Чтение онлайн

Чому Орест залишив йому тільки загадки? Невже так складно було зв’язатися з ним з Ортени, поділитися своїми спостереженнями, сумнівами, як робив це завжди раніше? Чи вирішив у такий спосіб покарати його за зраду?

Ніби у відповідь на ці думки, на очі йому потрапив маленький папірець, що так само, як у попередній скриньці шматок деревини, лежав на дні, під малюнками. Мить - і папірець уже в його руках.

“Арсене! Подолай Вогняний потік!”- написано хапливо, поспіхом, кривими незграбними літерами, але, безсумнівно, Орестовою рукою.

Арсен ще не встиг осягнути змісту цих чотирьох слів, як його затопила хвиля якоїсь щемної радості: Орест простив його і в якийсь критичний, а може, навіть передсмертний час звертався саме до нього, свого старого друга. Не побажав, бач, зв’язуватися із Землею, просити в неї про допомогу, щось пояснювати. Волів у такий старовинний спосіб звернутися до нього, Арсена, який свого часу поклявся більше ніколи не полишати Землі і тим викликав гнів свого покійного друга. Орест не сумнівався, що настане мить, коли Арсен порушить свою клятву, в тузі, розпачі прибуде на Ортену, щоб самому пройти його передсмертним шляхом, і тут обов’язково знайде скриньку з запискою. Значить, треба виконати його прохання-наказ. Тільки де той Вогняний потік, як його подолати? І що це таке взагалі? Ні разу не чув про нього ні від землян, ні від ортенців. Але раз Орест пише - він є. І гаятись йому не можна. Де гарантія, що ортенці не рознюхали про його, м’яко кажучи, неґречне поводження з каналами Інформатора і вже шукають інші методи, щоб проникнути в його досить-таки нелояльні по відношенню до них думки. Геть нерішучість - треба діяти. Тільки як, з чого почати? Покликати на допомогу землян-туристів, які весело й безтурботно регочуть за стіною? Безглуздо. Вони його просто не зрозуміють. І то в кращому разі. В гіршому зв’яжуться з Землею, і тоді, чого доброго, його негайно відправлять звідси, а що він тоді зможе довести, коли в нього, власне, немає ніяких доказів, а лише окремі факти, які сп’янілі від контакту з ортенцями земляни можуть витлумачити або так, або інакше, в залежності від бажання чи настрою. Отже, діяти треба самому і до Землі апелювати тільки в тому разі, коли матиме в руках неспростовні докази.

Нікого не турбуючи, намагаючись не нагадувати ортенцям про своє існування, Арсен став чекати ночі, коли на певний час життя в місті майже повністю завмирає.

Світило закотилося за обрій, і зелена сутінь погустішала, з кожною хвилиною ставала темнішою, аж поки не оповила все мороком. Тихо вислизнув з готелю, тунелем дістався до ангара з чов никами. Знайшов свій і легкою тінню поплив між будівлями ортенського міста. Його човник запам’ятав шлях до Шпилястих скель, де загинув Орест і де колись було знищено місто і магнолієвий гай. Чому саме там збирався шукати відповідь на свої питання, Арсен поки що не думав. Швидше душею, інтуїтивно, ніж розумом, відчував, що потрібно прямувати саме туди.

Здавалося, будівлям не буде кінця. Повільно повзе човник, своїм локаційним зором намацуючи шлях між темними тінями гігантських чаш, що ворушилися на тоненьких стебельцях, погойдувані підводною течією. То житла ортенців. І там, десь усередині їх, нічого не знаючи про підступ землянина, вони дивляться свої перші сни. Тільки б не розбудити кого-небудь із них, не видати себе передчасно.

Та нарешті тіні химерних ортенських будинків розтають, залишаються позаду. Човник мчить у чорній темряві, а тим часом Арсенові здається, що немає ніякого руху, що він разом із своєю ненадійною посудиною прилип до хвиль і лиш злегка погойдується на них. Те ритмічне похитування заколисує, притупляє відчуття тривоги, хилить до сну. З усіх сил намагається боротися, протистояти сонливому заціпенінню, але марно.

“Що поробиш, - сумовито думає Арсен, - роки, їм уже не по плечу гострі моменти в житті, погоні за таємницями... Коли б після повернення з космосу прийшов курс омолодження, як радили лікарі, зараз було б куди більше шансів на успіх. Але курс омолодження - це Інформатор...”

