Чтение онлайн

— Нелегкий бій чекає нас, товариші партизани. Станемо ж проти навали, як стояли захисники Сталінграда. Із шляху свого життя ми не зрушимо. Кожен шматок лісу, де ви будете лежати, — це значить найдорожчий шматок усієї землі. Ну, так, як серце в людини… Бажаю вам всім удачі і життя. Хотів би поцілувати вас, та нема зараз часу. Вийдемо з бою, обнімемось, поцілуємось.

І зразу ж після сказаного усім мозком оволодіває одно — зустріч із ворогом. Дмитро швидко відводить на південний захід свою групу, маючи на меті, по-перше, відтягнути ворожу силу в бік від групи Тура, по-друге, триматися на фланзі, щоб не попасти в оточення, по-третє, тут не було заболоченої яруги, яка б могла обмежити свободу маневру…

Пролунали перші постріли, зашелестіли віти, далїко в просвітках заворушились сіромундирні постаті. Особливо соковито вдарили кулі праворуч од нього.

«Певне, в липу попали», — мимохіть відмічає розум, і в цей час око помічає приплюснуті каски, що розпухлими грибами виглядають і рухаються поміж листям.

— Отут залягай! — наказує Мелю, показуючи на крихітну, як човен, улоговину.

Кулеметник другий номер, якого по стегну б'є незручно прикріплена саперна лопатка, швидко скидає з плеча важкий станок «Максима» і зараз же лягає на землю. Проворний невеликий Кирило Дуденко, пригинаючись до самої землі, біжить з п'ятьма партизанами ближче до дороги, щоб не дати ворогу обійти збоку і вдарити в спину.

Першого сіромундирника знімає Пантелій Жолудь. Неначе граючись, підкинув автомата до плеча і зараз же відсмикнув його, для чогось дмухнувши на гірку цівку диму, що вивірчувалася з дула. Дмитра, хоч і сам він був досвідченим стрільцем, часто вражала вправність парубка, що, здавалось, стріляв не цілячись, проте ніколи не промазував.

Постріли, рясніючи, сповнювали різними шумами зеленосинє повітря, і перелякана луна уже не встигала озиватися позаду сліпучого березняка. В пам'ять найбільше врізається перший постріл, а потім уже не помічаєш, коли все навколо тебе починає двигтіти і ахкати. Здивувати може не збільшена сила вогню, а раптова тиша.

Ще упало кілька фашистів, але все попереду неначе закипає брудносірим місивом, що виповзає з усіх шпарин лісу. То біжить нове поповнення, яке почало було ширше розтікатись. На одну мить в очах Дмитра блиснула непевність: він не думав, що доведеться стримувати таку лавину. Але вже — це розумів добре — відступати не було можливості. Слідкуючи за своїми братами, вступив у лютий нерівний бій. Через хвилину куля, дзенькнувши, вдарила в німецьку гранату, що висіла біля пояса.

«Тепер кінець — рознесе на шматки», — не цілячись, пустив чергу вище кушів. Холодіючи, побачив краєчком ока, що хтось упав на землю, підскочив і знову упав.

«Але чому ж нема вибуху?» — з острахом і здивованням глянув на гранату. Куля наскрізь пробила ручку, оголила, але не перерізала шнур.

Застогнавши, відкинувся назад і більше уже не підвівся другий номер кулемета. Мель з одним кожухом «Максима» перебігає в інше місце, приладнує зелене тільце між двома стиснутими деревами і починає відстрелюватися, люто і точно. Але незабаром заїло кулемет — вдарить одним, зрідка двома пострілами і затихне. Перегрівся, очевидно.

З правого флангу навала почала відтісняти Кирила Дуденка. Стікаючи кров'ю, що залила всю сорочку, відстрелювався партизанський поет до передостаннього набою. Останній для себе залишив. Але з-за гудзкуватої осики з'явилася постать офіцера. І не пошкодував Кирило для нього останньої кулі. Вдарився офіцер каскою в дерево, тернувся обличчям по корі і незграбно упав на вузлувате кореневище, а до Дуденка, мов по команді, кинулось кілька фашистів. І невелика сильна рука, що так уміло орудувала автоматом, а в хвилини дозвілля писала поезії, вихопила з-за халяви гостру бритву і страшним ударом черкнула по горлу. З зітханням хлинула кров на гімнастьорку, і не підвівся більше партизан з теплої землі, прихилившись чубатою головою до гвинтівки.

