Чтение онлайн

Например, у Михаила Драгоманова был единомышленник и близкий приятель (отец жены брата Украинки) Судовщиков: "Якось там на вечірці навесні 1866 р., коли розійшлися відомості про замах на Олександра II, Судовщиков висловився з цього приводу: "Хоч би гірше та інше!" (11, 61). Так звучит девиз всех революционеров. После убийства Александра II они стали охотиться на его сына. В 1887 г. в Париже на жизнь Александра Третьего покушался польский эмигрант А. Березовский. В это время Александр Ульянов сотоварищи готовил цареубийство в Петербурге. И в этом же 1887 году мать Украинки по литературным делам пишет к И. Франко: "Що Ганна Барвінок не "злупила" нічого за своє оповідання — дуже добре! Се приємна несподіванка для мене! Але нащо то оповідання, як Ви кажете, "підвіяне царофільством"? Глядіть, щоб се не було такою смердячою краплею дьогтю в оповіданні Ганни, що носи многих не можуть з прикростю й наганою одвернутись од нашого вінка (альманах "Перший вінок"). Принаймні навіть мені Ваша звістка ударила дуже погано в ніс, а що ж допіро скажуть молодші, чуткіші носи?!.. Царофільство: се щось до такої міри не підходяще ні до якого українського видання, що я не знаю, як се воно буде! Кажу твердо свою думку, що такого дьогтю, як те фільство, цілком не вдобряю, і коли будуть лаять діток за те, що оповіданням Ганни взяли таку несподівано таку ноту, матиму право сказать: не моя вина, не моя "велика вина"! Мене до такої міри вражає Ваша звістка, що я хочу тішити себе думкою, що, може, я не так розібрала букви вашого писання — може, яке інше фільство треба розуміти?" Ганна Барвинок была женой Пантелеймона Кулиша, который вопреки революционерам (а сам он в молодости был подельником Шевченко по "Кирилло-Мефодиевскому братству") переводил на украинский Библию и неплохо отзывался о царе, а также о помещиках. Но для драгомановцев это — "смердяча крапля дьогтю", которая уничтожает любые заслуги перед украинской культурой. И вообще в украинской культуре имеет право на существование только то, что получило сертификат у этих "украинофилов".

Итак, выполняя благую волю русского царя, отец Украинки сделал неплохую карьеру. Но жена его буквально дышала ненавистью к царю. Папа, естественно, не мог и пикнуть против. Такое состояние в науке называется расщеплением личности. "З російських письменників чи не найулюбленішим батьковим письменником був Салтиков-Щедрін. Читати з батьком Щедріна було просто насолодою, так батько досконало знав, як треба розшифровувати всі щедрінські "иносказания", так гарно він умів коментувати всі твори Щедріна". Ему здесь и карты в руки. Ведь он сам был одним из тех чиновников, которых безжалостно высмеивал Щедрин. О. Пчилка писала: "В Луцькому по службовому становищі мій чоловік (він був не тільки "председатель съезда мировых посредников", але й "предводитель дворянства") був у близьких стосунках із владою і цивільною, і військовою…" Очевидно, именно о таком образе действий в народе говорят: "Держать фигу в кармане". В таком неудобном положении отец Украинки и прожил всю жизнь. Забужко пишет про "славнозвісну радянську "соціальну шизофренію" (10, 604). Но, оказывается, некоторые страдали от этой болезни еще задолго до революции и без советской власти. А бывает еще мировоззренческая шизофрения. Ее Забужко обнаружила у самой Украинки (см. выше).

"Зі спогадів старих селян Ковельщини видно, що "пан" (П. Косач)… на відміну від дружини, з "народом" не пінібратствував, доброчинствував же йому недемонстративно, "не словом, а ділом": напр., завдяки йому "за сорок років з Колодяжного пішло лише два хлопці в солдати" (10, 132).

Так величает Пчилку Забужко: "Про найближчу й найголовнішу в її долі вчительку — "королеву-матір", Олену Пчілку, цю, без перебільшення, доленосну для України жінку, чия біографія, наколи б була написана, могла б замінити собою цілий посібник з історії української культури останньої чверти XIX — початку XX ст., у нас досі хіба те й відомо, що вона "мати Лесі Українки", — а те, що вона мати українського націоналізму, так і не зважуються сказати навіть "найпоступовіші" політичні історики" (10, 427). Но вот, наконец, некоторые отважились. Та же Забужко называет ее матерью авторитарной: "…Хоч би якою авторитарною матір’ю була Олена Пчілка (а вона безперечно нею була!)…" (10, 124). В сумме получается "авторитарная мать украинского национализма".

Биограф сообщает: "З-під батьківського даху Ольга Драгоманова вийшла вільнодумною, незалежною духом, упевненою в собі особистістю… Д. Донцов написав: "мало було тоді таких, що думали більш незалежно", що "до тих немногих" належала й Олена Пчілка… Вільнодумство відтак у кожному новому поколінню Драгоманових виявлятиметься все з більшою й більшою силою" (7, 39). Эту закономерность отметил еще Достоевский в "Бесах": каждое новое поколение революционеров оставляет предыдущее далеко позади и устремляется все дальше и дальше по направлению к зияющим высотам.

