Чтение онлайн

Наразі спитаймося, а чи була в Україні своя філософія? І розгублено розведемо руками й вдаримо об поли: а таки не було! В українській традиції взагалі прийнято вишукувати історичні свідоцтва національних трагедій де завгодно і якомога ширше, тільки не у себе за пазухою, себто в душі. Наприклад, мало кому ходить про з’ясування екзистенційних основ гуманітарної практики. Та й звідки тим основам взятися? В Україні ніколи не було власної філософської традиції, не було і не могло бути публіцистики в европейському сенсі слова, адже обговорення політичного питання завжди заборонялося владою. Натомість побутував специфічний дискурс — філософування, в основі якого — проблеми призначення України, майбутнє Українського народу і т. ін. В суті речі, основна методологія малоросійського філософування — це самопізнання й самоаналіза, ґрунтовані на матеріялі всесвітньої історії. Саме ця методологія була виведена свого часу з філософії Ф. Шеллінґа і запроваджена в українських гуманітарних колах в якості універсального засобу пізнати світ.

Відтак обміління філософсько-літературного дискурсу розпочалося набагато раніше. Починаючи із символістського роману наприкінці XIX-го століття, будь-яка велика «гуманітарна» форма втрачає епічну точність. Головним завданням автора-риторика стає утворення певного словесного й образного марева. Новий світ сам повинен скластися у цьому первородному хаосі слів, ну й викристалізуватися з нього лише завдяки незначним посередницьким зусиллям згаданого автора. Альтернативою цьому хаосу, а також відчуттю вичерпаности психологічного сюжетного роману була есеїстика «вольтерівського» характеру, відома з популярно-програмових, чи пак публіцистичних писань таких антагоністів, як М. Хвильовий і Є. Маланюк. У читача залишалося враження риторичної музики, але загальноприйнятою така філософія, як заклик до дії, звичайно ж, не ставала. То де ж вона — та філософія, і чи потрібна була донцовським свинопасам і гречкосіям, для яких жування й мовчанка за комунальним столом стають космосом, а не бенкетом риторичної уяви?

Донедавна вважалося, що необмежене та безкарне панування тоталітарного більшовицького режиму в радянській Україні стало можливим лише тому, що Україна була окупованою й колоніяльно залежною територією, на якій кремлівські вожді будь-що прагнули насадити антиукраїнську владу і знищити прагнення українського народу до самостійного державного життя. Втім, при цьому зазвичай не зважають на більш глибинні, психологічні процеси зародження й утвердження більшовізму в Україні.

Отож хоч і мала українська нація, як стверджують, індивідуальний, осібний характер розвитку спільноти, але «гуртом і батька краще бити» була не за останній з постулятів організації побуту, міжусобної та «клясової» боротьби. До того ж, як свідчить історія, проґресом, чи пак просвітництвом, більшовізмом, політикою, літературою, філософією цікавились аж ніяк не селяни, які не йшли в партію добровільно, і не аристократія, що вірила в традицію, а якраз інтеліґенти, що, не будучи прив’язані ані до землі, ані до родового маєстату, залюбки сприймали будь-який «проґрес» і будь-яку антинародну заразу на кшталт соціялізму-комунізму. У своїй доповіді, виголошеній на відкритому засіданні науково-літературного відділу Товариства ім. Г. Квітки-Основ’яненка в Харкові 6 грудня 1915 року, Г. Хоткевич, зокрема, зазначив: « Отже, головними недоліками української інтеліґенції постають:

а) сварливість — що її прояви подибуємо як у князівських міжусобицях, розбратах гетьманів, полковників, сотників козацького війська тощо, так і у взаєминах діячів останнього часу;

б) дріб'язковість, що заважає за дрібними інтрижками здебільшого „шкурного“ характеру, або за інтересами дрібногруповими, одностайно іти шляхом загальнонаціональних ідеалів;

в) грошоробство, що заважає ідейній роботі, а також тяжіння до теплих містечок, що, посівши їх, українські інтеліґенти „страха ради юдейська“, старанно замітають сліди перебування в будь-якій, навіть просвітницько-культурній організації;

г) відсутність гарячої любови до свого рідного, чого не подибуємо в інших слов’янських націях, наприклад у чехів, поляків тощо. Поклоніння Шевченкові в масі інтеліґенції — традиційне, не щире: лише то є добрим, що „схвалено москалем або німцем“;

д) найбільша схильність „псуватися“ за наявности влади над іншими — схильність, що притаманна всій Нації („доти був чоловіком, поки соцьким не зробили“), як народу, так і верхам його.

