Чтение онлайн

— Ур! Ур! Бий! Бий!

І темна людська лавина покотилася на Київ, хлюпнула по драбинах шпарко вгору, сподіваючись одним ударом зіпхнути киян з валу. Їх підтримали стрільці, що йшли позаду. Вони зупинилися, викинули перед собою луки; натягли тятиви — і рої стріл, ще густіші, ніж раніше, змусили киян заховатися за темні дерев'яні за-борола.

— Стріляйте! Стріляйте! — гукнув Дмитро, сам пускаючи стрілу за стрілою.— Бийте тих, що попереду! Скидайте донизу! Метайте каміння! Сипте пісок! Лийте розтоплену смолу!

Він висунувся із-за заборола, наклав стрілу, прицілився — і тут же голосно скрикнув: — Ох! — і випустив лука.

До нього кинулися Добриня і воєводич Степан, нахилилися над ним.

— Що, воєводо? Що, батьку?

Дмитро підняв ліву руку — в ній стриміла закривавлена стріла. З її оперення на брудний дощаний поміст капали яскраво-червоні краплини крові.

— Боже, яке горе!

Добриня стягнув з пораненої руки боярина шкіряну рукавичку, ножем розітнув рукав каптана. Стріла пронизала передпліччя наскрізь, якраз посередині між зап'ястям і ліктем, але здається, кісток не зачепила.

— Зараз, воєводо, зараз! Потерпи! Я перев'яжу! — І витягнув з кишені тугий згорток тонкого полотна.

— Треба їхати додому, до Василакія,— сказав Степан.

— Ні, ні,— швидко заперечив Дмитро.— Додому я не поїду. Привезіть Василакія сюди!

— Але ж така рана, батьку! Це не жарт!

— Рана як рана! Поболить — і перестане... Я залишаюся тут, на валах, з людьми! Хіба я можу піти звідси в таку хвилину?

Добриня тим часом наклав пов'язку, натягнув бояринові кожуха, а саму руку під'вязав на грудях, перекинувши перев'язь через шию.

Дмитро підвівся.

— От і добре. Тепер і Василакія не треба. Та й що тут Василакій зарадить, коли наступна стріла влучить уже не в руку, а в груди? Ходімо!

Звістка про те, що поранено воєводу Дмитра, блискавично поширилася по валах. Люди засмутилися. Хто ж тепер очолить оборону? Крім нього — більше нікому! А ворог суне як навіжений! І скільки його — тьма-тьмуща! Ось він густими рядами наближається до Лядських воріт, пре в пролом, ось уже ставить драбини в тих місцях, де вали цілі, і лізе вгору, мов комашня. А тут таке лихо — замовк голос боярина. Хто ж скаже, що робити? Хто підбадьорить у цю скрутну хвилину? Хто замінить досвідченого воєводу, якому вірили всі?

Тому коли Дмитро підвівся і з надбрамної вежі гукнув на обидва боки так дужо, що його голос перекрив гамір бою, кияни відразу піднеслися духом.

— Воєвода! Воєвода Дмитро! Живий! Він з нами! Слава Богу!

— Я з вами! З вами, братове! Тримаймося! Биймо супостата! Не пустимо його в Київ! Помремо, а не пустимо! — гримів голос воєводи.

Штурмом Лядських воріт керував сам Батий. Разом із Субедеєм та сотнею охоронців, закутих у шкіряні панцири, обшиті залізними пластинками, він стояв на протилежному схилі Хрещатого яру і стежив за ходом бою.

Щоб приголомшити киян, які несподівано вчинили сильний спротив, він перед вечором наказав кинути на приступ кешиктенів — свою гвардію.

— Рано,— скривився Субедей.— Рано вводити в діло найкращі війська. Похід тільки-тільки розпочинається, а ми можемо втратити половину “безсмертних”!

Батий завжди прислухався до мудрих порад свого “вірного пса” Субедея, але тут заперечив:

— Киюв — столиця землі орусутів. Могутнішого міста тут немає! Упаде Киюв — підкориться мені вся Русь! Ось чому я згоден пожертвувати половиною корпусу “безсмертних”.

