Весна-красна
Шрифт:
Так, значить:
Кривбас дає залізну руду. Донбас дає вугілля. Коксові печі дають кокс. Руда і кокс ідуть у доменну піч. Домна дає чавун. Чавун іде в мартенівські печі. Мартени дають сталь. Сталь іде на слябінги. Слябінг дає сляби… Сляби йдуть на листопрокатні стани. Прокатні стани дають тонкий сталевий лист.
Тонкий сталевий лист іде на атомобільні і тракторні заводи.
І коли ви будете захоплюватись автомобілем «Побєда» або новенькими тракторами, згадайте, скільки серця, скільки запалу, ентузіазму, праці, уміння, знання, сумління дали для «Побєди» славні запорожці. Обов'язково згадайте і потисніть хоч у думці їхні трудові руки.
Вечоріє…
На Запоріжбуді ніби трохи вщухає гамір… Тихшає…
Повітря свіже, пахуче: учора над Запоріжжям пройшов ливний дощ.
Весело зазеленіли дерева, лани, городи…
За столиком, біля кіоска, сидять чоловіка з десяток молодих робітників.
Раптом у одного з них вирвалася пісня:
Ой там Василь сіно косить,Ой там В-а-а-си-и-иль…Дивись: там і отам часом спалахує сліпуча електроіскра, поруч ТЕЦ тисне на тридцять дві атмосфери, і раптом «Ой там Василь сіно косить»…
Уміє наш чудесний радянський народ у труді й на відпочинку сполучати творчий і трудовий запал з піснею, з книжкою, з потягом до культури.
Такий він, народ наш прекрасний…
Там десь Василь сіно косить, а тут відбудовують велетенський завод…
На заводі співають про Василя, а на сіножаті про кращих бригадирів, які значно перевиконують свої норми робіт…
Хай лунають пісні на просторах нашої Батьківщини про таких людей!
Такі люди — достойні пісень!
Жив та був колись на світі знаменитий професор-анатом, Володимир Петрович Воробйов.
Вічна йому пам'ять і вічна йому слава.
Якось у розмові я його запитав:
— От, — кажу, — дорогий мій професоре, Володимире Петровичу. Прожили ви життя своє знаменито. Ви — всесвітній вчений. Комуністична партія і Радянський уряд високо оцінили вашу роботу: на грудях у вас красується орден Леніна. У вас — ціла своя школа. Ваші учні посідають кафедри в радянських вузах. У вас щасливе родинне життя. Чого б ви хотіли ще? Ну, скажіть!
Професор замислився.
Він довгенько думав, а потім і каже мені:
— Знаєте що?
— Ну, що?
— Я б хотів заспівати тенором. От вийти на сцену нашого оперного театру і заспівати «Уймитесь, волнения страсти». Тільки б я не так заспівав, як співають наші співаки. Я б душу вийняв із слухачів своїм співом, поклав би ту душу перед ними. Дивіться, яка така душа ваша. Розіклав би перед ними їхню душу, як розіклав я перед усім світом вегетативну нервову систему. От чого мені хочеться!
Професор говорив цілком серйозно й пристрасно.
І якимось таким пронизливим блиском блищали в нього очі.
Я зараз уже не пригадую (стара стала — слаба стала), хто мені на Запоріжбуді говорив: чи Недужко, чи Щербаков, чи Чадан — знамениті наші радянські будівельники і металурги…
А може, всі вони говорили:
— Читати хочу! Книжку! Співати хочу! Пісню! А як не співати хочу, то слухати хочу.
І таким пронизливим блиском блищали в них очі.
А я їм і кажу:
— А чого ж, — кажу, — ну, й слухайте.
— А хто співатиме?
І я вщух.
Справді: хто співатиме? Я б сам не від того, щоб їм чогось заспівати, так у мене такі «голоса, що підіймають волоса…»
На Запоріжбуді був зліт молоді, передових молодих робітників. У парку зібралося тисячі півтори молодих запорожців. Прийшли вони святково одягнені, веселі, гомінкі, радісні…
Після урочистої частини, де кращих з них нагороджували почесними грамотами, був концерт.
Співали молодята, учні восьмої ремісничої школи.
Співали хором, співали соло. Танцювали.
От якби ви побачили, як блищали очі у молодих робітників-слухачів!
Ой, оті очі. Які ж вони жадібні та бистрі.
Вони не вбирають, а хапають, хватають художнє слово, пісню, музику, танок.
Стоїш перед ними, дивишся на них, і тобі аж ніби страшно.
Хочуть художнього слова, хочуть пісні, — всі хочуть: і знамениті інженери, і бистроока, гомінлива молодь. Всі хочуть.
Ну, а що я міг їм сказати?
Я їм сказав таке:
— Дорогі наші товариші. Давайте ми напишемо такі собі полюбовні листи…
Отакі:
«Люба наша Маріє Іванівно Литвиненко-Вольгемут! На лівому березі Дніпра відбудовується «Запоріжсталь». Будує його Запоріжбуд. Якби ви знали, які там хороші люди! І як вони люблять пісню! У вас, Маріє Іванівно, говорить народ, чудесне сопрано. А запоріжбудівці якраз і люблять, щоб їм сопраном заспівали. Чи не поїхали б ви до них та й заспівали: «Лугом іду, коня веду»… А вони вам підтягнуть. Їй-богу, підтягнуть».
А і отакого листа написали:
«Дорога наша Віро Микитівно Гужова! Ви вже були на Запоріжжі й співали чудесним вашим голосом прекрасних пісень. І ви гадаєте, що про вас там не згадують? Згадують, і дуже хороше згадують. Так вони хотять вас не забувати, хотять, щоб ви ще раз приїхали…»
Написали ми отаких два листи, помовчали трохи, аж ось хтось із кутка:
— А я хочу, щоб басом.
— Басом хочете?
— Басом, тільки басом!
— Так тоді давайте попросимо Бориса Романовича Гмирю, — він дуже вміє басом.
— Просимо, — кричать усі, — просимо!
А потім як заходилися усі, як заходилися:
— Юрія Васильовича Шумського хочемо! Театр імені Франка хочемо! Театр імені Шевченка хочемо! Оперу хочемо!
— Та не кричіть, — кажу, — так, а то я сі перепудюсь, — як кажуть наші брати-галичани. Всім напишемо, всіх попрохаємо. Тільки не кричіть.
Понаписували всім.
А потім підвівся один дуже серйозний чолов'яга та й каже:
— А що ж робить Комітет у справах культосвітніх установ? Чому він до нас із таким холодочком?
А другий додав:
— А Комітет у справах мистецтв? Невже він не знає, що в нас тут десятки тисяч робітників жадають пісні та художнього слова?
Ну, що я міг зробити?
— Давайте, — кажу, — самі заспіваємо. Поки там вони, комітети, постанови пишуть, давайте, товариші.
І зразу залунало:
Карії очі, очі дівочі,Де ви навчились зводить людей…