Чтение онлайн

– Ви так старалися, а його минулої ночі вкрав злодій.

— Злодій? От йолоп! Невже йому подобається батат? — захоплено промовив Сампей-кун.

— Мамо, вчора у нас був злодій? — запитала Сунко.

— Так, — коротко відповіла господиня.

— Злодій був… і що… Який він? — допитувалася вже молодша.

Не знаючи, що відповісти, господиня сказала:

— Страшний, — і глянула на Татара-куна.

— Страшний? Як Татара-кун? — з дитячою безпосередністю спитала Тонко.

— Що? Хіба можна таке казати?

— Ха-ха-ха, невже я такий страшний? Ти ба, — і Татара-кун знову почухав потилицю, де видніла лисина діаметром в один сун. Вона з’явилася місяць тому, і Татара-кун звертався до лікаря, але, як видно, лікування ще не дало бажаних наслідків. Першою запримітила лисину Тонко.

— Ой, голова в Татара-сана виблискує, як у мами.

— Я кому сказала: мовчи.

— Мамо, а в учорашнього злодія голова теж блищала? — спитала молодша. Господиня і Татара-кун мимоволі пирснули, але діти заважали розмовляти, а тому мати випровадила їх:

— Йдіть надвір, пограйтеся. А мама вам дасть ласощів.

Коли діти вийшли, господиня серйозно запитала:

— Татара-сан, що з вашою головою?

— Лускатий лишай сточив. Ніяк не можу вилікуватися. У вас теж?

— Фе! Який там лишай! Жінки трохи лисіють там, де волосся збирають у вузол.

— Усі лисини через бактерії.

— Тільки не в мене.

— Просто вам так здається.

— Що завгодно, тільки не бактерії. До речі, як по-англійському лисина?

— Лисина — «боулд».

— Ні, не може бути. Напевне є довга назва.

— Не вірите, спитайте у сенсея.

— Сенсей нізащо не пояснить, тому-то я вас питаю.

— Крім «боулд», іншого слова я не знаю. Кажете — довше… Хто його зна?..

— Ага, он що: Костянтин Палеолог. Костянтин — лиса, Палеолог — голова.

— Що ж, можливо. Я зараз піду до сенсея у кабінет і загляну у Вебстера. До речі, сенсей теж дивна людииа. Така погідна днина, а він сиднем сидить удома… Так він не вилікує свого нетравлення. Порадьте йому хоч прогулятися в парку Уено, помилуватися квітами.

— Поведіть його самі. То такий, що жінки не послухає.

— Він і досі їсть варення?

— Атож.

— Недавно сенсей нарікав: «Лихо, та й годі,- каже, — дружина лається за варення. А скільки я там його з’їдаю». Мабуть, ви з доньками теж полюбляєте варення, га?

— Татара-сан, як вам не соромно?

— На вашому обличчі написано, що таки любите.

— Як це може бути написано?

— Та так… То ви анітрохи не їсте?

— Ну, трошки. Хіба не можна? Не чуже ж їм — своє.

— Ха-ха-ха, я так і думав… Справді-таки велике лихо, що вас обікрали. Тільки батат поцупили?

— Якби ж то тільки батат! Усю одежу вкрали.

— Шкода, мабуть, досить відчутна. Доведеться знову в борги залазити? Жаль, що цей кіт не собака… Господине, обов’язково заведіть собі здоровенного пса… Користі від кота, як з цапа молока. А мишей він хоч ловить?

— Ще жодної не впіймав. Він таки справді ледачий, безсоромний кіт.

— Справді, куди ж це годиться? Виженіть його мерщій. Може, я заберу його з собою, зварю та з’їм?

— Ой, Татара-сан, невже ви і котів їсте?

— Чом би й ні. Вони дуже смачні.

— Тоді ви герой.

