Чтение онлайн

За ним і полковники почали підходити до комісарів і подружньому потискати їм руки, плескати по плечах, повторюючи за гетьманом: «До першої трави!» Комісари почувалися як на тортурах. Мужицьке дихання, пропахле горілкою, обдавало обличчя цих високородних шляхтичів, для котрих потиски спітнілих рук були так само нестерпні, як і кривди. Серед виявів грубої сердечності не бракувало й погроз. Одні кричали воєводі: «Ми ляхів хочемо різати, а ти наш чоловіків, інші казали: «Ну що, пани! Колись били нас, а тепер ласки просите?! На погибель же вам, білоручкам!» Отаман Вовк, що колись мірошникував у Нестеварі, кричав: «Я князя Четвертинського, мого пана, зарізав!» «Видайте нам Ярему, — горланив, заточуючись, Яшевський, — і ми вас живими відпустимо!»

У покої стало нестерпно спечно і душно, стіл, завалений недоїдками м’яса, скоринками хліба, залитий горілкою і медом, мав огидний вигляд. Нарешті увійшли ворожихи, себто віщунки, з якими гетьман зазвичай пив до пізньої ночі, слухаючи передбачення: позгорблювані, зжовклі старезні баби й рум’янощокі молодиці — предивні створіння, що вміли ворожити на воску, на пшеничних зернах, на вогні й водяній піні, на дні пляшки або на людському жирі. Враз між полковниками й молодшими з ворожок почалися забави й пересміхи. Кисіль мало не знепритомнів.

— Дякуємо тобі, гетьмане, за частування, і прощавай, — мовив він кволим голосом.

— Я завтра до тебе, Кисілю, на обід приїду, — відповів Хмельницький, — а зараз ідіть собі. Донець із молодцями проведуть вас додому, щоб чернь вам чогось, бува, не учворила.

Комісари вклонилися і вийшли. Донець із молодцями й справді чекав перед палацом.

— Боже! Боже! Боже! — стиха прошепотів Кисіль, затуляючи обличчя долонями.

Почет мовчки рушив до садиби, де зупинилися комісари.

Але виявилося, що їх уже розквартирували, та ще й далеченько один від одного. Хмельницький зумисне поселив їх у різних частинах міста, аби важче було сходитись і радитися.

Воєвода Кисіль, стомлений, знеможений, ледве тримаючись на ногах, негайно ліг у ліжко й аж до ранку нікого не хотів бачити, лише ополудні звелів покликати Скшетуського.

— Що ж ти, ваша милость, учинив? — сказав він йому. — Що накоїв! Своє і наше життя міг занапастити.

— Меа culpa [53] , ясновельможний воєводо! — відповів рицар. — Але мене delirium [54] пойняло, і я волів краще сто разів загинути, аніж на таке дивитися.

— Хмельницький твій задум розгадав. Я ледве efferatam bestiam [55] угамував і вчинок твій пояснив. Але він сьогодні має у мене бути і, напевно, про тебе спитає. Скажеш йому, що я дав наказ відвести жовнірів.

— Від сьогодні приймає команду Бришовський — йому відпустило.

— От і добре, бо ти, добродію, надто впертий, як на сьогоднішні часи. Важко мені тобі за щось дорікати, хіба що за необережність, але одразу видно — молодий ти і болю душевного терпіти не вмієш.

— До болю я звик, ясновельможний воєводо, а от ганьби терпіти не можу.

Кисіль стиха застогнав, точнісінько як хворий, котрого вдарили по болячці, відтак усміхнувся покірно й сумовито і промовив:

— Такі слова я щодня тепер чую, це колись я гіркими сльозами вмивався, а ниньки у мене вже й сліз не стало.

Жалем переповнилося серце Скшетуського — важко йому було дивитися на цього старого з обличчям мученика, котрому випало на схилі віку страждати подвійно: душею і тілом.

— Ясновельможний воєводо! — мовив намісник. — Бог мені свідок: я думав тільки про ті страшні часи, коли сенатори і коронні сановники змушені бити чолом гультяям, яким єдиною винагородою за свої вчинки мусить бути паля.

