Чтение онлайн

Він хотів щось мені заперечити, але я поспішила додати:

— Коли ти гадаєш, що я ставлюсь до тебе погано, то для мене це цілком природно, я нічим тут не можу зарадити. Думай що заманеться, але я вже до тебе не повернуся. Надто пізно.

Після цих моїх слів він рвучко підвівся з лави, поцілував мене у щоку й хутко вийшов із зали.

33

Як на правду, то нічого такого я не чекала від Честера, тому дуже здивувалась. «Знову противлення злу довірою — і надія на бога?» — думала я, намагаючись якось себе заспокоїти. Та подив не зникав, мені ставало дедалі тривожніш на серці, і я відчула, що тремчу всім тілом. Як і раніше, я сиділа, гордо піднявши голову (чолов'яга навпроти досі ще зневажливо дивився на мене, жінки теж раз у раз допитливо косили в мій бік очима, а малий уже встиг побувати в мене на колінах і забруднити мені всю сукню) і переконувала себе: «Таж він зумисне говорив зі мною так спокійно,— він знав, що я чекаю від нього зовсім іншого. Ніколи ще він не розмовляв зі мною таким тоном. Розводиться про те, що не слід грішити проти любові, коли насправді йому на думці одне — як пройти у парламент. І що значить «цілком природно»? А цей черговий викрут, ніби я ставилась до нього «зверхньо», з якоюсь «поблажливістю»! Ці два вирази метлялись у моїй голові наче ті шпаки, що впали в кімнату крізь димар. Що я думала про Честера, і чи справді він намагався зіграти зі мною одну із своїх вистав, тепер уже важко сказати,— до такої міри все в мені переплуталось. Мене пекла ненависть, боліло в скронях, і ці слова кружляли, наче перелякані птахи, кружляли й бились, перекидаючи все на своєму шляху.

Я помітила, що міцно стискаю ручку сумки,— так, ніби в ній лежить єдине розумне рішення.

Раптом жінки посхоплювалися з місць і заметушилися біля своїх клумаків. Одна з них метнулася до мене, востаннє зміряла мене поглядом, схопила малого за руку й, крикнувши: «Ну, чого ти тут не бачив, Олбі? Скільки тобі товкти, щоб ти не липнув до людей брудними руками!», так його смикнула, аж він мало не впав.

Підійшов поїзд, і жінки, схопивши речі, побігли до вагонів, тягнучи за собою хлопчика (а він і далі озиравсь на мене, хоч, мабуть, і сам не знав, чому); рушила за ними і я. Та біля дверей ноги мої раптом заклякли, а потім наче самі собою завернули назад. Я не мала сили вийти, хоча не могла й залишатись. Я зробила кілька кроків убік, тоді знову завернула до дверей і там остаточно заклякла. Мені здавалося, що я вже ні на що не здатна, що в мене немає волі, власне, змагаються дві волі, розриваючи мене на частини. Ніколи мені не забути тієї муки, що тривала хвилини зо три чи й довше, аж доки поїзд рушив з місця. Як на правду, то коли він нарешті відійшов, я полегшено зітхнула: поїзд зробив замість мене вибір. Скінчилась нестерпна гризота, і хоч серце мені відразу болісно защеміло, витримати цю муку було вже легше, от як біль після того, як вирвали зуба. Нехай вам боляче, нехай іде кров, хай змагає слабість і паморочиться голова від наркозу і щойно починаєш розрізняти обриси реальних речей, але ти знаєш, що найгірше вже позаду.

Тому, перечекавши кілька хвилин (бо ледь трималася на ногах), я пішла з вокзалу, дарма що вже купила була квитка,— контролер мені його повернув (недавно цей квиток трапив мені на очі, тридцять років пролежавши у конверті з підкресленою вгорі датою,— я показала квитка Джімові; щось таки примусило мене тоді заховати його якнайдалі). Я вирішила шукати рятунку у Палм Коттеджі.

Я поїхала у Палм Коттедж, бо мені нестерпна була навіть думка лишатися під одним дахом з Честером, навіть якщо він «ніяк на мене не впливатиме»,— насправді ж, він увесь час на мене впливав, та ще й як! — лише проти цього я й повстала.

Тітоньці я сказала, що мені нездужається. Так воно й було, бо коли я лягла, мені стало дуже погано, і я невдовзі написала Джімові, щоб не приїздив до мене, зараз мені несила їхати, але я з ним назавжди і належу йому одному. Відразу ж я поцікавилась у тітоньки, скільки треба часу на те, щоб Честерову кандидатуру висунули у Бетвелі; вона відповіла, що це станеться у найближчі дні, може, за тиждень. Отож я вирішила тиждень прохворіти.

Звісно, тітонька Леттер знала вже у всіх подробицях нашу пригоду і страшенно сердилася на мене. Її план, зв'язаний з Джімом, провалився, бо кузен Слептон відмовився взяти його управителем,— не хоче, мовляв, вклепатися у скандал (навколо тільки й було мови, що про нас!) і викликати на себе вогонь радикалів. Він навіть закинув тітоньці, що хто, як не сама вона заохочувала Джіма фліртувати зі мною. І, добре знаючи, що в тих словах є сенс, тітонька ще дужче сердилася на всіх, а надто на себе.

