Чтение онлайн

Почувши ці слова, Скшетуський підвів голову, ніби до нього прибули нові сили, гордовитий вираз промайнув у нього на обличчі, і він одповів несподівано сильним голосом:

— Двадцять відбитих штурмів, шістнадцять виграних битв на бойовищі, сімдесят п’ять вилазок…

І знову настало мовчання.

Раптом король випростався і струснув перукою, як лев гривою. На його жовтавому обличчі спалахнув рум’янець, очі пломеніли.

— О Боже! — закричав він. — Годі з мене цих порад, цього тупцювання на місці, цього зволікання. Є хан чи нема його, зібралося ополчення чи ні — годі з мене, присягаюся Богом! Сьогодні ж ідемо на Збараж!

— На Збараж! На Збараж! — повторило кільканадцять могутніх голосів.

Обличчя прибульця засяяло, як зоря.

— Всемилостивий королю, повелителю мій! З тобою на життя і на смерть!..

Від цих слів шляхетне королівське серце розтануло як віск і, не гидуючи відразливим видом рицаря, він стиснув обіруч його голову й сказав:

— Ти миліший мені за тих, що в атласах. Царице Небесна! За менші заслуги декому дарують староства… Тож знай, за свій подвиг і ти не лишишся без нагороди. І не переч! Я перед тобою в боргу!

А інші слідом за королем почали вигукувати:

— Не було ще доблеснішого рицаря!

— Він і з-поміж збаразьких найкращий!

— Славу невмирущу ти здобув!

— Як же ти через козаків і татар пробрався?..

— У болотах ховався, в очеретах, лісами йшов… блукав… без їжі.

— Дайте йому попоїсти! — крикнув король.

— Попоїсти! — підтримали інші.

— Одягти його!

— Завтра дадуть тобі коня і одяг, — мовив король. — Нічого тобі не бракуватиме.

За прикладом короля усі навперебій вихваляли рицаря.

Його знову почали засипати запитаннями, на які він відповідав через силу, бо відчував дедалі більшу слабість і був уже напівпритомний. Та ось принесли попоїсти, і водночас зайшов ксьондз Цецишовський, королівський духівник.

Сановники розступилися — ксьондз був вельми учений, шанований, і слово його для короля важило мало не більше, ніж слово канцлера, а з казальниці, бувало, він про такі речі говорив, що їх і на сеймі не кожен насмілювався порушити.

Його враз оточили і заходилися розповідати, що зі Збаража прийшов гусарський товариш, що князь попри голод і злигодні й далі громить хана, котрий перебуває там власною персоною, і Хмельницького, який за весь минулий рік не втратив стільки людей, скільки під Збаражем, нарешті, що король хоче йти на виручку обложеним, хоч би навіть йому з усім військом довелося загинути.

Ксьондз мовчки слухав, ворушачи губами і щомиті поглядаючи на виснаженого рицаря, котрий тим часом перекушував, бо король звелів йому не зважати на свою присутність та ще й сам пильнував, аби той їв добре і час від часу відпивав за його здоров'я ковток із малого срібного кубка.

— А як же звати цього гусарського товариша? — спитав нарешті ксьондз.

— Скшетуський.

— Чи не Ян часом?

— Так, Ян.

— Поручик князя воєводи-руського?

— Авжеж.

Ксьондз підняв до небес зморшкувате обличчя і знову почав молитися, а потім сказав:

— Хвалімо ім'я Господа нашого, бо незбагненні шляхи, якими він веде людину до щастя і спокою. Амінь. Я цього рицаря знаю.

Скшетуський, почувши ці слова, мимоволі звернув погляд на ксьондза, але обличчя того, постать і голос були йому зовсім чужі.

— Отже, ти, ваша милость, один з усього війська узявся перейти через ворожі табори? — спитав його ксьондз.

— Переді мною пішов один шляхетний рицар, але загинув, — відповів Скшетуський.

— Тим більша твоя заслуга, якщо ти після цього зважився піти. Судячи з твого вигляду, страшний ти шлях здолав. Бог зглянувся на твою жертву, на твою доброчесність, молодість і був захистом тобі в дорозі.

Зненацька ксьондз звернувся до Яна Казимира.

— Всемилостивий королю, — мовив він, — ваша королів— ська величність неодмінно вирішила йти на допомогу князю-воєводі руському?

— Вашим молитвам, панотче, — відповів король, — довіряю вітчизну, військо і себе, бо знаю, що це страшний ризик, але не можна дозволити, аби князь-воєвода гинув у тій злощасній фортеці й із ним полягли такі рицарі, як оцей, що сидить перед вами.

— Бог пошле нам звитягу! — вигукнуло кільканадцять голосів.

Ксьондз підніс руки до неба, і в залі залягла тиша.

— Benedico vos, in nomine Patris et Filii, et Spiritus sancti. [87]

— Амінь! — мовив король.

— Амінь! — повторили усі.

Спокій з'явився на стурбованому досі обличчі Яна Казимира, і лише очі його світилися незвичайним блиском. Присутні неголосно загомоніли про майбутній похід — багато хто ще сумнівався, що король вирушить негайно, — він же узяв зі столу шпагу і кинув Тизенгаузові, аби той її йому причепив.

— Коли ваша королівська величність хоче вирушити? — поцікавився канцлер.

— Бог дав погожу ніч, — відповів король, — коні не пристануть. — І додав, звертаючись до обозного стражника: — Накажи сурмити похід, ваша милость.

Стражник мерщій вийшов із вітальні. Канцлер Оссолінський тихо зауважив, що не всі ще до походу готові і що возів раніше ніж до світання не відправити, але король тої ж миті йому відповів:

— Кому вози миліші за вітчизну і монарха, той нехай лишається.

Зала порожніла. Кожен квапився до своєї хоругви, щоб її «на ноги підняти» і спорядити в похід. У вітальні зосталися тільки король, канцлер, ксьондз і Скшетуський із Тизенгаузом.

— Всемилостивий королю, — сказав ксьондз, — що ми хотіли дізнатися від цього рицаря, те дізналися. Треба йому дати перепочити, бо він ледве на ногах стоїть. Дозволь мені, ваша королівська величносте, узяти його до себе на квартиру переночувати.

— Добре, панотче, — відповів король. — Ти слушно кажеш. Нехай Тизенгауз із ким-небудь його проведуть, бо сам він напевно не дійде. Іди, іди, товаришу любий, ніхто тут більше від тебе на спочинок не заробив. І пам’ятай, що я твій боржник. Радше про себе, аніж про тебе забуду!

Тизенгауз підхопив Скшетуського попідруки, і вони вийшли. У сінях спіткали старосту жечицького, котрий підтримав рицаря, що заточувався, із другого боку; попереду йшов ксьондз, перед ним — пахолок із ліхтарем. Але марно світив пахолок: ніч була ясна, тиха, тепла. Великий золотавий місяць, ніби ковчег, плив над Топоровом. Із табірного майдану долинали людський гомін, скрипіння возів і звуки сурм, що грали побудку. Удалині, перед костьолом, залитим місячним сяйвом, уже групками збиралися жовніри — кінні й піші. У селі іржали коні. До скрипіння возів долучалися і дзенькіт ланцюгів, і глуха гарматна канонада — і гуркіт дедалі посилювався.