Чтение онлайн

Дух жовнірів підтримувала якась дика жадоба боротьби, крові, небезпек. У бій вони йшли з піснею, мов на весілля. Зрештою, всі уже так звикли до гуркоту й галасу, що загони, відправлені на відпочинок, під вогнем і градом куль спали непробудним сном. Із харчами було дедалі гірше, бо рейментарі до прибуття князя не припасли удосталь провіанту. Усе страшенно подорожчало, але ті, хто мав гроші, купували горілку чи хліб і весело ділилися з іншими. Ніхто не дбав про завтрашній день, знаючи, що буде із двох одне: або король підійде на допомогу, або усім їм смерть. До того й до того вони були готові, а найбільше до бою. Нечуваний в історії випадок: десятки протистояли тисячам із такою впертістю, із такою запеклістю, що кожен штурм був для козаків новою поразкою. Опріч того, не було дня без кількох вилазок із табору і нападів на ворога у його власних шанцях. Вечорами, коли Хмельницький думав, що втома мала вже звалити найвитриваліших, і нишком готувався до штурму, до його вух зненацька долинав веселий спів. Із величезним здивуванням бив він себе тоді долонями по ляжках і всерйоз починав думати, що Ієремія, напевно, й справді чарівник могутніший за тих, котрі були в козацькому таборі. Тоді він лютував і підіймав людей на бій, і проливав море крові, бо завважив, що його зірка перед зіркою страшного князя починає бліднути.

У козацькому таборі співали про Ярему пісні або нищечком розповідали про нього таке, від чого у молодців волосся ставало сторч. Подейкували, що часом уночі він з’являється на валу і росте на очах, аж поки голова його сягає вище від збаразьких веж, і що очі у нього тоді як два місяці світять, а меч у руці схожий на ту зловісну зірку, яку Господь іноді запалює в небі, провіщаючи людям загибель. Казали також, що як він крикне, полеглі в бою рицарі підводяться, брязкаючи зброєю, і шикуються в шереги укупі з живими. Ієремія був у всіх на вустах: про нього співали діди-лірники, розповідали старі запорожці, і темна чернь, і татари. А в цих розмовах, у цій ненависті, у цьому забобонному страху знаходилося місце для якоїсь дикої любові, що нею цей степовий люд полюбив свого кривавого нищителя. Так, справді, Хмельницький поруч із ним бліднув не лише в очах хана і татар, айв очах власного народу, і бачив гетьман, що мусить здобути Збараж, інакше чари його розвіються, як сутінки перед уранішньою зорею, бачив, що мусить розтоптати цього лева або сам загинути.

Лев же цей не лише оборонявся, а й щодня сам виповзав із лігва, завдаючи дедалі страшніших ударів. Його не могли стримати ні підступи, ні зради, ні відверте насильство. Тим часом чернь і козаки починали ремствувати. І їм тяжко було сидіти в диму, вогні, під градом куль, дихати трупним смородом, у дощ і в спеку, перед обличчям смерті. А втім, не ратних трудів боялися хвацькі молодці, не злигоднів, не штурмів і вогню, не крові й смерті — вони боялися Яреми.

имало простих рицарів укрили себе невмирущою славою у цих незабутніх збаразьких окопах, але першим з усіх прославить лютня пана Лонгіна Підбип’яту за його такі великі доблесті, зрівнятися з якими могла хіба що його скромність.

Ніч стояла похмура, темна й сира. Жовніри, стомлені чатуванням біля валів, дрімали навстоячки, обіпершись на зброю. Уперше за десять днів стрілянини і штурмів настали тиша і спокій. Із козацьких шанців, що знаходилися неподалік, за якихось тридцять кроків, не чути було окриків, проклять і звичного галасу. Здавалося, супротивник, бажаючи виснажити ворога, зрештою виснажився сам. Де-не-де лише поблискували тьмяні вогники багать, схованих під дерном; з одного місця долинав ніжний, притишений голос ліри, на якій грав козак; далеко в татарському коші іржали коні, а на валах від часу до часу перегукувалася варта.

Панцирні князівські хоругви цієї ночі несли в таборі пішу службу, тому пан Скшетуський, пан Підбип’ята, малий рицар і пан Заглоба стояли на валу, стиха перемовляючись, а коли розмова уривалася, вслухалися у шум дощу, який наповнював рів. Скшетуський говорив:

— Дивує мене цей спокій. Вуха так звикли до гуркоту й галасу, що від тиші у них дзвенить. Аби тільки якийся підступ in hoc silentio [75] не крився.

