Чтение онлайн

Для будь-якого офіціозу, заклопотаного теперішнім своїм виживанням, вищезгадані питання розмежування «історії» та «життя» щоразу перебувають у далекому минулому, що виносилося, зокрема у 1920—30-их, за дужки реальности « шквальним вітром, який дме з раю», як вважав В. Беньямін. Адже за комуністичною біблією у майбутньому мав би бути рай, чи не так? « Вони робили вигляд і, очевидно, навіть вірили, що захопили владу вимушено, на певний час, а попереду рай, в якому люди будуть вільні й рівні між собою», — писав Дж. Орвел в романі-антиутопії «1984». Утім, сьогодні, зазираючи у Задзеркалля історичного «живого» життя, вільно буде ствердити, що в СРСР заповіданий «рай» мусив існувати вже неодноразово, і тому варто озирнутися назад у пошуках його ознак. Можливо, це буде не дуже комфортне видовище. « Його лик звернений до минулого, — жахався В. Беньямін з побаченого на картині П. Клєє. — Там, де для нас — ланцюжок майбутніх подій, там він бачить суцільну катастрофу, що безперестану нагромаджує руїни над руїнами і звалює усе це до його ніг. Він би міг залишитися, щоб підняти мертвих і зліпити уламки. Але шквальний вітер, який несеться з раю, наповнює його крила з такою силою, що він уже не може їх скласти. Вітер нестримно несе його в майбутнє, до якого він обернений спиною, у той час як гора уламків перед ним піднімається до неба. Те, що ми називаємо проґресом, це й є шквал».

Але наразі що ми називаємо проґресом? Правильно: історію, адаптовану для зручного сприйняття людством в часі між його ґлобальними звершеннями. Такими, наприклад, як революції, голодомори, польоти в космос чи утворення СРСР. Для «живої» людини з цього соціяльного катехизму залишається небагато. І тому важить неуникненість особистого погляду з «реставрованої» офіціозом ніби як «для людства» історичної конструкції.

У дитинстві автор сих рядків ніколи не любив дізнаватися про історію з підручників. Параграфи буяли величезною кількістю фактів, але в них не було відчуття досліджуваного часу, суть якого важко пояснити і штучно відтворити, а можна лише відчути. Посібники виконували запропоновану їм задачу «з точністю до навпаки», вселяючи тверду впевненість у дитячі серця, що історія — це всього лише набір дат, незрозуміло навіщо призначених для вивчення. За сухими й загальними фразами не було найбільш цікавого і хвилюючого, а саме — реальних людей. Підручникова історія була «знелюднена», чи пак «знеособлена», в ній жили не «люди», а «пароплави» — суцільні історичні постаті з ювілейним присмаком знекровленого буття. Натомість історія, знана з «живого» життя, була інакша, в ній багато чого важила доведена до абсурду безбожницька віра.

Адже що означала віра для людини радянського зразка? Все — бо підтримувала її громадське животіння. У що вірили в різні часи цього животіння? У що завгодно, окрім себе — від «лямпочки Ілліча» до стогону космонавтів у міжпланетному етері. До речі, усі знамениті експедиції 1930-их років — порятунок челюскінців, дрейф папанінців, чкаловські перельоти через Північний полюс, польоти у стратосферу — описуються засобами масової інформації як щось украй важке й болісне, хоча разом з тим і радісне, себто варте віри в радянську людину.

У 1908-му році в статті «Сонце над Росією» А. Блок писав: « Часто приходить на думку: все добре, все просто й нестрашно порівняно, поки живий Лев Миколайович Толстой…» Такою ж вірою живилися й пізніше, мовляв, поки Л. Брежнєв живий, війни на світі не буде! Її, до речі, й «не було», якщо не брати до уваги льокальні війни, які радянська Система вела по всьому світові — чиста тобі віртуальна реальність, якою завше був позначений радянський постмодернізм.

Завдяки вищезгаданому святому віруванню народжувався тоталітарний «вождізм», а моделюванню сучасности сприяла ґрандіозна сила бажання, що привчала радянську людину «мірятися п’ятирічкою», заповідаючи у такий спосіб непохитність тоталітаризму.

Загалом варто було повірити в будь-яку ідею — і та обов’язково втілювалась у життя, навіть приватне: міщанське й обивательське, яке ніби завжди керувалося своїми законами. Щасливого апогею ця віра досягла у 1960-их роках. « Возле гагринского пыльного сквера, / Возле гипсового старца-пионера, / В автомате: „Приезжай, ты слышишь, Вера?“ Телефон целуя — странная манера — / Этот пьяный гражданин кричал, хрипя», — змальовував Є. Євтушенко тогочасну модель «радісного» існування. І тут-таки, повіривши, закликав: « Пусть ко мне приедет вера во что-то, / Пусть ко мне приедет вера в кого-то, / Пусть ко мне приедет вера в себя».