Субедей, єдиний з монгольських полководців, хто не боявся не погоджуватися з думкою Бату-хана, закрутив носом.

— Твоя воля, джихангіре, але я так не зробив би. Батий насупився і незадоволено глипнув на старого.

— Не бурчи, аталику. Якщо до вечора ми не прорвемо оборону орусутів, я поїду спати, а ти без мене виведеш кешиктенів з діла.

Відбірні загони монгольської гвардії ринули на приступ. Їх миттю підтримали тисячі лучників, що випустили на київські вали хмари стріл.

Заскрипіли, загуркотіли катапульти, метаючи угору важке каміння, закричали, лізучи у проломи, кешиктени, заревли верблюди, що паслися по Хрещатій долині, вискубуючи поміж деревами та кущами пожухлу від осінніх заморозків траву. Зірвалися з дзвіниць та прилеглих до Києва лісів зграї гайвороння і, зловісне крячучи, затьмили півнеба.

Перед вечором “безсмертним” пощастило здертися на вали обабіч Лядських воріт і на самі ворота, і тут зчинилася жорстока різанина. Кияни не відступали, але й не мали сили скинути ворога вниз. Все нові й нові монгольські десятки і сотні здиралися вгору і ставали на місце загиблих. Жодна з сторін не піддавалася. Рубалися шаблями, мечами, кололи списами-сулицями, різалися захалявними ножами та кличами, били по головах була-вами-шокпарами, чеканами, залізними ядрами, прикріпленими до коротких міцних ланцюгів. Гам, крик, лайка, стогін, прокляття, дзвякіт заліза, тупіт ніг, важке дихання тисяч осатанілих людей, що зустрілися в смертельному герці, приглушували й отуплювали свідомість. Кров із перерізаних жил і мозок з розтрощених черепів забризкували все довкола рожево-кривавими плямами. Ноги бійців ковзали на залитому кров'ю дерев'яному помості.

Відколи на високих горах над Дніпром стояло це древнє місто, воно не знало подібної січі.

Батий нетерпляче созався в сідлі. Чому застряли “безсмертні”?

Чому не йдуть уперед?

Яка сила стримує їх?

Він посилав усе нові й нові сотні і з надією витягав свою жилаву шию, щоб побачити, чи зломлять вони несподіваний опір киян. Та сотні танули, рідшали, щезали хтозна-куди, а кияни не подавалися назад ні на крок!

Прокляття!

Батий крадькома зиркав на Субедея, але той удавав, що не помічає нетерплячки дгжихангіра, і спокійно, підкреслено спокійно спостерігав за боєм на стінах.

Коли на Хрещату долину опустилися вечірні сутінки і все довкола почало покриватися сірою млою, Батий коротко кинув:

— Нічого не видно. Поїду спочивати. Я думаю, головне зроблено: оборону противника прорвано, і ти, Субедею, закінчиш розпочате — до ночі ввірвешся в місто.

— Гаразд, Саїн-хане,— буркнув старий.— Будь спокійний!

Як тільки Батий у супроводі охорони відбув у свій стан над Либіддю, Субедей підкликав темника Бурундая і, не підвищуючи голосу, тихо проскрипів:

— Ми вже втратили половину “безсмертних”. Інші стомилися. Дзе-дзе! Негайно виведи їх із бою, а натомість пошли свій тумен і постарайся збити орусутів зі стін. Уранці ми повинні бути в Києві!

Бурундай не любив Субедея, вважав, що старому пора сидіти в теплій юрті і попивати кумис, а не воювати, але проявляти свої почуття боявся: старий полководець був не тільки улюбленцем давно померлого Чінгісхана, а й військовим радником Саїн-хана. Тому мовчки схилив голову і буркнув:

— Слухаюсь і підкоряюсь!

Із вводом свіжих військ бій розгорівся з новою силою. В Києві спалахнули пожежі, що осявали все довкола мерехтливим кривавим світлом, і на валах було видно, як удень...