Чтение онлайн

— Хто тебе скривдив?

Та як же здивувався він, зачувши нараз негадане:

— Ти.

— Я?! — його подиву не було меж. — Як це?

— Ти... цураєшся мене.

— Цураюся?! — із зачудуванням дивився на вигадливу дівчину. Оце то так! Втікаючи від нього, його ж і звинувачує у цім.

— Я не цураюся тебе. Чуєш! Тому що я... у тебе... — непогамовні почуття, які досі він стримував у собі, не бажали залишатися у сховку душі. Те, про що думав він стільки ночей та днів, відкрилося одним-єдиним словом, — закоханий.

Вона затріпотіла, зачувши це зізнання. Готова була утекти геть.

Порухом руки спинив її:

— Спинись, Софіє. Це ще не все.

Завмерла сполохано перед ним, очікуючи.

Він говорив твердо. Виповівши головне, почувався певно:

— Я подамся за кілька днів на Січ. Перед цим мушу знати. Чи ти хочеш бути моєю назавжди? Чи любий я тобі?

Софія мовчала. Невідривно дивилася на нього, нарозтіж відкритими очима горнулася до сяйва його чистого погляду.

— Чому ж ти мовчиш? Скажи хоч слово у відповідь.

— Я... кохаю тебе, Іване, — зашарівшись на мить, ніжним цвітом зеленобарвних очей навіки проросла в його серці.

За сім днів Іван Сірко одружився. Просто і тихо. Довірившись в цьому старій волхвині Роді. За прадавнім звичаєм вона провела молодят тричі навколо багаття, посадила на вивернутий кожух біля ватри, “щоб багатим життя їхнє спільне було”. Одягла обом на голову вінки — йому з дубового листя, “щоб міцним та дужим чоловіком був”, а їй з різнотрав’я — барвінку, калини, волошки, рути, м’яти, колосся та часнику, “щоб красою й здоров’ям наділити, а від зла оборонити”.

А потім, розламавши кусник короваю, волхвиня вмочила його у мед та подала їм, “солодкого життя” молодим бажаючи. І вже коли все було сказано й виспівано нею — перелляла водою шлях молодим, провівши їх до очищення. За підказкою Роди він узяв наречену на руки, переніс її через цю воду.

А затим була перша їхня спільна ніч. Весільною постіллю стало для молодят шовковисте ложе галявини, хвалене в день зустрічі Софією. І зоряне простирадло вкривало їх. Небеса подарували їм надію на продовження роду. Тієї ночі зав’язалося нове життя. Ні він, ані вона ще цього не знали.

Наступного дня по весіллі Софію відправлено у Мерефу. А Іван Сірко, благословенний рукою волхвині, помчав на Січ. Його призначення було не тільки в родинному щасті. Він був народжений задля більшого.