зачинена. Ми також обійшли будинок і забралися до садка з того боку, зазирнули у засклені двері, й знаєш, що ми побачили?

— Нічого.

— Достеменно так. Зник мольберт з імітацією Мілле. Усе підозріле сховане від стороннього ока. А решта — все респектабельно і нормально.

Я трохи змінив позу, зменшуючи біль у одному місці й збільшуючи в другому.

— Якби ви й потрапили всередину, то навряд чи знайшли б щось підозріле. Закладаюсь, учора опівдні переховано щонайменші докази.

Джік похитав головою:

— Звичайно.

Сера сказала:

— Ми поцікавились у мотелі в дівчини-портьє, чи про нас хтось не запитував.

— Ну й що? Певна річ, запитували?

Сера похитала головою:.

— Телефонував якийсь чоловік. Їй здається — десь відразу по десятій. Він запитав, чи містер Чарлз Тодд зупинився в мотелі з двома друзями, і коли вона підтвердила, запитав номер кімнати. Пояснив, ніби щось має тобі передати.

— Боже.

Оце так передача. Термінова. Сторчголов.

— Вона сказала йому номер, але додала, що він може залишити пакунок у неї і вона вручить.

— Він, мабуть, посміявся у відповідь.

— У нього не могло бути такого почуття гумору, — сказав Джік.

— Відразу по десятій? — перепитав я, розмірковуючи.

— Доки нас не було, — похитала головою Сера. — Мабуть, невдовзі після того, як ми пішли з галереї… коли ми купували купальники.