Рикошетом куля ударила вище коліна молодого партизана Павленка і так вирвала м'ясо, що в рані міг би уміститися кулак. Дмитро навіть почув, як зашипіла кров по траві. І в цей час застогнав Мель, похилився головою на кожух кулемета. Руки його так і не сповзли з ручника. Здавалося, лише — на хвилину прихилився воїн до своєї зброї.

Почорнілий Пантелій Жолудь кинув на землю автомат — набоїв не стало — і жбурнув у зелене вікно німецьку гранату.

Один за одним, дорого продаючи своє життя, падали його бойові товариші. І Дмитро, боліючи за всіх, прощався із ними німими скорботними поглядами. Розумів, що й він от-от приєднається до своїх партизанів. І смерть його зараз абсолютно не страшила — він почував себе вищим за неї. Жаль було одного: не все він зробив, що міг би зробити.

Чому була така впевненість і сила в нього? Чому Дмитро спокійно і навіть гордовито дивився у вічі очевидному небуттю, не дрогнувши ні серцем, ні думкою, чому не страшно було проститися з цією гіркою і солодкою землею, яку вмів не тільки любити, а й розуміти? Чому на душі була не в'їдлива тривога, що смокче, в'ялить кров і тіло, а чисте розуміння працівника, який чесно і любовно зробив своє діло, і ніхто йому не зможе нічого сказати, крім доброго слова? На це, певне, Дмитро, подумавши, не відповів би навіть і дружині, а собі сказав би: все-таки прожив недаремно на світі.

І він обережно розстрілює останні набої, дивуючись, чому досі не зачепила його жодна куля. Нарешті розуміє: хочуть захопити живцем. І зловісно усміхається: брешеш, враже! Брешеш! Голову об дерево розіб'ю, а в полон не здамся. Навіть оком змірив крислатого дуба. «І останній набій випущу. Останній випущу! А потім розженусь… От лежатиму тільки погано — очима вниз».

Він стає спиною до спини Пантелія Жолудя і так обоє, відбиваючись од навали, що стискається навколо них, починають оборонятися лише гранатами. Розривається, бризкаючи криками і м'сом, тісне коло і знову стискається.

— Живемо, Пантелію!

— Живемо, товаришу Дмитре!

Вперше називає його по імені. Значить, чує по голосу, теж приготувався хлопець до смерті, і в останні хвилини хоче бути ближче до командира — не тільки плечем, а й душею, словом.

— Що ж, у полон нас хочуть взяти?

— Дідька лисого візьмуть! Хіба партизани в полон здаються? Не така душа у нас.

Ахкає граната, вириваючи стовп попелястої лісової землі, а над ними наполохано шарудить посічена листва.

— Русь, здавайся! — вже в який раз кричать охриплі голоси.

— Я тобі здамся, поганцю! — вилаявся Пантелій і знову махнув рукою.

— Живемо, товаришу Дмитре!

— Живемо, Пантелію…

Ага, вже годі брати в полон. Він бачить, як присадкуватий солдат підводить протитанкову гранату. Дмитро, опереджаючи його, швидко кидає свою, траси гранат перехрещуються, і враз гаряча хвиля б'є його в груди, земля зі страшним гуркотом забилась під ногами і, обриваючись, полетіла униз…

Тільки вдарили постріли, Андрій сіпнув Ольгу за рукав:

— Лягай!

Його зір, слух, розум були в такій гострій зібраності, що навіть роздавалася темінь, вчувався найменший шерех попереду і, особливо, позаду, вгадувалися дії охорони. Ось вона зараз почне прочісувати чагарник. Треба заховатися за горбком або знайти який видолинок.

По-пташиному пінькнула над ним підрізана кулею гілка і впала хлопцеві на голову, обдаючи обличчя студеною росою. Затріщали, залопотали прострілені, посічені кущі, неначе вогонь розривав і скручував їхні пругкі волокна.