Чтение онлайн

Шляхом їхали, йшли натомлені, схудлі, але веселі люди, що поверталися з неводі. У невеликий двоколісний візок упрягся літній чорнобородий селянин, позаду йшла жінка, підпихаючи руками цю немудру споруду, а у виплетеній з лози люльці, тісно притулившись одне до одного, немов пташенята у гнізді, сиділо тройко, одно в одно чорнявеньких дітей.

— Найдорожчий скарб везуть, — глянув Созінов на Ніну і посміхнувся.

— Найдорожчий, — повторила вона.

Ось уже промайнули напівзруйновану топографічну вишку, і попереду могутньо звелися два дуби-однолітки. На плечі їм небо поклало бескеття хмар, що хотіло і не могло придавити своєю вагою мужньої гордовитої сили, яка й досі не поскидала торішнього листу.

Прискорено дихаючи від щемливого хвилювання, Дмитро, неначе вино, пив іще розріджене квітневе повітря, любувавсь і вбирав очима і поля, і чорні дороги, і дальню луку лісу, і столітні розлогі липи; вони уже віяли тим пріснуватим глеєм, що сповиває кожен листок у набряклій брунці. Вдалині по неясних обрисах кущів він пізнав примхливі обриси трьох ставків, і молодість на мить війнула над ним сумовито-радісними згадками і знову відплила, як човник до другого берега.

Наближалися сади його села, переполовиненого, знівеченого, спаленого. Наближався той світ, з яким він ніколи не розлучався, навіть у снах, в якому він родився, жив і помре, в якому родилися його діти і родяться його внуки. І він з людьми буде оновлювати, загрунтовувати рани, переорювати руді пожарища, зводити нові хати, обсівати добром свою землю, виходити в молочно-голубі світанки з сіячами, добріючи серцем, будувати щастя. Для цього варто було жити і боротися, за це з легкою душею можна було і померти.

На високій обочині Великого шляху він побачив жінку із дівчиною. І скоріше чуттям, ніж розумом чи очима, пізнав свою дружину.

«Видно, не вперше виходить зустрічати», — прискорено забилося серце, і він кулаком ударив по кабіні.

— Югина Іванівна стрічає вас, — відчинив дверці Пантелій Жолудь.

— Югина Іванівна. Ти жени машину в село. Пішки пройдемо! — зіскочив з Андрієм на землю. Почув знайомий, здивований і радісний вигук, на ходу поправив кобуру парабелума і кинувсь назустріч дружині. Привітний голубий погляд так само чисто війнув, як в давні літа. Тільки в куточках очей та під очима уже виткалося тонке плетиво зморщок, в густому пасмі волосся де-не-де сріблилось павутиння та різкіше окреслились лінії біля рота.

— Прибув, Дмитре мій! — задихаючись, поцілувала його й Андрія. Потім витерла очі хустиною, осміхнулася і ще раз припала устами до Андрія і до Дмитра.

— Тату, покинь! — сміючись, закричала Ольга, коли віт підняв її аж до гілля розлогої липи.

— От і не покину! — гойднув дочку вліво, вправо, а потім, розчервонілу і радісну, обережно опустив на землю. — Ростеш нівроку. Видно, партизанський хліб у користь пішов!

— А ви ж думали! Не тільки вам пішов у користь, а й нам усім… Андрію, це правда, що тебе ще й партизанською срібною медаллю нагородили?

— Правда.

— Це коло тебе мені буде боязко навіть сісти.

— Авжеж, боязко. Як почнеш витребеньками сипати, то перепаде, — жартівливо замахнувся рукою на сестру.

— Ой, не буду! — так само жартома одхилилась од брата і пішла поруч з ним попереду батьків.

— Що тепер будеш робити, Дмитре?

— Завтра ж починаємо господарювати з Григорієм у колгоспі.

— Хоч би відпочив трохи… Можна було б за три роки.

— Ні, не можна. Давали на місяць відпустку — відмовився.

— Чому? — здивовано поглянула на чоловіка, а той, поволі ідучи по протряхлій, іще податливій землі, розважно почав розповідати:

— Роботи стільки тепер, що гріх забути про це. Ще фронт жде нашої підмоги… А потім, коли почну спочивати, — захворію. За цей час у напрузі тримав себе. А чуть попущу попруги — з ніг слабість звалить. Так, щоб не хворіти, треба зразу десятим потом омити себе, простуду розігріти, розігнати… Он які діла. Ну, а ти ж як? — подивився примруженим ласкавим поглядом на дружину.

— Я? — притиснулася ближче до чоловіка. — Радію, печалюсь і знов радію — усе разом напливає, Дмитре, — усміхнулась, зітхнула і знов усміхнулась.

За деревами коливались обриси обвугленого села, чорни ми озерцями плямились руїни дворів. Та, одначе, десь у долинці бриніла дівоча пісня, а з другого боку рівномірним цокотом відповідала сокира і м'яко шерехтіла поздовжня пила по деревині.

І шумів весняним шумом широкий шлях, велично і легко здіймаючись над притихлим перед пробудженням безмежним привіллям.

Прямо над нашою хатою пролітають лебеді. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар і струшують на землю бентежні звуки далеких дзвонів. Дід говорить, що так співають лебедині крила. Я придивляюсь до їхнього маяння, прислухаюсь до їхнього співу, і мені теж хочеться полетіти за лебедями, тому й підіймаю руки, наче крила. І радість, і смуток, і срібний передзвін огортають та й огортають мене своїм снуванням.

Я стаю ніби меншим, а навколо більшає, росте і міниться увесь світ: і загачене білими хмарами небо, і одноногі скрипучі журавлі, що нікуди не полетять, і полатані веселим зеленим мохом стріхи, і блакитнава діброва під селом, і чорнотіла, туманцем підволохачена земля, що пробилася з-під снігу.

І цей увесь світ тріпоче-міниться в моїх очах і віддаляє та й віддаляє лебедів. Але я не хочу, щоб вони одлітали від нас. От коли б якимсь дивом послухали мене: зробили круг над селом і знову пролетіли над нашою хатою. Аби я був чародієм, то хіба не повернув би їх? Сказав би таке таємниче слово! Я замислююсь над ним, а навколо мене починає кружляти видіння казки, її нерозгадані дороги, дрімучі праліси і ті гуси-лебедята, що на своїх крилах виносять з біди малого хлопця.

Казка вкладає в мої уста оте слово, до якого дослуховуються земля і вода, птиця в небі й саме небо…

А в цей час наді мною твориться диво: хтось невидимим смичком провів по синьому піднебессі, по білих хмарах, і вони забриніли, як скрипка. Я тягнусь догори і сам собі не вірю: від зарічки знову над нашою хатою пролітають лебеді!

Чи вони послухались мого слова-обкружляли навколо села й повернулись до мене, чи це новий ключ?…

А віща скрипка і срібний відгомін бринять, єднаються над моїм дитинством, підіймають на крила мою душу і забирають її в нерозгадану далину. І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі…

«Так-так-так», — притирається до моєї ноги стара, з перебитим крилом качка. Вона чогось непокоїться, викручує рухливу шию і то одним, то другим оком придивляється до неба і тріпоче єдиним крилом. Їй щось дуже важливе хочеться сказати мені, та вона більше не знає слів і знову повторює: «Так-так-так».

За високою стрункою дзвіницею, що теж поривається вгору, десь у білому підхмар'ї зникають лебеді, але дзвін їхніх крил ще озивається в мені, а може, то вже озиваються розбуджені дзвони на дзвіниці?