Чтение онлайн

Молитви супроводжувались принесенням жертв. Тут слід відрізнити прості підношення від власне жертв. Підношеннями були запашні куріння, пахучі квіти, трави, вінки, страви, зброя тощо. Слов'яни знали символ вознесення мислі до божества через запашні куріння і здійснювали його двома способами: чи просто розпалювали вогонь, чи спалювали куріння. Про перший спосіб підношень свідчить звичай розпалювати вогонь, що зберігся до цього часу у багатьох слов'ян, котрі не зовсім забули стародавні язичницькі обряди. Судячи з того звичаю, урочисте піднесення полум'я здійснювалось переважно двічі на рік: на свято Коляди чи Новоріччя та на свято Купала. Палення дідуха після Різдва і вогні, що розпалюються на св. Іоанна Предтечу (Купала), є, здається, залишком таких язичницьких жертвопринесень. Перед ідолом Перуна (за запевненням літописців) постійно горів вогонь «ему же яко богу жертву приношаху и огнь неугасающій зъ дубоваго древія непрестанно паляху» [161] . Піднесення полум'я поєднувалось у слов'ян-язичників з обожнюванням вогню.

Про піднесення страв маємо свідчень значно більше. У Масуді читаємо про принесення одному з ідолів проса. Костянтин Багрянородний, розповідаючи про походи русинів, пише, що вони прибували на острів св. Георгія і біля великого дуба приносили у жертву живих птахів, робили також стрілами коло і клали туди хліб, м'ясо та інше, що було у них. Детально описаний подібний обряд Ібн-Фоцланом, який він бачив побіля пристані Ітіль [162] (Азов), що здійснювали руські купці: «Ступивши на пристань, кожний іде на берег з хлібом, м'ясом, цибулею, молоком і хмільним напоєм до високого дерев'яного боввана, падає перед ним на землю і каже: «Боже! Я приїхав здалеку і привіз із собою стільки – і невільниць, стільки шкірок соболиних…» – і, перелічивши так свій товар, додає: «ось тобі дарунок мій». Потім кладе перед ідолом все ним принесене і каже: «От, якби ти послав мені купця, у якого було б багато золотих і срібних грошей, який би купив у мене все, що я хочу, і якби я продав усе так, як хочу». Сказавши це, він іде. Якщо ж торгівля його йде погано і довго затримує його, тоді він вдруге, і втретє приходить з дарами. І якщо все ж не досягає того, що бажає, то приносить дар кожному з маленьких ідолів, що оточували великого, і молить їх про заступництво, приказуючи: «То дружини, сини і дочки нашого господа». Він підходить до кожного ідола і просить їх про заступництво і смиренно вклоняється їм.

Часто трапляється, що після того він торгує легко і добре і продає всі привезені товари.

Тоді каже він: «Господь почув моє бажання, тепер мій обов'язок віддячити йому», він вбиває кількох биків та овець, віддає частину м'яса бідним. Те, що залишилося, приносить до великого боввана і до тих менших, що стоять побіля нього, і вішає голови овець і биків на дерево, вбите в землю, що знаходиться за малими бовванами. Вночі приходять пси і все з'їдають, а той, що клав, вигукує: «Господь прихильний до мене, він прийняв мій дар». Про такі підношення у стародавніх русинів розповідають і власні перекази. Так, у Новгородському літописі Підіблянин, відкинувши жердиною пливучого Перуна, казав йому: «Ты, рече, Перушище, досыти еси пилъ и ялъ, а нын плови уже проче». У слові Христолюбця говориться: «И тако покладывяють имъ требы и корова имъ ломятъ моленое то брашно даютъ и ядятъ… ставять лише кумиромъ трапезы котйния (див. вище пісню, що співають на соботку) и законнаго обьеда. Иже нарицается беззаньная трапеза, мьнимая роду и рожаницамъ». [163]

Інші свідчення, що належать іншим слов'янам, пропускаємо, бо й ці дають достатнє уявлення про значення підношень.

Що ж до власне жертв, то вони були взагалі двох видів: жертви коління і жертви спалювання.

Про жертви коління (заклання) згадує уже Прокопій, говорячи, що слов'яни поклонялись богу блискавконосцю, приносили йому в жертву биків, що вони, будучи хворими чи бачачи близьку смерть у бою, обіцяли богу принести жертву за врятоване життя і, уникнувши небезпеки, приносили обіцяне в жертву, думаючи, що тією жертвою рятували собі життя. Костянтин Багрянородний, Масуді та Ібн-Фоцлан також говорять про жертвоприношення у слов'ян.

Про жертви коління у русинів ясно говорить Нестор: «Жряху бсомъ, оскверняху землю теребами своими и осквернися кровьми земля Руская и холмъ-отъ» (Несторъ 34). Згадує про них і Митрополит Іларіон у слові своєму, відзначаючи, що освятившись вченням Христовим, «уже не жртвенныя крове вкушающе погибаемъ».