Але « уфіолеве сонце над районом», що наче вимандрувало з романного словника А. Платонова й водночас «настроєвої» стилістики А. Камю, випарює фактографічну вологу з історико-меморіяльного топосу, і повсякденність перетворюється на соляні кристали міту: хтось колись у щось там вірив. Сучасна мітологія заходить у розмову про минуле лише задля того, щоби його поховати. Вона гробниця у двох смислах слова: в рамках однієї оповіді вона і вшановує, й усуває. Але моторошна чарівність розглядуваного періоду 1920—30-их років, ба навіть передуючий їй період 1910-их, полягає, усе ж таки, в іншому. А саме у тому, що затонула епоха з її «обивательськими» речами раптом здобуває посмертну владу над сьогоднішнім життям. Короткозора доля роздає свої повноваження предметам, наділяючи їх золотими крилами. Зокрема для цього дослідження тоталітарне божество персоніфікується у згаданій епосі.

Отже, як зазначалося вище, історію 1920—30-их вивчали й перестали читати. Історична слава вислизнула з-під того періоду, наче невірна коханка, та й втекла собі до більш виваженого і стійкого у своїх романтичних уподобаннях періоду чи то «воєнних» 1940-их, а чи «дисидентських» 1960-их… І тому 1920—30-ті роки все тяглися й тяглися, наче «Розповідь про неспокій, якому немає кінця» Ю. Смолича. Їхня фантомна актуальність морально підтримувала одних і явно заважала жити іншим. Звідси й сьогоднішнє упереджене ставлення до того, що об’єктивно давно вже перейшло до суто історичного виміру: Загірня комуна, Голодомор, Розстріляне відродження. Тим не менш, історико-культурний простір 1920—30-их років виявився практично незасвоєним і неописаним, що, признатися, й утворює вже сьогодні ілюзію його незалюднености.

Тож не дивно, що історик завжди заклопотаний тим, чого вже не існує, часом прагнучи відобразити те, що для офіційної історичної науки ніби як ніколи не існувало. Буквально не залишає у спокої інша, неписана історія — історія навіть не фатальних втрат, а звичайних замовчувань та іґнорування через удавану не-характерність чи не-актуальність того чи іншого явища. Цей шар повсякденности, який ніколи не потрапляв до об’єктива академічного історика, нині скидається на цупку тканину безкінечних мікро-хитрощів та міні-перемог радянського абориґена під наглядом влади й дисципліною кари, а також дресурою примусової праці й тягарем рутинної нудьги.

Пригадується, як в кутку довгого коридору в комунальній квартирі автора сих рядків вивищувалася величезна шафа, доверху заповнена книжками авторової тітки: країни й континенти, титани і стоїки, леґенди й міти, « физики шутят»… Для юначої уяви корінець однієї з них видавався найбільш привабливим, бо на ньому значилось: « Теперь об этом можно рассказать». Решта книжок чомусь не радувала око, як невдячні сини не радували Пріяма, коли богині долі забрали в нього Гектора. Отже, книжка була перекладною та розповідала про створення атомної бомби. Що з того, що вона лишилася непрочитаною, зате закодована в її назві парадигма життєвого тексту, безперечно, вплинула на юну особистість.

Сьогодні, здається, вільно розповідати про що завгодно, не лише про атомну зброю. Скажімо, про феномен Великого Терору 1930-их, що був невіддільно пов’язаний із феноменом комуналок. Абсурдний, злий і скупчений комунальний побут ставав поживним середовищем епохи масових репресій, адже більшість тогочасних доносів на сусідів і навіть родичів пояснювалася далеко не поголовною пильністю, а скромним бажанням поліпшити свої житлові умови за рахунок новоявлених «ворогів народу».

І справа навіть не в тому, що описувати можна тільки пережите, неактуальне, відсунуте історією набік. Важливіше інше: самий факт письма ніби як проводить межу, роблячи написане минулим. І все б воно нічого, якби процес не відбувався за відомою формулою Г. Ґадамера: грають не гравці — грає сама гра. Тож коли вона підкидає в якості козирів усе нові спогади про речі, існування яких сьогодні не уявляється можливим перевірити, то треба бути певним, що це лишень чергова форма заслужити прощення в минулого.