Проте, як не дивно, мене вона не сварила. Очі її вергали блискавиці, вона ладна була мене прибити, але вдавала, ніби вірить, що я слаба, і навіть доглядала мене. І я розуміла причину: як і Честер, тітонька боялася, що він втратить через мене шанс пройти на виборах у Бетвелі.

Тітонька щодня розповідала мені про події в Бетвелі (нинішнього члена парламента розбив параліч, і тітонька не мала сумніву, що йому вже лишилося три чисниці), натякаючи мені, як це важливо, щоб у кандидата від такого патріархального містечка, як Бетвел, «у родині була злагода».

Від усього того я впадала у ще більший розпач. Здавалося, мене підсмажують на повільному вогні,— наче тих бідолах, що ніяк не хочуть визнати свій гріх,— може, й самі вони до пуття не розуміють своєї провини,— адже іноді це так важко збагнути!

Всі мої почування не були для Честера таємницею. Він пояснював усім, що я хвора, і поводився досить добре. Щодня приносив мені квіти, але до кімнати не заглядав, до ліжка не підходив,— а, ввічливо з порога поцікавившись здоров'ям і посміхнувшись своєю навдивовижу нещирою усмішкою (він просто шкірив зуби, як це роблять діти, коли хочуть вас піддурити, хоча й знають, що ви бачите їх наскрізь), миттю зникав.

Він натякнув,— не сам, а через тітоньку Леттер,— що мені варто було б якось розважити душу.

— Поїхала б на кілька тижнів до Лондона, спинилась би у Джонсона, побувала б у театрі, походила б по крамницях, купила б дещо з одягу.

Я відповіла, що не хочу ніяких змін і тим більше ніколи не спинюсь у готелі Джонсона, найдорожчому, либонь, у всій Англії.

Честер заперечив (і знову через тітоньку), що це наш «фамільний готель», що там завше зупиняються Боб і кузен Слептон. Він додав (і то вже було щось нове),— зі мною поїде тітонька, оскільки він тепер дуже заклопотаний.

Тітонька, яка полюбляла спинятись у Джонсона, почала гаряче мене вмовляти, і я нарешті дала згоду — страшенно хотілося опинитись якнайдалі від Честера.

Я не могла засуджувати Честера за його «шляхетні» маневри, але була таки дуже на нього сердита.

Та й все мене страшенно обурювало. Я казала собі: «Авжеж, усі вважають мій вчинок скандальним, та якщо поглянути без упередженості, я не така вже й погана, принаймні не вкрай пропаща. Я надто ледача для того, щоб бути справді поганою. Я просто належу до тих нічим не видатних жінок, яким хочеться бути щасливими і яким не так уже й багато треба для повного щастя, але вони не хотіли б завдавати собі,— та й нікому іншому,— особливого клопоту. Хіба справедливо, що доля звела мене з такою незвичайною людиною, як Честер, який спекулює релігією, щоб мені дозолити, і класовою ненавистю, щоб міцніш мене до себе прив'язати?»

На думку про те, що доля чомусь вирішила саме мені завдати такої кривди, я просто скаженіла. Звичайно, лють моя виливалася перш за все на Честера. Він був такий нестерпний, як нестерпні нам люди, що намагаються приголомшити нас своєю моральною зверхністю. Що ревніше вони виявляють свої чесноти, то дужче їх ненавидиш.

І тепер, озираючись на прожиті з ним роки, я бачила: він украв у мене щастя; і, коли я не виявлю достатньої твердості й рішучості, він занапастить мені життя.

34

Багато хто й справді вірить і анітрохи цього не приховує, що для Честера я була якоюсь руйнівною силою; що я не лише «розбестила» його морально, але й привчила до розкошів та екстравагантності, пересварила з найближчими друзями й позбавила віри в бога, і що, як на правду, для нього було б куди краще, якби я сіла тоді у поїзд. Та все це чистісінькі вигадки, хоч узагалі не так то легко з'ясувати істину. Наприклад, цього разу ідея влаштувати мені розкішний «відпочинок» і обновити гардероб належала Честерові. Я такого й у думках не мала і найменше хотіла, щоб він залазив у борги до Гулда. Я нагадала тітоньці, що Гулд мене терпіти не може і що ми йому й без того чимало завинили. Однак Честер не схотів нічого слухати й того ж дня поїхав до Гулда.

На ту пору Гулд уже не раз позичав нам гроші. Під час війни він розбагатів на поставках м'ясних консервів, відкрив нову велику крамницю на головній вулиці Тарбітона і ще одну, значно більшу, в Лілмуті. Все, що в нього є,— казав він,— належить Честерові, гроші послав йому господь бог, і витрачати їх треба на славу божу.

Та останнім часом між ними ніби чорний кіт перебіг. Три місяці тому Гулд приголомшив своїх приятелів тим, що заручився з молоденькою, років сімнадцяти, служницею з сусідньої ферми, неписьменною,— вона насилу могла поставити підпис, та й то друкованими літерами,— і навіть бридкою; у неї було округле рум'яне обличчя, таке ж округле, опасисте тіло майже без шиї і товстелезні ноги.