Чтение онлайн

Кожен кавалерист знав, що значать для витривалости муштрового коня оті всі переддосвітні хвилини, коли кінь навіть лягає та спить лежачи. Як не розсідлати чи бодай не дати йому часу на повний відпочинок, то на другий день буде в нього лише половина тієї енергії та витривалости. Тому рішаю ризкнути та розсідлати усі коні, виставивши пішу варту.

Твердим сном заснуло все, але з першим промінням сонця команданта покликали до стійки, що стояла на самому шляху, де задержано ґрупу моряків українців, які були озброєні лишень револьверами і йшли на захід. З допитів виявилося, що вони тікають домів з "Революційного Комуністичного Куріня", бо "надоїло воювати". Вони щиро переказали, що большевики стоять за Сулою та бояться наскоку німців і контрреволюційної кінноти Центральної Ради; що чекають допомоги з боку Полтави і піроксиліни, щоби зірвати міст на Сулі, та що на Лубни наклали контрібуцію, якої речинець виплати кінчиться нині вечером, це було 18. березня (дата досить певна).

Відібравши револьвери, пустили ми далі домів цю "демобілізацію", як влучно охрестили їх гайдамаки, та почали збиратися в дальшу дорогу.

Щойно посідлала коні 2. сотня, яка мала на цю добу замінити 3-тю, та вирушила по шляху, як з боку залізниці бухнув гарматний стріл і стрільне, прорізуючи повітря – пролетіло десь високо над хуторами та бухнуло далеко на ріллі.

Друга сотня швидко рушила вперед, а надігнавший гайдамака доповів, що сотник Андрієвський вирішив атакувати панцирник, якого дим від сотні видко, та просить підтримати атаку гарматами. Нічого собі рішучість!

Наказ гарматам заняти позицію, а сотникові Андрієвському порада не дуже ризикувати.

Та до бою не дійшло. Панцирник, пустивши ще декілька стрілів невідомо по кім, бо ні одного не спрямував на нас, подався скоренько до Лубен.

Очевидячки, його вислано на розвідку, а їхати вперед не дуже то хотілося, то він стріляв, як то у світовій війні називалося, "на реляцію", щоби мати право щось вигадати про розвідку.

Цей випадок ще більше переконав нас, що треба поспішати, щоби використати "отступательні" настрої, які були наочні у ворога.

Скоренько виряджується весь "полк" у звичайний порядок. Сотня, гармати, скоростріли – сотня – кадра 4 сотні, вози та рушає трухцем за 2-гою сотнею, що вже зникла на обрію десь там за горбом.

Гаряче весняне сонечко все вище та вище піднімається, заливаючи проміннями хуторки, виблискуючи на рейках залізниці, розтоплюючи ранішній лід на калюжах, так що вода починає вибризкувати з-під кінських копит, а гарматкам раз-у-раз доводиться мати мороку, то об'їзжаючи баюри, то застрягаючи у грязюці. Добре хоч вони легенькі, а коні добрі, а то б не дійшли.

Настрої у гайдамацтва чудові, – просять дозволу співати й швидко сотні одна перед другою намагаються виконати якнайкраще українські пісні, але репертуар їх більший у 1-ій сотні.

Нарешті вдалі замигтіла копула Лубенського собору, до якого шлях поволі йде під гору, так що видно, як друга сотня ріденькою лавою обережно підходить до перших будинків Лубен і спокійно, без стрілів, зникає за ними.

Спиняюсь на хвилю коло хуторів на шляху, щоби підіждати на донесення від 2-гої сотні. Але щось їх довго немає. В Лубнах тиша. Не чути ні стрілу; тому починаємо посуватись далі вже без пісень у повнім поготівлі.

Ось уже перші будинки Лубен, і широка вулиця міста, – як назустріч летить старшина другої сотні та доповідає, що в місті ворога не має, що бронепотяг його відійшов до залізничого мосту через Сулу, де стоять і ешелони з большевицькими військами, але відходячи бронепотяг забрав зі собою дві цистерні з нафтою, щоб спалити міст, бо не мають піроксиліни. У місті чекають, що із-за Сули прибудуть ворожі відділи за контрибуцією, яка має бути зібрана до 2-ої години (14) пополудні. Над порядком збирання цієї контрибуції саме радилася "Городська Дума" (Рада міста), коли підійшла друга сотня, але зараз вона лаштує нам зустріч.

Зустріч! а ворог на гарматний стріл від міста, а нас жменя.

Прискорюємо бігу – з походу висилаю 4-ту сотню – кадрову – 5 козаків і старшину зі скорострілом "Шоша" заняти та удержувати стацію, а самі йдемо далі до центру міста.

Треба зазначити, що місто Лубни, як і багато інших міст на Україні, не дивлячись на невеличку кількість мешканців, досить розлоге, бо має багато садів, незабудованих просторів, широкі вулиці і т. д. Тому, що Лубни місто старе й положене незручно для проведення залізниці, то залізничий двірець віддалений майже два кільометри від центра, від базару та собору, а залізничий міст, ще трохи далі, так що між деревляним мостом через Сулу на старім Муромсько-Московськім шляху та залізничим, коло яких 4-ох кільометри; залізничий міст лежить далеко за будинками міста.

Сама залізниця, починаючи від двірця, відходить далеко на південь і широким півколом підходить до моста, спускаючись з крутобережа правого західного берега Сули. Далі за Сулою залізниця йде вже по звільна підіймаючійся до Ромодану рівні трохи хвилястій і завертає на перших 4-5 кільометрах на північ, так що перестанок Солониця, перший після Лубен, лежить майже проти середини відстані між обидвома мостами; від неї до крутого берега Сули яких 3-4 кільометри, а залізницею від стації Лубен до Солониці цілих 10.

Будинки та сади Лубен тісно підходять під кручі правого берега, високі на 15-20 метрів. При самому майже південному кінці міста, над кручами, невеликий бульвар з молодими ще деревами та чистенькими доріжками, це "Види" (краєвиди), одно з улюблених прогулькових місць.

Сулу перед Лубнами перебристи навіть кінно ніде не можна: глибоке та багнисте з водорослею дно.

З високого берега, зокрема із "Видів", далекий вид: в ясні соняшні дні видко ст. Ромодан – 40 кільометрів, село Покровську Богачку – 25 кільометрів, так що як плян рисується, то ця далека рівня засіяна хуторами, селами, невеличкими балочками.

Лівим берегом, проти самих Лубен, тягнеться в два ряди хат довжезне село – Засулля, яке перервою на пів кільометра переходить в більше розлогу Солоницю, велике село на південь від залізничого моста.

Переїздимо широкими вулицями, де багато народу, – дехто вітає, дехто махає шапками-хустками.

На декілька сот кроків перед площею, в центрі міста, підлітає сам сотник Андрієвський, командант 2-гої сотні, і кричить: "Батьку! москалі вивезли на міст цистерну та пускають нафту! їх кінні стежі підходять до деревляного моста, а в мене там лиш трьох гайдамаків..."

Даю йому два "Кольти" та наказую чим швидче поспішити з цілою сотнею до залізничого мосту та перешкодити його знищити, першій сотні заняти та удержати міст деревляний. Зі сотнею йде два скоростріли "Кольта", решта полку рушає за гарматами і другою сотнею. "Чвалом!" пригинаються до кінських грив гайдамаки, хитаються в тороках скоростріли, гуркотять гармати; одні вози спиняються і дехто з безкінних гайдамаків, скидаючи з плечей кріси, шукає місця, з якого можна буде, як що до чого, боронитись.