Чтение онлайн

Після того як генеральний директор пообіцяв його не звільняти, він знову відчув смак до гучних слів.

— Якщо я знайду «Данаю», ви і пані Тоцці відзначите різдвяні свята набагато веселіше! — тримався своєї прозаїчної лінії Авакум.

— Але, друже мій, як ви знайдете «Данаю», коли не маєте співробітників і діятимете без помічників?

— Зате Чігола має. Ви інформуватимете мене про роботу фахівців, і я використовуватиму їхні висновки.

— А хіба так можна?

— Чому ж не можна? Адже газети теж повідомлятимуть публіку про ці наслідки, тільки із запізненням. Роберто Тоцці якийсь час мовчав.

— Пробачте,— сказав він,— але це нагадує дитячу гру!

— Дарма,— знизав плечима Авакум і весело всміхнувся,— Адже і в євангелії сказано приблизно так: «Будьте як діти, й ви ввійдете в царство небесне!»

— Не маю настрою жартувати! — зітхнув Роберто Тоцці. Подали каву та коньяк. Треба було розплачуватись, і Роберто Тоцці спохмурнів, нечемно, щоб іноземець виймав гроші! Він кивнув офіціантові, як, мабуть, кивнув би самому ангелові смерті, але офіціант зробив заперечливий жест і показав головою на Авакума. Роберто Тоцці правильно зрозумів цей жест, і йому здалося, що важкий тягар спадає з його спини, але ж треба було зберігати гідність, і він мовив, хоч і не дуже категорично:

— Тоді дозвольте мені, синьйоре, заплатити за себе та дружину!

— Не турбуйтеся! — махнув рукою Авакум.— У мене тут поточний рахунок, і на моєму столі ніколи не беруть готівкою!

— Шкода!— заперечив Роберто Тоцці, але тоном людини, яка вирвалася з пастки.

Вони підвелися.

Коли вийшли на вулицю, Авакум тихо сказав Роберто Тоцці:

— Телефон-автомат за десять кроків від галереї. Прошу вас подзвонити мені завтра о десятій годині. А якщо за ходом слідства виявиться щось нове й важливе, дзвоніть мені абиколи.

— Ви дивна людина! — мовив Роберто Тоцці, роззирнувшись довкола.— Бачу, ви схильні улягати ілюзіям. А втім, усі ви... гм, маєте цю рису! — Він помовчав, потім сказав твердо: — Гаразд, якщо наполягаєте, подзвоню.

Авакум дружньо потис йому руку і зараз же додав:

— До речі, ви не могли б мені дати архітектурні та інженерні плани галереї?

— Це куди легше! — сказав Роберто Тоцці, і вперше цього дня в його голосі прозвучали гордовиті нотки.— У мене є ці плани! Торік мали зробити деякі зміни в інтер'єрі та опалювальній системі, от я і взяв для ознайомлення додому всю теку з архітектурно-інженерними планами. Вам пощастило: я їх досі не повернув! Ходімо до мене на каву, і ви одержите плани.

Перш ніж залишити галерею, Фелікс Чігола попередив свого ад'ютанта Джованні: той відповідає за Луїзу головою, а спробує в'язнути до неї — його понизять у чин сержанта. Знавши, що шеф не говорить на вітер і ніколи не погрожує даремно, а також потерпаючи за свою офіцерську кар'єру, Джованні вирішив ужити заходів, щоб перешкодити будь-яким зальотам навіть з власного боку, якщо, боронь боже, він втратить розум. Він витурив Карло Колону, помічника Савеллі, до швейцарів Августіно і Лоренцо. Охоронців Монтано і Федеріго відпровадив у кімнату Карло Колони, поруч із кабінетом Савеллі. Луїзу залишив у кабінеті її дядька, а Лівіо Перетті надав лаву навпроти службового входу. Лівіо Перетті нахабно заявив, що він і сам обрав би собі саме це місце, навпроти кімнати Луїзи, бо не довіряє поліції і тому мусить пильнувати.

