Чтение онлайн

Привабливість ідеї зберегти Піті життя ціною власного сама по собі вже була виявом непокори. Відмовою грати в Голодні ігри за правилами Капітолія. Мої негласні наміри цілком збігалися з гласними. І якщо мені справді вдасться врятувати Піту... для повстання це просто ідеально. Бо з мертвої мене більше зиску. Мене оголосять чимось на кшталт мучениці за ідею, малюватимуть моє обличчя на плакатах, і це об’єднає людей краще, ніж будь-які мої вчинки, якщо я зостанусь живою. А ось Піта цінніший живий і зболений, бо він зуміє вкласти свій біль у слова, які перемінять людей.

Якби Піта здогадувався, про що я думаю, він би вибухнув од гніву, тож я тільки промовила:

— То як проведемо останні дні?

— Решту свого життя, кожну його хвилину, я хочу провести з тобою, — відповів Піта.

— Тоді заходь, — сказала я, відчиняючи двері своєї кімнати.

Яка розкіш — знову спати з Пітою! До сьогодні я не усвідомлювала, як бракувало мені людської близькості. Як не вистачало відчувати в темряві Пітину присутність. Як би хотіла я повернути ті кілька останніх ночей, коли я замикалась від нього! Я поринула у сон, огорнена його теплом, а коли розплющила очі, з вікна струменіло сонячне світло.

— Жодних кошмарів, — промовив Піта.

— Жодних, — підтвердила я. — А у тебе?

— І в мене. Я майже забув, який він — міцний нічний сон, — відповів він.

Ми ще трошки полежали, не кваплячись починати день. Завтра ввечері за розкладом — телевізійне інтерв’ю, тож сьогодні Геймітч та Еффі даватимуть вказівки. «Знову високі цідбори й саркастичні зауваження», — подумала я. Але в кімнату увійшла рудокоса дівчина-авокс і принесла записку від Еффі: оскільки нещодавно ми здійснили Тур переможців, вони з Геймітчем вирішили, що ми і так добре тримаємося на публіці, тож на сьогодні інструктаж відміняється.

— Невже? — здивувався Піта, вихопивши записку з моїх рук і ретельно її перечитавши. — Ти знаєш, що це означає? Це означає, що ми цілісінький день можемо бути тільки вдвох!

— Шкода, що не можна нікуди виходити, — промовила я задумливо.

— Хто сказав, що не можна? — вигукнув Піта.

Дах. Ми замовили купу харчів, взяли кілька покривал і вирушили на пікнік на дах. Пікнік на цілий день у квітковому садку, де від найменшого повіву вітру дзвенять дзвіночки. Ми їли. Лежали на сонечку. Я ламала виноградні лози та вправлялась у плетінні сіток і зав’язуванні вузлів. Піта малював мене. Ми бавилися з силовим полем, яке оточувало дах: хтось один жбурляв у нього яблуко, а другий повинен був його піймати.

Ніхто нас не турбував. Ближче до вечора я лежала в Піти на колінах і плела віночок з квітів, а він грався моїм волоссям, присягаючись, що тренується робити вузли. В якусь мить його руки завмерли.

— Що трапилося? — спитала я.

— Як би хотів я зупинити цю мить, тут і зараз, і розтягнути її навіки! — вигукнув він.

Зазвичай такі слова — слова, що натякають на Пітине безсмертне кохання до мене, — змушували мене ніяковіти й почуватися винною. Але зараз мені було так тепло і затишно, всі мої тривоги про майбутнє, якого в мене немає, розтанули, тому я не намагалася стримуватись:

— О’кей.

— Ти згодна? — в голосі його чулась усмішка.

— Згодна, — промовила я.

Він знову занурив пальці у моє волосся, і я задрімала, але він збудив мене, щоб я мала змогу побачити захід сонця. За обрієм Капітолія палахкотіло неймовірно гарне жовтогаряче полум’я.