— Нехай тебе Бог благословить: ти молодий, чесний і, знаю, нічого лихого на думці не мав. Але те, що ти сказав, говорить і князь твій, а за ним військо, шляхта, сейми, половина Речі Посполитої — й увесь цей тягар зневаги й ненависті спадає на мене.

— Кожен служить вітчизні, як сам це розуміє. Нехай же Бог судить кожного за сподіяне, а що стосується князя Ієремії, він для вітчизни не шкодує ні добра, ні здоров’я.

— І славою овіяний, і купається у и промінні, — відповів воєвода. — А що ж чекає на мене? О, ти слушно сказав: нехай Бог судить за сподіяне і нехай хоч на тім світі дасть спокій тим, хто за життя страждав над міру…

Скшетуський мовчав, а Кисіль підняв очі вгору в німій молитві й по хвилі сказав:

— Я русин, кров від крові й плоть від плоті мого народу. Князів Святольдичів у цій землі поховано. Я любив і цю землю, і цей Божий люд, вигодуваний її груддю. Я бачив обопільні кривди, бачив як дику сваволю запорожців, так і нестерпну пиху тих, хто цей войовничий народ надумав прив’язати до землі. А що ж мав учинити я, русин, а заодно вірний син і сенатор Речі Посполитої? От я й пристав до тих, котрі казали: «Pax vobiscum!» [56] , бо так звеліли мені кров і серце, бо між ними був король-небіжчик, наш батько, і канцлер, і примас, і багато хто інший. А ще я бачив, що для обох сторін розбрат — це згуба. Хотілося до скону, до останнього подиху працювати для згоди — коли ж полилася кров, я подумав собі: буду янголом єднання. І став я на цей шлях, і трудився на ньому, і труджуся й досі попри біль, муки й ганьбу, попри сумніви, майже за все найстрашніші. Бог свідок, тепер я й сам не знаю, чи ваш князь прийшов із мечем зарано, чи я спізнився з оливковою гілкою, але добре бачу: марна моя праця, сил уже бракує, надаремне я б’юся сивою головою об мур. І що ж я бачу, сходячи в могилу? Тільки морок і згубу, о Боже великий, спільну згубу!

— Господь пошле спасіння.

— О, нехай же пошле він мені перед смертю промінь такої надії, аби не вмерти у розпачі!.. Я ще за всі страждання йому віддячу, за той хрест, який несу за життя, за те, що чернь жадає моєї голови, а на сеймах мене зрадником називають, за моє пограбоване майно, за ганьбу, в якій живу, за всю ту гірку нагороду, яку я отримав від обох сторін!

Сказавши це, воєвода простяг до неба свої вихудлі руки, і дві великі сльози, можливо, справді, останні в житті, скотилися у нього з очей.

Скшетуський, не змігши більше витримати, упав перед воєводою навколішки, схопив його руку і тремтливим від великого зворушення голосом промовив:

— Я жовнір і йду іншою дорогою, але перед заслугами твоїми і стражданнями низько вклоняюся.

Із цими словами шляхтич і рицар хоругви Вишневецького припав устами до руки того самого русина, котрого кілька місяців тому вкупі з іншими називав зрадником.

А Кисіль поклав руки йому на голову.

— Сину мій, — стиха мовив він, — нехай же Господь пошле тобі втіху, направить тебе і благословить, як я благословляю.

Перемови почалися невдало, того ж дня. Хмельницький приїхав на обід до воєводи досить пізно і в найгіршому настрої. Найперше він заявив, що все сказане ним учора про перемир’я, про комісію на Трійцю і про звільнення перед комісією полонених говорилося сп’яна, а тепер він бачить, що його хотіли пошити в дурні. Кисіль знову лагідно заспокоював його, доводив, але це була, за словами підкоморія львівського, все одно що surdo tyranno fabula dicta [57] . І поводився гетьман так брутально, що комісарам довелося пожалкувати за вчорашнім Хмельницьким. Пана Позовського він огрів булавою тільки за те, що йому не вчасно на очі навернувся, хоч панові Позовському, виснаженому хворобою, і так було три чисниці до смерті.