Чтение онлайн

Та скоро він побачив, що Легуа плаче, і вже був наважився запевнити її, що все гаразд.

«Але ні, — подумав він, — краще зачекаю доти, поки зможу показати їй гармонійку, побачимо, що ця шмаркачка скаже тоді. Може, вона зрозуміє нарешті, що її чоловік має в голові трохи розуму».

Тільки-но стемніло, тесть із зятем зіпхнули на воду човна Пілі й розпустили вітрило. Хвиля була велика, і вітер з-за мису віяв дужий, але човен був швидкий, легенький, сухий і просто ковзав по воді. Ворожбит приніс із собою ліхтаря, засвітив його й тримав, просунувши палець у кільце. Обидва сиділи в кормі, й курили сигари, яких Каламаке завжди мав чималий запас, і розмовляли по-дружньому про чари, та про великі гроші, які вони можуть набути тими чарами, та про те, що вони куплять насамперед, а що потім; і Каламаке говорив з Кеолою, наче рідний батько.

Ось він розглядівся довкола, подивився вгору, на зірки над головою, назад на острів, що вже на три чверті запав за обрій, і, видно, більш-менш точно визначив, де вони опинилися.

— Поглянь! — сказав він. — Молокаї вже далеко позаду, а Мауї — наче хмарка, і оті он три зірки показують мені, що я доплив туди, куди хотів. Цю частину моря називають Морем Мерців. Тут дуже глибоко, і все морське дно встелене людськими кістками, і саме тут у підводних печерах мешкають боги та злі духи. Течія тут прямує на північ, така швидка, що й акула проти неї пливти не здужає, і людину, скинуту з судна, вона виносить у чисте море швидко, як шалений кінь. Дуже скоро та людина знесилюється й тоне, і її кістки падають поміж іншими, а боги пожирають її душу.

Від тих слів Кеолу пойняв страх; він глянув на чаклуна й побачив при світлі зірок та ліхтаря, що той якось змінюється.

— Що тебе мордує? — пронизливо скрикнув Кеола.

— Це мордує не мене, — відказав ворожбит, — бо тут є інша людина, дуже хвора.

Він перехопив ліхтар у другу руку, і — о страхіття! — коли витягав палець із залізного кільця, палець зачепився й кільце розірвалось, а його рука виросла така, як дерево, завбільшки.

Побачивши те, Кеола завив з жаху і затулив долонями обличчя.

Та Каламаке підняв ліхтар угору.

— Дивись краще на моє лице! — звелів він, і Кеола побачив, що голова в нього вже, як барило, а він усе росте й росте далі, як ото хмара росте на вершині гори, і Кеола сидів перед ним та завивав, а човен летів по великих хвилях.

— А що ти тепер думаєш про гармонійку? — спитав чародій. — Чи, може, ти вже волів би мати флейту? Ні? — спитав він. — Це добре, бо я не люблю, коли в моїй родині кидаються з одного на друге. Але я вже починаю думати, що мені краще зійти з цього нікчемного човна, бо тіло моє страшенно виросло, і як ми не будемо обачніші, він зараз потоне.

З тими словами він перекинув ноги через облавок, а щойно зробив це, як почав рости в тридцять чи сорок разів швидше, ніж летить погляд чи думка, так що він став на дно глибокого моря, і води було йому під пахви, а голова й плечі здіймались над нею, як гористий острів, і хвилі розбивались йому об груди, як вони розбиваються об скелю. Човна ще несло й несло на північ, але чаклун простяг руку, вхопив планшир [41] двома пальцями й переломив облавок, наче галету, і Кеолу змило в море. А уламки човна чарівник розім'яв у жмені й пожбурив у темряву далеко-далеко, за багато миль.

— Вибач, що я забираю ліхтаря, — сказав він, — бо мені треба дуже довго брести, до суходолу далеко, а морське дно нерівне, і я відчуваю під своїми підошвами кістки.

Він повернувся до Кеоли спиною й рушив назад, широко ступаючи. І щоразу, коли хвиля опускала Кеолу вниз, він думав, що більш не побачить велетня, та коли його підносило на гребінь, чаклун ще маячив удалині, хоча й меншав. Він так само широко ступав, тримаючи ліхтаря високо над головою, і хвилі розбивались об нього, аж біліло шумовиння.

