Чтение онлайн

— Нехай допоможе тобі Господь, нехай же допоможе Пресвята Діва… Їдь із Богом!

І простягла йому руку. Богун підскочив і впився у неї губами. Та ось він підвів голову, зустрів серйозний погляд — і відпустив руку. Але, задкуючи до дверей, уклонявся низько, по-козацькому, на порозі ще бив поклони і, нарешті, зник за портьєрою.

Невдовзі знадвору почулася жвава й гучна розмова, брязкіт зброї, а згодом і підхоплена кількома голосами пісня:

Буде слава славна Поміж козаками, Поміж другами, На довгії літа, До кінця світа…

Голоси й кінський тупіт дедалі швидше віддалялися і вщухали.

правжнє чудо Господь Бог над нею уже раз явив, — сказав пан Заглоба Володийовському і Підбип’яті, сидячи на квартирі у Скшетуського. — Справжнє чудо, кажу вам, бо дав мені змогу із собачих рук її вирвати і впродовж усієї дороги вберегти; сподіватимемося, що й далі він над нею і над нами змилується. Аби тільки вона жива була. Та щось мені нашіптує, ніби Богун її знову викрав. Адже зважте самі, ваші милості: язики нам казали, що він після Полуяна у Кривоноса першою рукою став — аби його чорти вхопили! — отже, при взятті Бара мусив неодмінно бути.

— У такому скопищі нещасних він міг її і не знайти. Адже там тисяч двадцять люду викосили, — зауважив пан Володийовський.

— Ти його, ваша милость, не знаєш. А я присягнути ладен: він знав, що вона у Барі. Отож не може бути інакше: тільки Богун її від різанини врятував і кудись вивіз.

— Не вельми ти нас утішив, ваша милость, бо я на місці пана Скшетуського волів би, щоб вона ліпше загинула, аніж опинилася у плюгавих отаманових руках.

— А це не втіха, бо якщо вона загинула, то зганьбленою…

— Розпука! — мовив Володийовський.

— Ох, розпука! — повторив пан Лонгінус.

Заглоба заходився смикати вуса й бороду, аж раптом вибухнув:

— А щоб їх парші з’їли, увесь цей рід пресобачий! Щоб із їхніх бебехів поганці тятив наробили!.. Бог сотворив усі нації, але ця — не інакше, як сатани творіння, содоміти! Бодай усі їхні матері більше не народжували!

— Не знав я цієї вродливої панни, — журливо сказав пан Володийовський, — але волів би, щоб ліпше мене біда спостигла.

— А я її однісінький раз у житті бачив, та як згадаю, такий жаль бере, що й жити не хочеться! — озвався пан Лонгінус.

— Це вам! — вигукнув пан Заглоба. — А як же мені, котрий батьківською любов’ю до неї пройнявся і з такого, можна сказати, болота витяг?.. Як мені?

— А як же панові Скшетуському? — спитав Володийовський.

Довго так бідкалися рицарі, а потім замовкли.

Першим отямився пан Заглоба.

— Невже нема ніякої ради? — спитав він.

— Якщо нема ради, наш обов’язок — помститися, — відповів пан Володийовський.

— Скоріше б Господь послав генеральну битву! — зітхнув пан Лонгінус. — Кажуть, ніби татари уже переправилися і в полях кошем стали.

На що пан Заглоба:

— Не може бути, щоб ми напризволяще небогу лишили, нічого не зробивши для її порятунку. Достатньо я вже свої старі кості натовк, мандруючи по світу, мені б тепер вигрівати їх десь у теплі й спокої, але заради цієї небоги я знову хоч і в Стамбул піду, хоч знову хлопського сіряка вдягну і торбан візьму, на який без огиди дивитися не можу.

— Ваша милость на всякі такі штуки зугарний, придумай щось, — сказав пан Підбип’ята.

— Та мені сила-силенна способів на думку спадає. Якби князь Домінік знав хоч половину, Хмельницький давно б уже, випотрошений і за задні ноги підвішений, на шибениці гойдався. Я і зі Скшетуським про це говорив, але з ним тепер ні про що не домовишся. Біль сердечний у ньому запікся і дошкуляє йому гірше від хвороби. Ви його пильнуйте, щоб він із глузду не з’їхав. Часто трапляється, що від великого смутку mens [1] починає бродити, як вино, аж поки скисне.

— Буває таке, буває! — підтвердив пан Лонгінус.

Пан Володийовський нетерпеливо засовався на місці й спитав:

— Який же ти спосіб придумав, ваша милость?

— Що я придумав? А от що. Найперше нам треба дізнатися, чи жива ще вона, наша небога наймиліша, — нехай її янголи оберігають від усякого лиха! — а дізнатися про це можна або знайшовши серед князівських козаків вірних і певних людей, котрі згодяться нібито до козаків утекти, заприятелювати з Богуновими молодцями і про що— небудь від них довідатися…

— У мене є драгуни русини! — перебив його пан Володийовський. — Я таких людей знайду.

— Постривай, ваша милость… або взяти язика із тих гультяїв, котрі Бар брали: а раптом їм щось відомо. Усі вони дивляться на Богуна із захопленням, до шмиги їм його сатанинська вдача; пісень про нього співають — бодай їм у горлі загнилося! — та про подвиги його, які були і яких не було, один поперед одного просторікують. Якщо він нашу небогу викрав, вони не можуть цього не знати.

— То можна і людей послати, і про язика постаратися, одне одному не вадить, — зауважив пан Підбип’ята.

— Ти як в око вліпив, ваша милость. Якщо ми дізнаємося, що вона жива, — це найголовніше. Тоді ви, ваші милості, якщо від щирого серця Скшетуському пособити хочете, віддайтеся усі під мою руку, бо в мене досвіду найбільше. Поперевдягаємося у хлопів і спробуємо рознюхати, де він її сховав, а як рознюхаємо, то, я тому голова, що вона наша буде. Найбільше ризикуємо ми зі Скшетуським, бо Богун нас пам’ятає, не дай Боже помітить — матері рідні нас потім не впізнають, зате вас двох, ваші милості, він у вічі не бачив.

— Мене бачив, — сказав пан Підбип’ята, — та це байдуже.

— Може, дасть Бог, сам попадеться нам у руки! — вигукнув пан Володийовський.

— А от я його і бачити не хочу, — вів далі пан Заглоба. — Нехай кат ним милується. Але діяти треба обережно, аби самого починання не зіпсувати. Не може такого бути, щоб він один знав, де князівна, але я ручаюся за те, ваші милості, що безпечніше про це спитати у когось іншого.

— Можливо, наші посланці щось розвідають. Якщо тільки князь дозволить, я відберу надійних і пошлю хоч завтра.