— Відтоді, як нас на половинний раціон посадили, мені все одно! — похмуро пробурчав Заглоба. — Моїй відвазі потрібні три речі: гарна їжа, добра випивка і спокійний сон. Навіть найдобротніший ремінь, коли його не змащувати, зсохнеться й порепається. А якщо на додачу його ще й у воді, як коноплі, мочити? Дощ нас мочить, а козаки мнуть, як же з нас не сипатиметься костриця? Нічого собі життя: паляниця вже флорин коштує, а кватирка горілки — п’ять. Від цієї смердючої води вже й собаки морду вернуть, бо колодязі трупами забиті, а мені так пити хочеться, як і моїм чоботям, — он бач, пороззявляли пащі, мов рибини.

— Але ж чоботи вашої милості й цією не гребують водичкою, — підколов пан Володийовський.

— Помовчав би, пане Міхале. Добре, що ти не більший від синиці: просяним зернятком наїсишся, а з наперстка нап’єшся. А я, хвалити Бога, не такий дрібний удався, мене не курка задньою лапою вигребла з піску, а жінка народила, тому їсти й пити я повинен як людина, а не як хрущ. Коли від полудня нічого, окрім слини, у роті не було, то й жарти твої не до шмиги.

І пан Заглоба сердито засопів, а пан Міхал узявся за бік і сказав:

— Є тут у мене баклажечка, з козака сьогодні зірвав, але, якщо мене курка з піску вигребла, то, гадаю, що й горілка від такої нікчемної персони вашій милості не смакуватиме. — І, звертаючись до Скшетуського, промовив: — Твоє здоров’я, Яне!

— Дай ковтнути, бо холодно! — попросив Скшетуський.

— На, тільки залиш панові Лонгіну.

— Ну й проноза ж ти, пане Міхале! — озвався Заглоба, — але славний хлопець, нічого не скажеш — собі не лишиш, а другому віддаси. Нехай благословить Господь тих курей, що таких жовнірів, як ти, із піску вигрібають, — але їх, здається, давно вже на світі немає, та й не про тебе я думав.

— То ковтни вже, ваша милость, після пана Підбип’яти — не хочеться тебе кривдити, — сказав пан Міхал.

— Ти що, добродію, робиш?.. Залиш і мені! — злякано вигукнув Заглоба, дивлячись на литвина, що припав до баклажки. — Чого так голову відкинув? Щоб вона тобі так і лишилася! Кишки в тебе занадто довгі, їх так просто не наповниш. Ллє як у трухляву сосну! Хай тобі грець!

— Я тільки трішечки відсьорбнув, — мовив пан Лонгі— нус, віддаючи баклажку.

Пан Заглоба перехилив дужче і випив усе до краплі, а потім, пирхнувши, сказав:

— Одна втіха, що, коли скінчаться наші біди і Бог дасть нам змогу вийти з цієї халепи живими, ми себе в усьому винагородимо. Якась крихта й нам перепаде. Ксьондз Жаб— ковський любить добре попоїсти, але за столом я його в баранячий ріг скручу.

— А що то за verba veritatis [76] ви із ксьондзом Жабковським почули сьогодні від Муховецького? — спитав пан Міхал.

— Тихо! — цитькнув Скшетуський. — Хтось іде сюди з майдану.

Вони замовкли. Якась темна постать зупинилася біля них, і притишений голос запитав:

— Чатуєте?

— Чатуємо, милостивий князю, — відповів, виструнчившись, Скшетуський.

— Будьте пильні. Цей спокій нічого доброго не віщує.

І князь пішов далі дивитися, чи не зморив десь сон потомлених жовнірів. Пан Лонгінус склав руки.

— Що за полководець! Що за воїн!

— Він менше за нас спочиває, — мовив Скшетуський. — Отак усі вали щоночі сам обходить, ген аж до другого ставу.

— Дай йому Боже здоров’я!

Амінь!…

Настало мовчання. Усі напружено вдивлялися в темряву, але нічого не було видно — у козацьких шанцях панував спокій. Навіть останні вогні згасли.

— Можна б їх усіх уві сні як ховрахів накрити! — пробурмотів Володийовський.

— Хто знає… — відповів Скшетуський.

— Мене так на сон хилить, — мовив Заглоба, — що аж очі підкочуються, а спати не можна. Цікаво, а коли ж можна буде? Стріляють чи не стріляють, а ти стій при зброї і хитайся від утоми, як жид на молитві. Собача служба! Сам не втямлю, чого мене так розібрало: чи від горілки, чи від роздратування за вранішній прочухан, який ми із ксьондзом Жабковським безпідставно мусили витримати.