Чтение онлайн

Ледве дочекавшись відпливу, він знайшов і з'їв сирими кілька черепашок-мідій і рушив у дальшу подорож. З острівця на острівець, — де вбрід, а де і вплав, — він поволі наближався до своєї мети, до суходолу.

Досі йому щастило — він не зустрів жодної акули. Ці огидні хижаки добре відчувають запах і охоче пливуть за кораблем, пожираючи всілякі покидьки, тому осторонь від морської траси їх буває значно менше. Але в прибережній смузі водяться акули-людоїди, а їх треба стерегтися найдужче.

Саме це й змусило Михайла бути весь час насторожі й пильно оглядати поверхню моря.

Підпливаючи до величенького острова — останнього перед лагуною біля берегів Малайї, — Лимар ще здалеку помітив дивне явище: якісь невеличкі пташки кружляли над прямовисною скелею, потім падали, здавалося, просто на воду й зникали в ній. Мишко здивувався ще більше, коли придивився, що ці чудні вправи виконують не чайки, а звичайні сухопутні ластівки.

Таємниця розкрилася, аж коли Мишко наблизився до острова на кілька десятків метрів. Ластівки зовсім не пірнали в море за здобиччю, як це могло здаватися, а просто залітали в якийсь грот. Отвір цієї печери був майже залитий водою, але птаство вправно користувалося з прибою і прослизало у вузьку щілину над поверхнею моря, тільки-но хвиля одкочувалася назад.

Мабуть, у ластівок там були гнізда, — отже, можна поснідати яєчнею, хоч і сирою.

Лимар підплив ближче, зазирнув у грот і аж скрикнув з радощів: там, метрів за три від входу, плавала прив'язана до кам'яного виступу невелика пірога.

Води в гроті було не більше як по груди. Вкрите дрібними кольоровими черепашками дно добре освітлювалося крізь отвір.

Мишко впірнув у грот, оглянув пірогу і, забувши про початкову мету шукань, хотів уже вивести човен назовні, але вчасно затримався: хто знає, чи безпечно пристати до малайського берега вдень. Краще зачекати до вечора.

Отже, був час старанно оглянути схованку і пошукати чогось їстівного.

Отакі морські гроти — не дивина. Неспокійне море котить свої хвилі більш-менш лагідно тільки вдалині від суходолу. А коли на шляху трапляється якась перепона, море закипає, лютує, настирливо й методично б'є в скелю, одламує від неї частинку по частинці і товче вже ними, немов численними таранами, аж поки видовбає заглибину. Але це тільки початок. Руїнницька сила прибою вестиме цю заглибину далі й далі, аж до того моменту, коли буде продовбано в скелі чи острівці тунель. З часом цей тунель пошириться, перетвориться в кам'яні ворота, а пізніше вони впадуть і ознаменують цим остаточну перемогу моря над сушею.

Чимало таких тунелів, пробитих морем, Мишко Лимар побачив незадовго перед тим, під час рейсу до берегів Норвегії; милувався величними Залізними воротами у прибережній скелі острова Ведмежого в Баренцовому морі.

Грот, у який потрапив Лимар, видно мав трохи інше походження. Хвилі, мабуть, лише пробили отвір у вузьку й довгу печеру, яка утворилася дуже давно, внаслідок могутніх тектонічних процесів.

Цей грот свого часу правив комусь за притулок, та ще й часто відвідуваний. Про це свідчили хоча б оці грубо витесані східці, які вели од «причалу» піроги до невеликої площадки на сухому.

Лимар вибрався на площадку і, переборюючи неприємне почуття остраху від однієї тільки думки про зустріч з якимсь плазуном, почав нишпорити в темних закапелках.

Ніде нічого… Аж ось його пальці намацали невелику плескату скриньку. Ліхтарик!

Лимар не дуже зрадів: йому куди потрібніші були б сірники. Але, безперечно, придасться і ця знахідка.

Тепер уже він освітлював собі шлях електрикою. Правда, батарейка не давала потрібної напруги, та очі швидко призвичаїлися до жовтого світла крихітної лампочки.

В передній частині грота не було нічого цікавого, тому Лимар попрямував далі. Він ішов спочатку вузьким карнизом, а потім зійшов униз. Рівень води тут був нижчий — певно, дно печери поволі піднімалося вгору.

І тут — нічого. Мишко вже хотів повернути назад, коли це десь попереду почувся плюскіт, — так, наче в невеликому шаплику з водою спроквола перевернулося якесь важке тіло.

«Людина?.. Звір?»… Лимар зупинився, загасив ліхтарик і затамував подих.

Знову щось плюснуло, хлюпнуло — аж до ніг Лимаря по гладесенькій поверхні води добігли брижі.

«Риба!» Михайло подолав хвилинний острах і пішов уперед.

Справді: у невеликій заглибині борсалася чимала, схожа на подушку з хвостом, рибина. Вона, певно, забралася сюди під час припливу, а тепер задихалася, розбризкуючи рештки води з неглибокого резервуара.

«Яєчнею» поласувати не вдалося, бо ластів'ята вже встигли вилупитися, зате це вже була справжня здобич, — краща за слизняків-молюсків!

Лимар стрибнув до водойми, штрикнув ту рибину ножем… і відчув такий страшенний удар електричного струму, що аж заточився й упав.

— Електричний скат!

Так, це був один з найдивовижніших утворів невичерпної в своїх творчих можливостях природи, — риба, що має на своєму озброєнні електричний струм напругою понад чотириста вольтів.

Є кілька видів «електричних риб»: електричні вугри, електричні соми, але найстрашніший з них — електричний скат. У його тілі відбуваються якісь ще мало вивчені процеси, внаслідок яких двісті-триста разів на секунду перебігають потужні розряди, кожний з яких цілком вільно може забити людину. Ці риби водяться переважно в південних морях. Скат, який так люто покарав необачного Лимаря, потрапив до печери, мабуть, випадково і, вже знесилений, втратив більшу частину своєї електричної спроможності. Проте минуло хвилин з двадцять, поки Лимар зміг стати на ноги.

— Кляте створіння! — буркотів він сердито, розтираючи литки. — Зажди, я тобі влаштую концерт!

Годі було й сподіватися схопити ската голими руками, а каменя чи якоїсь палиці — не видно. Стало б у пригоді весло з піроги, але пройти повз ската Мишко не наважувався: біс його знає, чи не встругне оця рибина ще якоїсь штуки.

Кепська справа: незабаром почнеться приплив і закриє вихід з печери. Та й лампочка ліхтарика вже ледве-ледве жевріє…

Лимар озирнувся ще раз. Просто над ковбанею із скатом нависала чимала кам'яна брила, — добре було б зрушити її!

Мишко вчепився в ту брилу, напружився, ковзаючи босими ногами на слизькому камінні — і ані руш! Тоді він потягнув її просто на себе та так рвучко, що ледве встиг одскочити.

Брила упала з гуркотом. Чвиркнула в усі боки вода. Хтозна куди й поділась рибина, — чи її викинуло на глибоке, чи, може, розчавило. Та Лимаря вже не цікавила доля ската: перед ним відкрився якийсь отвір.

Ні, це був уже не витвір морських хвиль! Хтось, певно, довго й старанно видовбував склеп у скелі та ще й приладнав замість дверей багатопудовий камінь.