Я давно чув, що серед сьосеїв трапляються дикуни, ладні їсти котів, але й сном-духом не відав, що й Татара-кун, завжди такий ласкавий зі мною, належить доних. Це тим більш прикро, що Татара-кун уже не сьосей, а відомий юрист, хоч недавно скінчив навчання, й обіймає не останню посаду в компанії Муцуї [124] . Що й казати, я не на жарт перелякався. Канґецу Другий своїм учинком зайвий раз підтвердив, що «У кожній людині сидить злодій», а от істину «В кожній людині сидить пожирач котів» я вперше засвоїв завдяки Татара-кунові. Кажуть: живеш — учися; навчишся — радій, але як тут радіти, коли тебе день у день підстерігають небезпеки, коли день у день треба пильнуватись. І те, що доводиться захищатися подвійним панциром хитрощів і підлості, теж наслідок життєвого досвіду, який приходить з роками. «Тим-то поміж старих важко знайти порядну людину. Можливо, для мене зараз було б найкраще опинитися в товаристві цибулі в баняку Татара-куна», — подумав я, забившись у куток, саме тоді, як в їдальню після недавньої сварки на голос Татара-куна вернувся господар.

— Сенсей, кажуть, ніби вас обікрав злодій. Що за прикра історія, — відразу напосівся Татара-кун.

— Дурень той, хто до нас заліз, — глибокодумно виголосив господар.

— Воно то так, але не дуже розумний і той, до кого залізли.

— Такі, як Татара-сан, у яких нічого поцупити, мабуть, найрозумніші,- сказала господиня, ставши цього разу на бік чоловіка.

— Та найдурніший — оцей кіт. І нема йому виправдання. Мишей не ловить, а об’являється злодій, вдає, наче й не помічає його. Сенсей, ви б не віддали цього кота мені? Він же вам ні до чого.

— Можна б віддати, але навіщо він тобі?

– 3варю і з’їм.

Від цих страхітливих слів rосподареві губи порушила неприємна посмішка людини, хворої на шлунок. Господар нічого певного не сказав і тому Татара-кун більше не наполягав. Отож з доброго дива мені пощастило.

Тут господар звернув розмову на інше.

— Та годі про кота. 3лодюга виніс усю одежу, а ти тепер мерзни.

Господар був пригнічений. Напевне, таки справді змерз. Адже до вчора він одягав два кімоно на ваті, одне поверх одного, а от сьогодні на ньому тільки сорочка з короткими рукавами й авасе [125] ; до того ж господар від ранку до вечора безвилазно сидить удома, не виходить на прогулянку, тому-то його кров, якої і так обмаль, прилила до шлунка і майже не циркулює у ногах і руках.

— Сенсей, погано бути вчителем. Досить злодієві щось украсти, як одразу попадеш у скруту… Може, тепер ви передумаєте і станете комерсантом?

– І не згадуйте йому про комерсантів, він їх ненавидить, — докинула господиня. Вона, звісно, хотіла б, щоб її чоловік став комерсантом.

— Скільки років минуло, як сенсей закінчив університет?

— Цього року пішов дев’ятий, — і господиня зиркнула на чоловіка. Господар промовчав.

— Минуло вісім років, а платня та сама. Хоч би скільки ви старалися, а ніхто вас не похвалить. «Хлопця-молодця журба пойняла», — продекламував Татара-кун рядок із віршика, вивченого в школі. Господиня нічого не второпала, а тому теж промовчала.

— 3вичайно, я ненавиджу вчителів, але ще більше ненавиджу ділків. — Господар замислився, кого ж він усе-таки більше любить.

— Бо сенсей усіх ненавидить…

— Сенсей, певно, любить тільки господиню? — спитав нездалий на жарти Татара-кун.

— Не терплю, — почулася виразна відповідь.

Господиня ображено відвернулася, а трохи заспокоївшись, кинула погляд на чоловіка і, очевидно, маючи намір йому дошкулити, сказала:

— Вам, мабуть, і життя остогидло.

— Скорше навпаки, — байдуже відповів господар. Ну, що ти з таким удієш?