Між тим і народний переказ зберіг пісню обрядову, де йдеться про принесення у жертву козла. [164]

Жертви коління приносились щороку на честь божества під час свят, йому призначених, і окрім того, в інших випадках, коли треба було вмилостивити богів, як, між іншим, і при обряді поховання. Іноді вони творились урочисто жерцями, іноді тими, хто бажав принести жертву. У жертву звичайно приносились домашні тварини і птиця. Наприклад, бики, вівці, кози, кури, іноді коні та собаки. Під час принесення жертви здійснювались ворожіння, і жрець для того, щоб надихнутися пророчою силою, пив кров жертви. Після принесення жертви частину її роздавали жебракам, а інше залишалось перед ідолами; іноді принесене в жертву використовувалось як їжа на бенкеті, що відбувався по тому.

Жертви заклання мали взагалі подвійний характер: і характер освячення, і характер дару, приношенія, залишення себе для богів у надії бути винагородженим ними чимось більшим. Жертви спалення мали тільки цей другий відтінок.

Про те, що вони були досить звичними у слов'ян північно-західних та східних, свідчать залишки, які знаходять у городищах та інших місцях, де вони здійснювались, великої кількості попелу, вугілля, недотлілих кісток тварин і т. п. Опис жертви спалення є також у пісні краледворського рукопису, з якого можна зробити висновок, що і при тих жертвах, як і при жертвах заклання, приносились свійські тварини, що ті жертвоприношення були загальнонародними і що здійснювались вони з розмахом, блискуче, але не жерцями, а князями.

Є свідчення, що у слов'ян був звичай приносити в жертву людей, але ці жертви були дуже рідко і використовувались у надзвичайних випадках. Між іншим, в жертву приносили таких людей, котрих можна було (на думку язичників) не шкодувати. Наприклад, полонених чи християн. Людськими жертвами слов'яни прагнули пом'якшити гнів богів і прикрашали ними релігійні урочистості після війни чи битви. Смерть однієї людини чи багатьох на полі бою чи від хвороби завжди, за релігією слов'янською, викликала смерть іншої людини чи багатьох. Джерело одного і другого звичаю одне і те ж. Слов'янин боявся майбутнього після смерті – так само боявся своїх гріхів, як і насильницької смерті: і те, й друге готувало йому посмертні муки, але з боязню поєднувалась у нього надія на прихильність богів, на можливість умилостивити їх очищенням, і те очищення їхня віра знаходила в погибелі тварин або інших людей.

Поховальний обряд спалення супроводжувався також вбиванням не тільки тварин, а й людей, і якщо не когось іншого, то, зрештою, жінки, дружини чи наложниці. Для гинучого була надія, що він тією жертвою відкриває собі дорогу до раю; така ж надія була і для рідних покійника, які вірили, що тими жертвами очищається душа його від гріхів. Все те було для слов'ян жертвою очищення.

Ворожіння були такою ж необхідною ознакою богослужінь, як самі молитви і жертвопринесення.

Обряди ворожінь засновувались на віруванні, що божество і без волі людини розкриває їй майбутнє. Ворожачи на майбутнє, слов'янин-язичник питав божество, по-перше, про те, що буде, а чого не буде, що йому робити, а що не робити; по-друге, про те, що саме має бути і що він має робити. Відповідь на перше питання була короткою: так чи ні, і відгадувалась з різних нескладних знаків; відповідь на друге питання відгадувалась із знаків значно складніших, і чим коротшою, невизначенішою була, тим більше залежала в своєму поясненні від волі того, хто пояснював.

Зрозуміло, що ворожіння першого різновиду використовувалось частіше. Воно було ворожінням по жеребу, що досить часто використовувався слов'янами. Крім ворожінь по жеребу, було, очевидно, і багато інших, судячи з того, що в забобонах народних залишилось досить багато способів ворожінь, і хоч не всі вони залишились від язичницьких часів, все ж багато з них не могли мати іншого джерела.

Були також у слов'ян ворожіння, в яких волю божества хотіли вивідати не за якимось жеребом, одним з двох протилежних, але в позитивній відповіді, одній з багатьох можливих.

Про існування такого обряду ворожіння, як віщування, згадує Масуді. Також Нестор розповідає, що волохи напророкували смерть Олегу: «Призва Олегъ волхвы своя и рече имъ: скажите ми, что смерть моя. Ониже рша, смерть твоя отъ любимаго твоего коня» [165] , і т. п. Декілька подібних пророкувань записано літописцями і в пізніші часи. У Стоглаві читаємо: «волхвы и по звздамъ і по планитамъ глядять». Повір'я про те, що зозуля пророкує, скільки кому жити років, мало в часи язичницькі чисто релігійний зміст.