— Шкода проґавити таке видовище, — виправдався Піта.

— Дякую, — відповіла я.

Я не знала, скільки заходів сонця мені ще випаде побачити, тож і справді не хотіла проґавити жодного з них.

Ми вирішили не ходити на вечерю, але нас ніхто і не кликав.

— Я радий, що ми не пішли на вечерю. Втомився відчувати на собі жалісливі погляди. Бачити сльози. Вислуховувати Геймітча...

Продовжувати було не потреби.

Ми сиділи на даху до пізньої ночі, а потім тихенько зіслизнули вниз до моєї кімнати, нікого не зустрівши.

Наступного ранку нас збудила моя підготовча команда. Октавія, побачивши, як ми з Пітою спимо разом, знову розридалася.

— Ти забула, що звелів нам Цинна? — нагримала на неї Вінія.

Октавія кивнула і, досі схлипуючи, пішла в іншу кімнату.

Для підготовки Піті довелось повернутися до себе, і я залишилась наодинці з Вінією та Флавієм. Звичної балаканини не було. Власне, вони взагалі мало розмовляли, здебільшого просили задерти підборіддя чи обговорювали мій макіяж. Було вже недалечко до обіду, коли я відчула, наче мені на плече щось крапає. Я озирнулась і побачила,: Флавій підрізає мені волосся, а по його щоках беззвучно котяться сльози. Вінія суворо зиркнула на нього, він тихо поклав на стіл ножиці й вийшов.

Залишилася тільки Вінія, але така бліда, що здавалося, татуювання на шкірі аж випинається. З кам’яною рішучістю вона робила мені зачіску, макіяж, манікюр. Її пальці працювали швидко-швидко, щоб компенсувати відсутність товаришів по команді. Весь час вона уникала мого погляду. Тільки коли з’явився Цинна, щоб поглянути на мене й відпустити її, вона взяла мене за руки, подивилася просто в очі та промовила:

— Ми всі хочемо, щоб ти знала, яка... честь для нас — робити з тебе красуню.

І вона квапливо вийшла з кімнати.

Моя підготовча команда. Мої дурненькі, недалекі, ласкаві домашні улюбленці, закохані в пір’я та вечірки, мало не розбили мені серце своїм прощанням. Зі слів Вінії стало зрозуміло, що всі переконані: ми не повернемось. «Невже цілий світ знає про це?» — вигукнула я подумки. Я подивилась на Цинну. Він, звісно ж, знає. Але як він і обіцяв, він не плакатиме.

— То що там я сьогодні вдягаю? — спитала я, оглядаючи чохол, у якому ховалося моє вбрання.

— Президент Снігоу прислав ось цю сукню, — промовив Цинна, розшпилюючи блискавку на чохлі й дістаючи одну з весільних суконь, у яких я фотографувалась. Важкий білий шовк, глибоке декольте й висока талія, рукави, що спускаються від зап’ястків до підлоги. І перли. Всюди перли. Пришиті до сукні, низкою — в мене на шиї, оторочують вельон.

— Попри оголошення Червоної чверті в той вечір, коли показували твою фотосесію, люди й далі голосували за улюблені сукні, і ця набрала найбільшу кількість голосів. Президент Снігоу сказав, що сьогодні ввечері ти мусиш вдягнути саме її. Наші заперечення він проігнорував.

Я потерла шовк між пальцями, намагаючись зрозуміти мотиви президента Снігоу. Гадаю, оскільки я — головний правопорушник, мій біль, моя втрата, моє приниження будуть виставлені напоказ. Ось що намагається продемонструвати президент Снігоу. Варвар — він хоче перетворити мою весільну сукню на мій саван. Дошкульний удар — від нього в мене замлоїло в грудях.

— Правильно, прикро було б змарнувати таку чудову сукню, — ось і все, що я промовила.

Цинна обережно допоміг мені вбратися. Коли він застібнув блискавку, я мимохіть здвигнула плечима.