Чтение онлайн

— Krzysiu! Со oni chca od ciebie? Ratunku! (Кшисю! Що вони хочуть від тебе? Рятуйте!)

Тут вже й Олько зрозумів, що це випадкові люди, він поміг чоловікові піднятися, сховав револьвера і став вибачатися, але жінка рвалася до крамниці, погрожуючи поліцією. Чоловік враз теж осмілів і голосно обурювався, розтираючи потилицю.

— Bandyci! Zapisz jego numer rejestracyjny! (Бандити! Запиши номер авта!)

Олько висмикнув із кишені стодоларову банкноту і простягнув жінці:

— Nie jeste'smy bandytami. То nieporozumienie, my'sleli'smy, ze nas sledzicie… Prosze przebaczenia… Wla'snie odjezdzamy, pan moze jecha'c za nami… (Ми не бандити. Це непорозуміння, ми подумали, що ви за нами слідкуєте. Але ми вже їдемо, можете їхати за нами…)

— No nie! Dosta tego! — обурився чоловік. — Niech pan zjezdza. (Ні! Досить того! Забирайтеся!)

— Dziekuje. Nie zawiadamiajcie policji, to przykre nieporozumienie. (Дякую. Не повідомляйте поліцію, це прикре непорозуміння.)

Ми поквапилися до авта і за лічені секунди вискочили на трасу.

— А все ти! — бурчав Олько.

— Чому я? — не розумів я.

— Ти перший звернув увагу на джипа.

— Ти ж казав, що теж на нього звернув увагу.

— Але я сумнівався, а після твоїх слів я вже ні про що не думав, як тільки про цього дурного джипа.

Дівчата нічого не зрозуміли з того, що відбулося, і я їм пояснив. Вони довго реготали, чим бісили Олька ще дужче.

— Смійтеся, смійтеся, а якщо вони таки подзвонять у поліцію? Що тоді? Як візьмуть нас за сраки, то ого-го скільки це нам буде коштувати.

— Є ідея, — сказав я. — Звернімо з траси. Не їдьмо на Медику, а на Раву-Руську.

— То буде добрячий гак, — вагався Олько.

— Я думаю, нам взагалі варто спинитися на ніч у якомусь мотелі й перекімарити стрес.

Дівчатам ідея сподобалася, і ми повернули на Томашів. У мотелі ми влаштували таку пиятику, що на ранок я ні в зуб ногою не пам’ятав, що робив із Лідою вночі. До Львова ми прибули наступного дня під обід.

ЗЛесею виявилося все надто легко. Вся її сім’я зачитувалася мною і готова була сплавити Лесю, аби лише мати можливість приймати мене на свої обіди. Я приходив і відчував цей святковий сімейний оргазм, я відчував, що тут мене читають не тільки у ліжку, а й в туалеті, і не тільки до, а й після. Її сестра, я певен, мліючи над «Житієм гаремним», мусила себе пестити: у неї такі довгі пальці. Якби мені заманулося розщіпнути ширінку і продемонструвати свого прутня, виклавши його на тарілку зеленої салати, це викликало б лише секундне сум’яття, а далі — захват, суцільний захват. Вони любили при мені розслаблятися, розповідати якісь сороміцькі анекдоти, сипати перчені жарти. Батько Лесі постійно мені підморгував, так, мовби перебував зі мною у якійсь таємній змові та ще й намагаючись із тим підморгуванням не критися, а так, аби всі бачили.

Одна тільки Леся мене не читала. Вона взагалі мало що читала. Позичала в мене розумні книги, щоб підняти свій інтелектуальний рівень, і повертала їх непрочитаними. З чарівною безпосередністю вона не приховувала цього. Якось розповіла мені, чого боїться: мишей, щурів, жаб, собак, раків, мухоморів, оповідей про духів, вогню, потворних калік, циганів, дітей з пробірки, грому і блискавки, граду, злиднів, хвороб, старіння, лікарні, цвинтаря, моргу, глибини і висоти, літаків, ліфтів, іржі й битого скла… Список насправді був утричі довший, але це все, що я запам’ятав.

Леся до сексу мала повну апатію. У неї було прекрасне тіло танцівниці, ніжний щебетливий голос і відсутність найменшого бажання кохатися. Проте вона це робила чарівно. Вона віддавалася покірно і невимушено, рівно стільки, скільки мені це було потрібно.

