Чтение онлайн

— Життя, — погодився Дмитро, лежачи на траві і мало дослухаючись до слів товариша: своя радість заполонила всі його думки. «Єсть же такі люди», — з подякою пригадував риси обличчя Івана Васильовича.

У високому блакитному небі паслися кучеряві білі хмари, над берегом сяяли глянсуватим листом верболози і явори, а сонячна дорога, перекинута через Буг, ворушилася живими злитками кипучого срібла. Далекі хати невеликого сільця, як отара гусей, спустились до ріки і, здавалося, от-от розмахнуться крильми і полетять в сліпучу голубінь, обвіяну яблуневими пахощами. Як все покращало навколо і на серці. Життя!

— Знаєш, Варивоне, я тепер із шкури вилізу, а доб'юся такого врожаю гречки, що тобі і в сні не снилось. Як не є — слово партії дав.

Варивон здивовано подивився на Дмитра: ніколи досі не любив хвалитися наперед. Видко, добре прорвало чоловіка.

— Значить, з колосочка буде жменька, а з снопика мірка.

— Еге ж, — коротко відповів, пірнаючи в хвилюючі роздуми. Він зараз навіть фізично відчував, як чорними намистинами лягає гречка в ріллю, як зеленими сердечками покривається нива, ніжними червоними стеблами розколихує грона врожаю.

Увечері Дмитро із Варивоном зайшов у правління колгоспу.

— Здоров, здоров, вояко, — радісно зустрів його Кушнір, намагаючись усміхом приховати почуття незручності. Куцими широкими пальцями міцно стиснув Дмитрові руку. — Читав, читав, як про тебе в газеті розписали.

— Чи не ви матеріал подали про свого бригадира? — відповів повільно і ущипливе.

— Ет, не будемо про це говорити, — на широке обвітрене обличчя Кушніра набігла тінь. — Ти не знаєш, як у мене душа переболіла через це саме діло. І дуже радий, що усе так закінчилося. Дуже радий!.. Що ж, Дмитре, тепер починай сіяти гречку. Погода встановлюється.

— Посію, Степане Михайловичу. Прийшов до вас, щоб мені суперфосфату відпустили.

— Як? Для чого тобі суперфосфат? — мало не підскочив Кушнір, і в його очах застрибали іскорки справжнього переляку. — Ти ж буряки не сієш! — гарячковита мова Кушніра ніяк не пасувала до його постаті, ширококостої, твердої.

— Гречку сію.

— Ну, знаєш, під гречку нам суперфосфату не відпускають. Чи не тлусто буде для неї.

— Для рудяка — тлусто, для гречки — ні.

— Нема в мене суперфосфату. І не проси, і не моли — нема! Нема! І радий би дати — так нема!

Запасливий Кушнір іще мав добриво, але немилосердно скупився кожним кілограмом: «суперфосфат — це цукор».

— Нема, кажете? — аж витягнувся Дмитро до голови колгоспу.

— Нема, нема, кажу, — відхилився назад Кушнір і скривився — вдарився головою об високе бильце стільця.

— Значить, нема?

— Нема, значить.

— А коли попошукати?

— Для цукрового буряка трішки є. Самий послідок — тільки віником позмітати.

— Значить, є?

— Нема, нема! Для гречки нема.

— Добре. Тоді я гречку сіяти не буду.

— Як не будеш?

— Просто не буду, — підвівся Дмитро з-за столу.

— Раніше без суперфосфату сіяв? Сіяв? — гарячився Кушнір. «Чорт, чорт, не чоловік. Впертий, як віл».

— То діло давнє було, Степане Михайловичу. Раніше я зібрав би три-чотири центнери — і нічого б мені ніхто не сказав. А тепер — партії слово дав. Це треба розуміти.

— Ну, де ж я тобі цього суперфосфату візьму? Коли б у мене свій завод був. Тоді хоч купайся в ньому, в суперфосфаті — нічого не скажу, їж, пий — нічого не скажу! Відомо — на суперфосфаті гречка вродить. А ти без нього вирости. Знаєш, як солдат із сокири супу наварив?

— Так у того солдата хазяйка була трохи добріша, Степане Михайловичу, за вас.

— Добре, добре! — розсердився Кушнір. — Хай буду я не щедрим, скупим, а суперфосфату тобі не дам. Поїду в район, отримаю рознарядку, тоді все забереш.

«Не дасть. Раз уже розгнівався, то не дасть», — наливаючись злістю, подумав Дмитро і, стримуючи себе, пішов на хитрощі.

— Да. А товариш Кошовий сказав, як я з ним у машині їхав, щоб ви мені всіляко допомогли. Він на вас велику надію покладав, — і покосився на Варивона. В того аж просвітилися сміхом янтарні очі, проте обличчя зараз же набрало поважного вигляду.

— Да? — застиг на мить в здивованні Кушнір.

— Да, да, Степане Михайловичу. Секретар райпарткому кріпко, значить, зацікавився гречкою. І про суперфосфат говорив. І про вас згадував.

— Брешеш ти, Варивоне, — швидко розкусив Варивонову гру догадливий Кушнір, але не розсердився, а подобрів: «Стараються хлопці».

— Чого б це я брехав? Що я його, цей суперфосфат, їстиму, чи як?

— Брешеш, брешеш! По тобі бачу, — брешеш. Ну, та дідько із вами. Приїжджай, Дмитре, завтра до комори, — рішуче блиснувши очима, раптом роздобрився Кушнір.

— А хватить?

— Хватить, хватить! Ну, може трохи нехватить, — спохватився. — Так щось скомбінуємо. Гляди, щоб тільки гречка вродила. Успіх твій всьому району передамо, а то й вище… Щось іще про наш колгосп розпитувалось нове начальство?

— Розпитувалось…

— Ага… Коли суперфосфат розсіватимеш?

— Перед самим посівом.

— То ти що, і підживлювати пізніше думаєш?

— Думаю, коли зацвіте гречка.

— Добре, добре, Дмитре. Роби так, щоб гречка як з води йшла.

— Це від суперфосфату найбільше залежатиме, — знову покосився Дмитро на Варивона. — Як нехватить…

— Хватигь, хватить!.. — І зразу ж Кушнір зрозумів насмішку Дмитра, усміхнувся куточком уст. — Ну вас до дідька! Всю душу вимотали. З вами ще побалакай трохи — зовсім ограбуєте. І штани здерете. Здерете!

Варивон, збігши із східців, обома руками міцно перехопив шию Дмитра.

— Ніколи б у світі не подумав, що ти так ловко вмієш збрехати. Це у мене навчився!

— Звісно, у тебе. Ти хіба чого доброго навчиш?

— Іще йому мало! От жадюга. Пішли, Дмитре, до тебе могорич пити — за статтю і за суперфосфат. Бач, як підтримав тебе. А міг би всю музику одним словом зіпсувати. От який у тебе друг.

— Похвали мене, моя губонько, бо роздеру до самих вух.

Сафрон Варчук, повернувся із заслання, перші дні тільки висиплявся та від'їдався. Зрідка, і то вечорами, з'являвся на люди, але говорив обережно, мало і повільно-повільно, мов кожне слово зважував усередині на точній вазі. Однак його чорні, глибоко запалі, без блиску очі уважно і з недовірою придивлялись до всього.