Чтение онлайн

«Тільки батька-матері нема в тебе, бідолаха», — Проходить обережно по вербі.

Югина прибиралась до сельбуду на виставу і ніяк прибратись не могла. То хусткою запнеться, то вінок на коси накладе, то червону спідницю надіне, а вже здається, що в голубій буде краще — і знов переодягається, біжить від скрині до стіни подивитися хтозна який раз в дзеркало. Поглянуть на неї веселі очі, обведені двома вузькими дугами брів, кругле рожеве лице, обрамлене кучерявим волоссям, невеличкий прямий ніс.

«Кирпата ж, кирпата. І що тільки Гриць в мені знайшов?» — і сама до себе засміється, добре знаючи, що не кирпата вона.

Постоли-то є, тільки волів нема. Дарма! І радісним стуком віддається в серці слово «Гриць». Коли приходить парубок до неї в хату, ще соромиться дівчина, а на самоті розмовляє досхочу, сміється й тривожиться.

Які тепер хвилюючі дні настали. Буває, не виходиш з чужої роботи — чи то в полі жнеш, в'яжеш, чи на городі пораєшся, — втомишся, перепечешся на сонці та поденщині, а побачиш його, милого свого, уся прояснишся, в думках розмовляєш із ним. Ідеш — співаєш з дівчатами і чуєш, як легко твій спів котиться над ланами, подає голос косарям, і в далекому полі зараз чує Гриць її. А дівчата такі добрі стали — кращих у світі не знайти. І хвилюючий острах охоплює Югину, коли згадає, що в цьому році попрощається із своїми подругами, і вже без неї будуть співатися веснянки, і хтось замість неї буде виглядати своє дівоче щастя.

Навіки покладе вона свій вінок у скриню, заховає коси під кичкою. Широко запнеться хусткою, як молодиці запинаються.

«Яка ж з мене молодиця буде?» — задиркувато блиснули очі, і знову біжить до дзеркала з хусткою в кожній руці. Одну обережно скручує і зав'язує замість кички навколо голови, другу похапцем накидає поверх. Голова більшає і незвично, і смішно, і радісно бачити себе такою.

— Ти ще довго будеш прибиратися мені? — стає на порозі Марійка. — А все зле на тебе! Чи це вітер в твоїй голові ходить? Рано, рано пов'язуватись починаєш, — з докором похитує головою.

— Мамо, — червоніючи, зриває хустку, кидається до матері, міцно охоплює руками її шию і кріпко-кріпко припадає до грудей.

— Годі, годі! Ледве з ніг не збила. Нема доброго патика під рукою.

— І ви б мене били? — тісніш притуляється, заглядаючи знизу в вічі матері.

— А то б ні! — раптом зітхає.

— Чого ви, мамо?

— Нічого.

— Скажіть, скажіть! — не випускає матері з рук.

— Кажу ж тобі — нічого. Збирайся в сельбуд.

— А скажіть! — цілує в уста і допитливо дивиться на сухе, в зморшках обличчя.

— Дивлюсь я на тебе, ніколи молодість не думає наперед, — поправляє на дочці спідницю. — І хлопець він розумний і красивий, тільки ж бідний. Нелегко житиметься тобі, як вийдеш за нього.

— Ви знову, мамо, своє.

— Не про себе, — про твоє щастя думаю. Вийти заміж — не дощову годину пересидіти, і любощі погіркнуть, коли в сирій холодній хаті перегибнеш, коли пучки на чужій пряжі протреш до м'яса, коли на поденщині памороки заб'ються. Нічого ти не знаєш, за батьковою спиною сидячи, а я наробилася на своєму віку. Поки на цю хату стягнулися… Нікому того добра не зичу… Хоча б він хату мав. Розвалиться стара — узнаєш, як солодко в комірному жити; не проживеш, тільки вік прокапариш. Коли б трохи багатший засватався — зразу віддала б.

— А я не пішла б.

— Пішла. Присилувала б! Думаєш, мало переболіла за тебе? Ходімо ж поїмо трохи та й підемо.

— Добре, мамо, я зараз.

Марійка виходить в другу хату. Югина наспіх складає в скриню вбрання і підходить до стіни, поправляючи волосся.

Щось темне майнуло в дзеркалі — це вона хутчій відчуває, ніж бачить, її вуха повні невколисаних материних слів, задума облягає дівоче серце і вона не чує, як уста шепчуть: «Грицю».

3 темносинього неба покотилася зірка, приснула трьома промінцями і біля самої землі погасла золотисто-зеленавою дугою.

Визоріло.

Навіть листком не поколихне глибокий передосінній вечір, і теплі яблуневі пахощі хвилями з двох боків ллються на дорогу.

Село засвітилось розкиданими вогниками. Зрідка перемовляються скрипучі журавлі, дзвякне об цямрину порожнє відро, і пролита на траву вода заспокоїть землю.

Дмитро, оповитий темрявою, поволі роздумливо прямував до сельбуду. Праворуч сильно грюкнули двері у Федори, і два парубки загорлали на подвір'ї протяжливу пісню.

— Тихіше, соколики, — попросив з порога жіночий голос.

Дмитро посторонився, даючи дорогу хлопцям, що вже не бачили, куди йдуть. Гидливо поморщився від міцного горілчаного духу, що неприємно вирвався в пахучий спокій вечора.

«Хоч би дома жлуктали, чорти окаянні!»

З-за рогу вулиці блиснув освітленими вікнами сельбуд, біля дверей не стихав парубочий гамір, блищали цятки цигарок, проскакували клаптики жартівливих пісень і тонули в гомоні. Світло різко вдарило в очі — аж примружився спочатку.

Неясно переливалися фарбами портрети й картини, попереду червоніла широка завіса, ясніше освітлена посередині, в глибині сцени постукували молотки. В перших рядах помітив Григорія, той вклонився і усміхнувся йому довірливою усмішкою.

Пробиваючись на своє місце, побачив: біля Григорія сиділа Югина з Марійкою, і глухе невдоволення уперто заворушилося й не хотіло влягтися на своє місце, хоча й намагався поглузувати сам із себе: «Завидки беруть. Добрий товариш із тебе, що найкращому другові позавидував… Над серцем своїм я господар. Захочу, так стисну, що не здригнеться. Чуєш, мовчи й годі!»

Пішов уперед, не зводячи погляду з хустки, накинутої на плечі Югини.

— Добрий вечір, тітко Маріє, Югино, — вклонився жінкам. йому випало сидіти поруч з Марійкою.

— Вечір добрий, Дмитре, — всміхнулась одними устами Марійка. — Заставила дочка на старість по сельбудах на вистави ходити, — пробачливо глянула на Югину.

— Чого ж? Діло добре. Після праці праведної й відпочити треба, — сів біля молодиці.

— Це воно вам, молодшим, а нам… — та й не доказала, тільки головою хитнула. Була рада, що сидить біля хазяйновитої дитини, тому зразу ж і почала про господарство говорити. Він відповідав поважно, не дивлячись у бік Югини, однак відчував кожен її рух і усміх.