Коли вона приїжджала до мене і залишалася на кілька днів, я майже не помічав її, вона була тиха, як мишка, заглиблена в себе, у своє вишивання, ми могли годинами не перекидатися жодним словом, і що цікаво це мене задовольняло, це якраз те, що мені тоді було потрібно: мати поруч тепле й покірне тіло і брати його, коли тільки заманеться. І коли я підходив до неї і пригортав до себе, вона відкладала вишивку, мовчки всміхалася, даючи зрозуміти, що знає, чого я хочу, підводилася з фотеля, сонними, але водночас і звабливими рухами скидала халат і лягала на канапу, заклавши руки під голову. Її довге худе тіло не потребувало жодних прелюдій, обмацувань, погладжувань, пестощів, Леся розкидала ноги, зігнуті в колінах, так, щоб я побачив її чорнявку у всій красі, і я входив у неї відразу, бо вона в будь-який момент була тепла й волога — така, мовби хтось уже за мене все проробив, завів її, розбудив у ній пристрасть, а тому Леся приймала мене із усмішкою, і ця незмінна усмішка не сходила з її обличчя упродовж всього акту любощів, аж до самого кінця. Леся не знала, що таке оргазм, і всі мої спроби вичавити з неї щось більше, крім меланхолійної усмішки, закінчувалися нічим. Врешті-решт я припинив ці намагання розворушити її, я змирився з тим, що вона не буде піді мною зойкати і стогнати, вигукувати звабливі слова, підбадьорювати мене, пропонувати ті чи інші пози, і брав її, зосереджуючись лише на своїх відчуттях і своєму задоволенні.

Леся переважно мовчала. Інколи, лежачи в причаєній тиші великого будинку, вона запитувала мене:

— Про що ти думаєш?

Зазвичай я не відповідав на це запитання, а вона й не наполягала. Коли Леся робила порядки, то все клала на свої місця. Вона була настільки наївна, що думала, буцім книги й рукописи теж мають своє місце, і вона його знаходила там, де підказувала їй інтуїція. Шкода, що підказки ці завше були помилкові. Увесь мій гардероб вона старанно розвішувала. Я мав таке враження, що якби в мене була дерев’яна нога, то й та акуратно висіла б на вішалці.

Для мене Леся так і залишилася загадкою, а точніше не вона, а її піхва, готова в будь-яку хвилину прийняти мого прут-прутня і дістати порцію сперми. Леся була вигідна ще й тим, що завагітніти без втручання медиків і різних процедур не могла, ми не береглися, і я кохався з нею по три-чотири рази на день. Інколи, коли це вже переходило в рутину і я довго не міг кінчити, то уявляв собі когось іншого, яку-небудь панну, яку я бачив на вулиці чи на літературному вечорі, знайому чи незнайому — байдуже. Звичайно, я отримував більше задоволення від активної панни, але активні панни змушували й мене до активного співжиття: вони потребували уваги, їм хотілося лопотіти про щось цікаве лише для них, вони пхали носа в мої справи, у моє писання, лізли в душу і намагалися виловити в ній щось поживне для себе або ж прагнули справжніх, а не сексуальних почуттів, змушуючи брехати, викручуватися, казати «люблю». Однак якраз тоді мені цього найменше хотілося. Леся була щасливим винятком. Принаймні перший місяць.

А коли одного разу, щойно я скотився з неї, Леся спитала мене з тією ж меланхолійною усмішкою: «Ти мене любиш?» — я запідозрив, що винятків не існує, так само як не існує винятків і для відповіді на подібне запитання: «Звичайно, люблю». Проте нічого в її обличчі не змінилося, усмішка не збільшилася і не зменшилася, мовби я й не відповідав, а вона й не питала, мовби все, як учора і цілий місяць поспіль, очі її блукали у білій пустині стелі, проводжаючи за обрій невидимий караван верблюдів. Я думав, що після цього настане черга на інші запитання: «Розкажи, як ти мене любиш?» або «Ти справді мене любиш?», і в моїй голові миттю заблиснули варіанти давно готових відповідей, але її вуста більше не ворухнулися, вона лежала щаслива і замріяна з розкинутими руками і ногами, мов на полі бою. Такою і залишилася вона в моїй пам’яті.

Бо вона була винятком. Проте, коли за тиждень, все у тій же позі й з тією самою усмішкою, вона запитала: «Розкажи, як ти мене любиш?», я остаточно переконався у тому, що винятків і справді не існує, як не існує винятків і для відповіді: «Я люблю тебе над усе на світі». І знову її обличчя нічим себе не зрадило, усмішка не розповзлася, не вигнулася півмісяцем, очі продовжували слідкувати за караваном верблюдів, і подумалося: якщо вона й справді бачить на стелі верблюдів, то одним із тих верблюдів можу бути я, і я таки буду верблюдом, якщо діждуся наступного її запитання: «Як ти вважаєш, нам краще побратися влітку чи восени?»