Ольга Драгоманова "за дитячих років весь час перебувала в батьківській садибі, де й дістала початкову освіту. По смерті батька (1860) дівчиною заопікувався брат Михайло. На початку 1864 року він її забрав з собою до Києва, де й вмістив до "зразкового" пансіону пані Нельговської, в якому мусів навзамін давати безоплатно уроки. Ольга Драгоманова вчилася добре, в усякому разі винесла з пансіону непогане знання французької й німецької мов. Закінчивши науку, дівчина оселилася у брата Михайла, ввесь час перебуваючи під впливом його й української "Громади" й тоді вже захоплюючися українською етнографією. За допомогою брата вона написала декілька фельєтонів до петербурзьких газет і разом з братовим приятелем, Михайлом Старицьким, почала перекладати українською мовою казки Андерсена з французької мови. Одружившися і переїхавши на постійне проживання до Новоград-Волинського, Ольга Петрівна дуже багато читала, особливо з старої грецької мітології й загальної географії, перекладала дещо українською мовою з французької та німецької мов" (11, 57). Биограф добавляет: "Українськістю, так би мовити, Ольга дихала, всотувала її в себе зі своїх найранніших років… Почуті легенди та міфи, казки й забобони входили в дитячий розум "як цвяшки" й назавжди залишали не тільки в свідомості, але й у душі особистості помітний слід. Але поруч "української течії", української народної стихії існувала "московська течія", що "починала боротьбу" з українством із самого дитинства, "вдиралася в життя з самого народженя" (7, 39).

Пример "московского течения" — русскоязычный отец Ольги Драгомановой. Другой пример — ее русскоязычный муж. Именно для того, чтобы скомпенсировать это зловредное "течение", она уже сознательно настойчиво вбивала такие же "гвоздики" ("легенди та міфи, казки й забобони") в головы своих детей: "Олена Пчілка тим самим започатковувала у власній сім’ї культурні традиції, відмінні не лише від традицій сім’ї свого чоловіка, але й від традицій сім’ї, з якої вийшла сама. Тож якщо, приміром, листування зі своєю матір’ю — Єлизаветою Драгомановою — вона здійснювала, за рідким винятком, російською, то Лесині листи до "любої мамочки" писалися вже тільки українською" (7, 49). Поэтому подруга Украинки Людмила Старицкая справедливо писала: "Наше покоління — виключне покоління: ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері стихійними українцями, — ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями з сповитку" (7, 53). И даже еще раньше.

"18 липня 1869 року Косачам народився син Михайло, а 13 лютого 1871 р. — дочка. Перед її народженням Ольга Косачева ввесь час працювала, перекладаючи з німецької мови українською твори Шпільгагена. Пологи були цілком нормальні. Дитину названо Ларисою" (11, 57). Шпильгаген — это символично. Украинцам тогда явно не хватало произведений Шпильгагена. Из истории всемирной литературы узнаем, что "в технике его романов многое напоминает Эжена Сю и эпигонский романтический французский "жестокий роман"… писатель чаще всего просто заимствует романтические штампы". Эжен Сю прославился "Парижскими тайнами", а Шпильгаген специализировался на тайнах берлинских: "Главная заслуга Шпильгагена (и секрет его успеха у современников) — умение оперативно откликнуться на веяния времени, отразить столкновения разных политических концепций, которые хотя подчас и носили преходящий характер, однако в те годы были злободневны… Его романы пользовались популярносью у современников, и прежде всего в "прогрессивных" кругах. Мировоззрение писателя не отличалось ни последовательностью, ни самостоятельностью… сочувственно изображал сторонников социалистических идей, опять-таки воспринятых весьма поверхностно, преимущественно через деятельность Лассаля, в котором он видел героя своего времени".

У героев Достоевского всегда трудное детство. Так было и у Ларисы Косач. Проблемы начались уже на первом году жизни. О них рассказывала ее мать. Летом 1891 года в семье Косачей гостило семейство И. Франко, который осенью писал к матери Украинки: "Ми обоє з жінкою дуже турбуємося станом Вашого здоров’я, шановна пані. Від’їжджаючи жінка покинула Вас недужою і боїться, чи турботи, які причинили Вам наші діти, не пошкодили Вашому здоров’ю. Будьте ласкаві, напишіть нам хоч кілька слів". В ответ О. Пчилка писала: "Діти Ваші мене не клопотали. Одно мене журило, се здоров’я Петруся. Скажу Вам по правді, от же я боялася, щоб він не помер у нас замість того, щоб поправитись; думаю й тепер, що лиш якимсь чудом зостався він живим. Ви втішилися тим, що у Петруся не сухоти, а тілько англійська слабість. Отже, по-моєму, не велику прислугу роблять надто недолугим дітям, коли, так сказавши, силою затримують їх при житті…" Это письмо родителям, которые благодарят за помощь, после отдыха в деревне привезли своего Петруся домой и продолжают старательно заниматься его здоровьем. Странное письмо… Очевидно, не зря публикаторы письма Пчилки к Украинке опустили то место, где говорится о бедном Петрусе (см. раздел 4.6).