Відколи виловлено з океану острови, там ще не було людини, такої переляканої, як тепер Кеола. Він, правда, плив, але так, як пливуть цуценята, коли їх кинуть у воду, щоб потопилися: плив, не знаючи, куди. Він міг думати тільки про те, як чаклун виростав на велетня, про його обличчя завбільшки з гору, про плечі, широкі, як острів, та про хвилі, що безсило розбивались об них. Згадував він і про гармонійку, і тоді його охоплював сором; і про кістки мерців — і тоді його тіпало від страху.

Несподівано щось темне затулило зірки над обрієм, а під тим темним блиснув вогник, і забіліло шумовиння на розтинаній чимсь воді, й почулися людські голоси. Кеола гучно закричав, і один голос відгукнувся, а ще за мить над ним нависла на хребті хвилі прова корабля, тоді переважилась уперед і ковзнула вниз. Кеола обома руками вчепився в котвичний ланцюг, а за мить його занурило в бурун, а ще за мить — матроси витягли його на палубу.

Йому налили джину, дали галету й суху одежину, тоді спитали, як він опинився тут і чи те світло, що вони бачили, — то маяк Лае-о-Ка-Лану. Та Кеола знав, що білі люди — наче діти, бо вони вірять тільки в те, що розповідають самі; тому про себе він набрехав, що йому заманулось, а щодо маяка (то був Каламаків ліхтар) запевнив, що ніякого маяка не бачив.

Корабель той був шхуною, що прямувала до Гонолулу й далі, на низькі острови — торгувати, і, на щастя для Кеоли, зона втратила одного матроса, який під час шквалу зірвався з бушприта [42] в море. Тут не було чого й балакати. Кеолі зовсім не кортіло лишатись на Вісьмох островах. Слово летить так швидко, а всі люди так люблять теревенити та розносити новини, що якби він навіть сховався на північному кінці Кауаї або на південному кінці Кау, чаклун менш як за місяць про те почув би й звів його зі світу. Тому він зробив те, що здавалось найрозважнішим, — найнявся матросом на місце того, котрий потонув.

З одного боку, корабель був непоганим місцем, їжа сита й досхочу, щодня галети й солона воловина, а двічі на тиждень юшка з гороху та бабка з борошна й лою, так що Кеола навіть розгладнув. І капітан був добрий чоловік, і матроси не гірші за інших білих. Біда була з помічником капітана; Кеола ще не стрічав людини, якій було б так важко догодити: помічник лаяв і бив його за діло й без діла. А бився він дуже болюче, бо був чоловік дужий, і лаявся словами, немисленними для Кеоли, що походив із доброго роду й звик до пошани. А що було найгірше з усього, так це те, що, як тільки Кеола знайде нагоду поспати, зразу де не візьметься помічник і розбудить його уривком линви. Кеола бачив, що цьому кінця не буде, й Уже наважився втекти.

Десь за місяць після відплиття з Гонолулу вони побачили суходіл. Була погожа зоряна ніч, і море гладеньке, і пасатний вітер віяв рівно, коли з навітряного борту з'явився острів — смужечка пальм над самою водою. Капітан і помічник подивились на острів у бінокль, сказали, як він називається, й почали говорити про нього, стоячи біля стерна, а стернував саме Кеола. Цього острова, мабуть, іще не навідували-торгівці. Капітан гадав, що на цьому острові взагалі нема людей, але помічник був іншої думки.

— Я б і цента не дав за той довідник. Я тут пропливав якось уночі на шхуні «Юджині»; ніч була достоту як оця, тубільці саме ловили рибу зі смолоскипами, і берег жарів вогнями, ніби яке місто.

— Ну що ж, — сказав капітан, — острів з навітряного борту, он великий мис, за мапою тут нема ніяких рифів, тож минімо його з завітряного боку. Гей ти, держи під вітер, кому сказано! — гукнув він до Кеоли, який так заслухався, що забув стернувати.

А помічник вилаяв його, сказав, що з Кеоли нема й не буде пуття і що як він почастує його шворнем, то Кеола й дуба вріже.