Чтение онлайн

Петро на цей раз зрозумів як слід усю вагу та ширину проблеми, яка виринула наслідком постанови гетьмана; тепер він уже не повторяв фраз про зраду в користь Польщі. Навпаки сам поневолі признавав змагання Мазепи до одноцільності України.

На другий день, у понеділок 8 липня, Ренскіольд від 8-ї години зранку почав наступ на російські редути. Хоробрі сотні під проводом Акселя Спарра і Карла Рооса пішли до атаки. Від їх нестримного розгону московська кіннота втікла, піхотинці залишили окопи, які зайняли шведи. Одночасно піхота Лєвенгавпта збитою лавою ладналась в атаку на багнети. У таборі Петра зчинилась метушня. Сам цар признав пізніше, що на мент повірив у програну. Уже запрягли вози, щоб підготовлятись до відступу.

Граф Піпер, дізнавшись про стан битви, прохав у короля дозволу кинути у бій полки генерала Крайца, який командував лівим крилом шведів, бажаючи цим використати успіх Спарра і здоганяти москалів. Приходив вирішний мент і здалось, що фортуна завсіди вірна Карловим прапорам, сприяє йому: москалі, відкинені безладно до свого табору, збігались з усіх усюдів.

Аж тут полевий маршал Ренскіольд, старий вояка, себелюбний і обмежений, уявив собі, що граф Піпер хоче своїм почином наважитись на його права головного вождя. Він пустився навскоки до Карла XII з криком: «Хто дав приказ військам Крайца до наступу?.. Я тут проводжу операціями!» — і почав дуже гостро докоряти Піперові. Король піддався своєму чванливому маршалові і стримав відділ Крайца.

Ця помилка спасла москалів, і почалась нова битва.

Полтаву можна прирівняти до Маренго, де доля перемоги змінилась під час другої фази бою.

Російське ліве крило під командою Меншикова наступило сильним ударом на відділ Шліппенбаха, вдвоє слабший від нього. Побило і взяло в полон його коменданта.

Була 9-та зранку. Шведам бракувало однопільної команди. Ранений король на ношах не міг бути там, де його присутність була потрібна. Його генерали не звикли самі собі радити. Вони вміли знамените виконувати прикази, та не вміли зробити однопільного тактичного плану і поділені у своїх різних поглядах, збиті з пантелику, сперечалися між собою. Ренскіольд і Левенгавпт навіть почали себе лаяти.

Тоді-то без глибшої причини в шведській армії повстала паніка: знічев'я у рядах почалось безладдя і військо, заки зміркувало, де хто стоїть, почало розсіюватись і просто втікати тоді, як росіяни з усіх боків оточували його щораз більше. Головна шведська команда і генеральний штаб щезали серед тієї метушні, зведені нанівець, немов залиті загальною повінню.

Найкращі шведські сини падали у бою, даючи докази великої, але безцільної хоробрості, що не могла змінити висліду бою. Славні шведські прапори, що від Стокгольма до Полтави бачили стільки перемог, маяли ще й тепер пробиті кулями понад розбурханими хвилями людського моря; та вони вже хиталися і один за одним падали і щезали серед диму.

Переможені шведи думали тільки про те, як спасти свою честь.

Упляндці боронилися в одчаю і боролись аж до останнього, їх славний стяг з яблуком і хрестом наверху довго хилитався серед схвильованого степу, що горів від страшної спеки. «Тримайтеся, хлопці, тримайтесь міцно!» — кричали старшини, заки попадали.

Із трупів, із обривків одностроїв, із куснів трави творилось довкола сміливого полку щось наче стіна, на яку могли спиратися ті, що ще жили. Над полем битви знімалась чорна курява, від рукопашної боротьби чути було придушені вистріли, що осліплювали побитих і збільшували загальне безладдя.

— Тримайтеся сильно, хлопці, на Христа, тримайтесь міцно! — кричав несподівано Лєвенгавпт, вкритий пилом і кров'ю, з пістолями в обох руках. — Бачу вже ноші короля.

Та в тій же хвилині розірвалась граната над ношами Карла XII і розломила їх: шведський король упав. Військо думало, що їхній володар убитий, і ця подія ще збільшила величезне безладдя серед шведів.

Король не був убитий. Він упав під відломками свого екіпажа, придушений трупами дружинників, що його несли, лежав на землі без шапки, весь вкритий порохом, з ногою ще на ношах, кричав з усієї сили: «Шведи, шведи!»

На цей поклик свого улюбленого короля втікачі зупинились. Дружинники поклали Карла на імпровізовані ноші, складені із перехресних списів. Носії падали під ворожими ударами, але заки охляли, в останньому зусиллі простягали скривавлені руки, щоб, падаючи, не захитати королем.

Майор Вольфельг вхопив Карла XII і посадив на свого коня: куля, що летіла з-поза полтавських окопів, ударила кілька хвилин пізніше у королівського коня. Один із королівської гвардії Гієрта дав свому володареві власного коня. Шведи збіглися з усіх боків, вкриваючи Карла своїми грудьми, немовби валом і так витягли його з перехресного вогню.

Поволі останки шведського війська гуртувалися довкола короля. Карло XII надаремно шукав довкола себе близьких улюблених лиць.

— Де Адлерфельд? — питав він.

— Убитий, — відповіли йому.

— Де князь Віртемберзький?

— Смертельно ранений.

— Де Піпер? де полевий маршал? Де Стакельберг? Де Шліппенбах? Де Роос?

— Полонені.

— Ах! — крикнув шведський король. — У московському полоні! Чи й мене жде така доля? Ніколи! Ходім радше до турків! Вперед!

І королівська карета, яку йому привезли, почала поволі котитися. Її супроводили останки шведської армії. Мало хто із тих хоробрих лицарів був неранений. Та всі вони вже заволоділи собою, йшли спокійно і гордо. Грали барабани…

Битва під Полтавою була програна.

Довго на версальському дворі не хотіли повірити у цей розгром. Коли тоді дійшли перші звістки, «Французька Газета» писала: «Північна війна ведеться у таких далеких країнах від нас, що майже нічого не можна знати, крім того, про що повідомляють нас заінтересовані сторони».

Голландські часописи поміщували вже тріумфальні комунікати царя, на потвердження яких «Французька Газета» ждала у впертій мовчанці. Щоденники Данжо та інших тодішніх сучасників згідно звертають увагу, з яким скептицизмом Людовик XIV прийняв цю звістку.

Та треба було погодитися з дійсністю. Маркіз Феріоль, французький амбасадор у Константинополі, повідомляв, що «шведського короля побили на Україні». Він вислав одного із своїх агентів, Марона, на Поділля, щоб зібрав усі потрібні інформації.

Барон Безенваль писав від себе до короля, що Карло XII, за радою Мазепи, мав намір втягнути Туреччину у війну проти Росії; французька дипломатія почала негайно працювати для здійснення цього проекту.

Наслідки Полтавської битви можна було відчути майже ціле століття, в усій північній і східній Європі. Держава Густава Адольфа впала, і Швеція від цієї хвилини мусила зменшити свої кордони та стати скромною малою державою. «Яка це трагедія, сказав Вольтер, мати велику історію і мале населення».