Дальше — больше: "…Принаймні я, дивлячись на Лесю, не раз і не два винуватила себе, що виратувала її, коли вона дуже слабувала на першому році життя. О, моральні слабості. Чи ж смерть не була б кращею долею, ніж теперішнє єї життя, котре і у неї, і у всіх найприхильніших до неї людей будить тільки тяжкий жаль. Ну, але що про се говорить! Як я, так Ви не зможемо чинити по холодному розумові спартанців — свідомо прикінчувати життя недолугій дитині. Дай боже, однак, щоб Ви з своїми помічними заходами коло бідолашного Петруся були щасливіші, ніж я коло Лесі! У всякім разі я рада, що Ви не проклинатимете побит у Колодяжному, бо якось вивезли Петруся звідси живого, увесь час я дуже боялася, щоб не вийшло інакше".

О том, как мать "виратувала" дочь на первом году жизни, вспоминала сестра Украинки Ольга: "Коли народилася Леся, то мати наша заслабла на тяжку анемію і мусила серйозно лікуватися, не могла доглядати сама своїх двох малих дітей (синові Михайлові було півтора року), а найгірше, не могла сама годувати Лесю, як вигодувала сина Михайла… Довелося годувати Лесю штучно, а за тих часів це була справа ще дуже незвична та невпорядкована. Леся почала сильно слабувати. Батькові тоді доводилося раз у раз їздити в службових справах, і він розказував мені, як він до розпачу доходив, приїздячи додому та застаючи Лесю в тяжкому стані, після того як під час пробування вдома налагодив було її годування. Врешті батько взяв відпустку спеціально для того, щоб доглянути Лесю, бо боявся, що інакше вона загине. Взявся пильно виконувати всі лікарські приписи і врешті осягнув того, що Леся не лише залишилася при житті, а зовсім одужала та поправилася". Но вот вопрос: а где же в это время находилась мать? Многие биографы об этом скромно умалчивают, но прогрессивная Забужко режет всю правду-матку: "пані Косачева… могла покинути новонароджену Лесю на руки чоловіка й податись на півроку до Італії зцілятись "од анемії" (мовою сучасної медицини — од постпологової депресії)" (10, 429).

Немного погодя — опять Италия. Сестра Ольга писала о путешествии 1872 года: "Весною чи літом Лесина мати поїхала на довший час до брата М. П. Драгоманова за кордон у Фльоренцію (з Лесею і її братом малими залишилися батько і бабуня та тітка Олександра Косач). Мати їздила з братом до Риму, з братом і братовою до Помпеї. В листопаді Лесина мати, вертаючись додому од брата з-за кордону, зупинялася на 8 днів у Відні. Там вона познайомилась з Мелітоном Бучинським, якому М. П. Драгоманов доручав "наставити її у Вашій столиці на путь істини". Бучинський познайомив Лесину матір з галицькими відносинами, справами. Своїм органічним і свідомим українством інтелігентної людини зробив велике враження на неї… На Бучинського своєю відмінністю від тодішніх галичанок і німок О. П. Косач справила теж сильне враження. Він написав про неї, що це "ein herrliches Weib" (чудова жінка), що вона його "ідеальна приятелька" (30, 26). Разобравшись "з галицькими відносинами, справами", ein herrliches Weib (великолепная женщина) вернулась в семью. Но своего "идеального приятеля" не забыла. "В уривку з оповідання "Товаришки" (збірник "Перший вінок", Львів, 1887) про знайомство Люби з Бучинським у Відні є, між іншим, такі слова: "Коли вони (Люба і Бучинський), вітаючись привітно, ласкаво стискають одне другому руку, то не залицяння об’являється в тому: то братерськи вітається галицький Русин з сестрою Українкою". Уривок той кінчається так: "Люба виїжджає з Відня. Бучинський провадить її на вокзал; Люба дякує йому за всі його послуги, котрі він з своєї доброї ласки оказав їй у невідомому великому місті; вона соромиться тільки сказать йому, що в душі своїй вона дякує йому ще за одну послугу і що коли вона вернеться додому з міцнішими національними "переконаннями", що й цим вона мусить завдячувати йому! Люба попрощалася з ним щиро, по-братерськи. Так багацько послуг, дарованих так щиро-безкорисно, можна пам’ятати цілий вік!" (30, 26). Да, редкий человек способен "так щиро-безкорисно" позаботиться о сестре своего соратника. Да еще укрепить ее "національні переконання". Т. о., не только дядя Украинки величал себя "ми — Українець", но и ее мать — "сестрою Українкою". У этого ребенка была одна дорога: в Украинки.