Скільки він не спав? За останню добу подрімав хіба що годин зо дві, коли поверталися з ортенцем від Шпилястих скель. Отож нічого страшного не сталося б, коли б він зараз на якусь годину склепив повіки. Сон зняв би напруження, припинив лихоманковий танок думок.

“...Може, для нього теж, як і для Ореста, приготовано пастку. Все задумано і розплановано наперед. Поступово, поволі йому підкидали то один факт, то інший, аби думав, що діє сам. Хто ж розробив цей хитрий план? Ортенці? А може... земляни?”

Від останнього припущення йому стало смішно. Чому він розділяє їх взагалі? Адже вони навіки поєдналися і так переплелися каналами Інформатора, що складають єдине ціле. Тільки вони з Орестом зайві і для Землі, і для Ортени. І, може, не лише на Ортені, а й на Землі спостерігали останні хвилини життя Ореста. І додає лицемірства отой страшний Інформатор, що знає думки кожного, бо пнуться з тими надмудрими думками в майбутнє, щоб не вмерти назавжди, щоб обов’язково відродитися в надлюдині чи надортенцю.

А вони з Орестом були виховані по-старовинному відвертими, прямими, шанували високі почуття благородства, честі, обов’язку, які ортенському і земному Інформатору стали чомусь непотрібними.

Змучений гіркими думами, цілу вічність, як здалося, гойдаючись у човнику, Арсен несподівано відчув, ніби Орест поруч, зовсім близько. Він прагнув цього відчуття весь час перебування на Ортені. Але тепер воно не наснажувало на боротьбу. Арсен втомився від непосильного змагання з двома планетами.

“Чуєш, Оресте, ми з тобою просто не маємо права на життя. Ми заважаємо тим, задля кого жили. Ми зайві”.

Орест розуміє Арсена, сумовито посміхається погоджуючись. Так, їм потрібен спокій, той самий спокій, якому вони так довго не хотіли коритися. Людина повинна жити тільки в своєму віці, вона не мусить, не має права переживати свій час, своє покоління. Те, що для майбутніх нащадків буде омріяним благом, для нас залишатиметься чужим або й ворожим. Вони мають спочити.

Як добре, що ніхто не може насильно продовжити їхнього життя, бо не продали душу Інформаторові в обмін на безсмертя. Йому так легко бути на самоті з Орестом, так солодко зробилося його вистражданій душі, що ладен був зараз заснути навіки. Та щось не дозволяло зробити цього. Те щось мимоволі виштовхувало і виштовхувало із напівмарення, напівсну, повертало до дійсності. Чиясь сильна воля настирливо заважала його побаченню з Орестом.

Пітьма за прозорою стінкою порідшала. Розплющивши очі, Арсен швидше вгадав, ніж побачив за бортом чиюсь тінь. Невже ортенці? Але тінь підпливла ближче, і він зміг розгледіти незграбне, синюшне тіло. Тільки на мить майнуло воно перед очима і знову перетворилося на тінь, що, виявляється, давно переслідувала човник.

– Керн!
– видихнув наполохано.

І тепер меч завис над ним; керни, мов вороння, чекають на його смерть, і вона вже не за горами. До болю в очах вдивляється у зеленувату сутінь океану, а в ній, чи то насправді, чи вже викликані його уявою, то з’являються, то знову зникають незграбні білясті тіні...

“Небезпечна зона! Небезпечна зона!” - червоно заблимало на мініатюрному пульті керування.

Здригнувся від несподіванки. Думалося, що до останньої зустрічі із Шпилястими скелями ще часу та часу. Аж он воно...

“Ну що ж, Арсене, вперед, тільки вперед. Іншого шляху вже немає”.

Тепер необхідна обережність і увага. Доконче має втрапити на те самісіньке місце, де лежить, спочиває Орестів човник, звідки рукою подати до тієї точки, з якої Шпилясті скелі здаються лезами-горами біля затопленого морського берега.

Саме сюди пірнув човник минулого разу, а от куди спрямував його ортенець після того, як вимкнув автокерування?.. Здається, цілу вічність плутає він між одноманітними мертвими стінами. Вже вкотре височенні шпичаки повертаються до нього лезами і повільно пропливають мимо. І щоразу він готовий заприсягтися, що пізнав те самісіньке місце. Та немає там Орестового човника і немає такої примітної ущелини між двома нахиленими одна до одної скелями, куди пірнув тоді ортенець в погоні за керном, не видно й берега, де ріс колись магнолієвий гайок.