Біля парадного та службового входів ад'ютант поставив пости. В холі сам розмістив обох охоронців — навпроти сходів, які вели у верхні зали, і навпроти кабінету Роберто Тоцці, де влаштував собі спальню і командний пуйкт. Призначив сержанта своїм заступником і начальником караулу й лише тоді дозволив собі піти повечеряти.

Він повернувся через годину, вислухав рапорт сержанта і задоволений подався спати у свій «апартамент». Витончене рококо в кабінеті Роберто Тоцці неначе оніміло перед двома начищеними до блиску чобітьми, що самовдоволено виставили свої халяви під кришталевою люстрою.

До півночі все йшло нормально. З кімнати швейцарів долинало хропіння, дуже схоже на те, що лунало з кімнати охоронців. Але невдовзі після півночі вартовий біля сходів у верхні зали раптом стенувся і відчув, як по спині й плечах пробіг дрож. Йому здалося, ніби нагорі хтось гатить кулаками у віддалені двері й виє хрипким голосом. Потім усе враз стихло. Вартовий подумав був, що йому причулося, але шум повторився. Вартовий вихопив свисток і шалено засюрчав.

Йому здалося, ніби засюрчав він з усієї сили, й дуже здивувався, коли його напарник, що стояв біля кабінету Роберто Тоцці, повільно наблизився до нього і спитав сонним голосом:

— Джакомо, що тобі спало на думку? Навіщо бавишся з цим свистком?

— Як то бавлюсь, я засюрчав по-справжньому!

— Не мороч голови! — сказав Анджело.

— Нехай допоможе тобі свята Марія! — похитав головою Джакомо.— Я сюрчав щосили, а ти кажеш, бавлюсь!

Поки вопи так розмовляли, до них підійшов сержант.

— Хто дозволив вам сходитися і розмовляти? — спитав він.— Якщо лейтенант прокинеться, знаєте, що буде?

— Синьйоре сержант! — виструнчився Джакомо.— Я засюрчав, бо згори було чути, як хтось гатить кулаками і виє!

— Та невже?! — здивувався сержант. Він не чув свистка і збентежився. І щоб не подумали, ніби він глухий, поспитав: — Через що ти зчинив тривогу?

— Він каже,— озвався Анджело,— що нагорі хтось гатить кулаками.

— Я двічі чув, як хтось гатить кулаками і виє, синьйоре сержант!

Сержант недовірливо подивився вгору.

В цю мить, наче підтверджуючи слова Джакомо, згори знову долинув якийсь дивний шум, але цим разом він нагадував далеке мукання корови або вола, немовби аж із-за пагорба Джаніколо.

— Гм! — сказав сержант.

— Чули? — зрадів Джакомо. Анджело мовчав.

— Мабуть, це вітер! — сказав сержант.— Інколи вітер виє, наче людина, а іншим разом реве, як віл. Проте,— він подивився на Анджело,— сходимо нагору, щоб совість наша була чиста.

Поки вони піднімалися сходами, Джакомо вдивлявся у свисток на долоні і дивувався: він мав би засюрчати так, щоб його почув і мертвий у могилі. «Ну й свисток!» — розізлився він і сказав сам собі, що завтра, коли повернеться в дільницю, сховається в льоху і перевірить його силу.

Сержант і Анджело спустилися вниз. Сержант сказав, що нічого немає і що той шум, мабуть, од надворішнього вітру. Але про всяк випадок доповість лейтенантові.

Остання частина ночі минула спокійно.

П'ятниця, 27 жовтня.

Чігола прокинувся в поганому настрої. Згадав ще в напівсні, що йому лишалося якихось кілька годин, щоб викрити крадіїв «Данаї», і йому стало прикро. Він уперше відчув, що на світі немає нічого нещаднішого від календаря: неначе якийсь коток космічних розмірів котиться невпинно і все підгортає під себе.