Тими причинами, що зробили українську інтеліґенцію власницею згаданих вище неґативних рис, постають:

а) „міжкультурність“ її, коли ще з дитинства українство не дає в родині дитячої радости, що залишається пам’яткою на все життя, розваги цього віку відбуваються поза родиною, рідною культурою тощо; Українські традиції в сім’ї відсутні, поодинокі зусилля особистостей на цей напрямок мусять бути занадто великі, аби постала можливість боротися з впливом чужої культури і двоїтися по відношенню до дітей все життя, слухаючи українську мову раз на тиждень де-небудь в громадській організації. Звідси й походить відсутність любови до всього рідного;

б) не маючи власної культури в усіх формах її прояву, українська інтеліґенція, працюючи в російських організаціях, мала на тому ґрунті торовані шляхи й широкі перспективи, що були розроблені іншими; виконувала і виконує деталі не свого програму, її представники виступають здебільше статистами (мало не добривом чужих культур), а тому, набравшись поверхового „досвіду“, вносять вони у свої організації багато дріб’язковости за відсутности творчого, в широкому масштабі, розмаху, що є необхідним при засадах виконувати власний обов’язок;

в) людина, що втратила свободу, стає дуже дріб’язковою, невживчивою, тому Українці, які перебувають на положенні пасинків своєї батьківщини, мусять бути дріб’язковими;

г) гора Ельбрус не заважає бути Землі круглою, так само, як наявність Толстого серед російської інтеліґенції не заважає нам вважати російську інтеліґенцію порівняно із західноевропейською за менш культурну в широкій масі. А остання служить зразком для масового українського інтеліґента, що, уподібнившись дикуну, схильний більш до запозичення неґативних сторін сусідньої культури, ніж позитивних.

По тому, маючи сумнів до теперішнього покоління української інтеліґенції, можна сказати, що зростає інтеліґенція нова — із самого народного середовища, яка створить свою культуру. І все, що буде нею зроблено, надалі матиме риси індивідуального характеру, а не буде копіювати чи наслідувати кого-небудь, і в тім є запорука на прийняття їхньої творчости до скарбниці загальнолюдської культури.

Український інтеліґент мусить бути лицарем своєї ідеї, щоб не зраджувати її „лакомства ради нещасного“ і не думати, що достатньо тільки пропаґувати Ідею (навіть оголошуючи її), а не проявляти хоч деякі самопожертвування на її користь, якщо не мучеництва Шевченка, Франка і деяких інших українських діячів».

Портрет В. Блакитного. Художник О. Довженко. Харків, 1923 рік

З уваги на вищезазначені «онтологічні» недоліки української інтеліґенції неважко буде наразі пояснити її подальшу «революційність». Адже яка була їхня початкова освіта, родинне виховання, моральні засади з ідеалами включно? Ким і чим вони формувалися? « Микола Філянський з освіти був архітект. Олесь — ветеринар. Що спільного має ветеринарія з поезією? — значить В. Домонтович і веде далі. — Михайло Коцюбинський учився в шаргородській бурсі. З бурси він перейшов до семінарії, з якої його виключили. В своїх автобіографічних згадках він взагалі волів делікатно оминати питання про свою освіту. Чупринка, властиво, освіти не мав жадної. Вигнаний з усіх київських гімназій і, нарешті, знайшовши для себе притулок в гімназії „Общества родителей“ на Тимофіївській вулиці, він у кожнім разі далі сьомої кляси не пішов. …На думку Дм. Ів. Дорошенка, Вороний був людина без певної освіти. Перед тим як вибрати для себе шлях поета, він свою діяльність почав продавцем в бакалійній крамниці десь на півдні, не то Таганрогу, не то Ростова на Дону. …Щодо Володимира Самійленка, то, хоч він і вчився в Університеті, і саме на філологічному факультеті, однак, як признавався він сам, один погляд через скляні двері до зали, де, в присутности представника Міністерства, перед урочистою комісією з професорів, переводилося державні іспити, викликав у ньому такий жах, таке почуття непевности в собі, що він ніколи не наважився складати іспити».