Чтение онлайн

— Я вчилася.

— Так, але ти ще така юна…

— У наш час люди навчаються значно швидше, ніж, скажімо, сто років тому. Колись доводилось витрачати чимало часу тільки на те, щоб запам’ятати різноманітні відомості, назви, визначення, числа, математичні формули. Нині майже все це засвоюється уві сні. Отже, лишається багато часу, аби застосовувати набуті знання, осмислювати матеріал. Я закінчила основний курс, коли мала сімнадцять років. Роком пізніше, ніж більшість моїх однолітків. Проте тільки практика формує фахові навички. Моїм керівником був профак Гарда. Чотири роки.

— Але це було не тут?

— Ні. У Варшаві.

— Варшава — місто? Таке саме, як і це?

— Разів у шість більше! Ти не чув про нього?

— Чув. Сигізмунд, король польський, захисник віри католицької, двір свій туди перенести збирався…

— Так. І переніс. І місто це — й донині столиця. У найдавнішому куточку Варшави є навіть пам’ятник цьому королеві. Хочеш, я покажу тобі фільм?

— Хочу.

— Кіно! Блокада, прошу ГП-73. Варшава, Е-4. Пуск! — назвала Кама умовне гасло, що вмикало апаратуру.

У залі на мить стало темно. Потім стіни й стелю немовби огорнув туман, що, поволі танучи, відкривав краєвид Аби не крісла й пульт дидактомата, можна було подумати — вони обоє висять у повітрі.

Перед ними, скільки оком сягнеш, розкинулось велике місто, яке перетинала широка стрічка ріки. На її правому березі, відокремлені вузькою смугою зелені, стояли багатоповерхові будівлі, схожі на велетенські медові стільники. Із-за них сягали у височінь, наче стрункі обеліски незліченні хмаросяги. Далі — на схід і північ, аж по виднокруг, що губивсь у тумані, — ділянки буйної зелені, а серед них здіймалися в небо висотні ансамблі.

У західній частині міста також сяяли на сонці численні висотні споруди й комплекси надземного будівництва. Однак ближче до лівого берега архітектура будівель враз мінялася, набираючи вигляду, що будив у Мюнха спогади чогось давно втраченого…

Ця частина міста невпинно наближалася, так ніби вони мчали в якомусь повітряному екіпажі, швидко знижуючись. Он на стрімкому схилі біліє палац з годинниковою вежею. Поруч, серед садів, — старовинні, з похилими дахами, кам’яниці, що тулилися одна до одної, дивлячись десятками вікон на річку. Вежі костьолів і вузенькі вулички, втиснені між будинки.

Вони поминули чотирикутний, оздоблений прегарним розписом ринок і завернули у вузьку вуличку. Ліворуч Мюнх помітив костьол, тоді другий, значно більший Крізь відчинені двері храму виднівся вівтар і барвний трійчастий вітраж.

Мюнх схопився з крісла й побіг був до дверей, але дужий потиск руки стримав його.

— Куди? Куди ти хочеш іти? — почув він Камин голос. — Адже ти знаєш — це тільки образ.

Він неначе збудився від сну, що на мить зморив його, відібравши тяму.

— Знаю… — кивнув знічено.

Проминули вуличку, побачили майдан, ліворуч нього — палац, праворуч — вишикувались кольорові кам’яниці із стрімкими червоними дахами. Посередині майдану височіла колона. На її вершині — бронзова постать, з мечем і хрестом.

— Це той король.

Мюнх довго мовчки дивився на колону. Коли вона зникла вдалині, мовив:

— Я б хотів побувати там.

Кама вимкнула апаратуру. їх знову обступили сірі стіни круглого лекційного залу.

— Можемо полетіти до Варшави хоч завтра.

— І я побачу все це?

— Аякже. Полетимо звичайною машиною. А може, хочеш тільки втрьох: ти, я і Стеф Мікша?

— Еге ж… утрьох… Тебе звуть Кама? — нараз змінив він розмову.

— Кама. А чом ти питаєш? Ти ж знаєш?

— Що це за ім’я?

— А, розумію. Це ціла історія… Батько моєї матері народився далеко звідси. У місті, що лежить на річці Камі. Мати дуже любила мого діда. Я його майже не пам’ятаю, бачила лише кілька разів, коли ще була мала. Він загинув під час шостої Марсіянської експедиції.

— Марсіянської?

— Авжеж. Полетів за межі Землі на планету Марс. І не повернувся.

— І твоє ім’я — це річка?

— Так.

— Твоє ім’я… поганське? — закінчив він латиною.

— Існує звичай давати дітям імена, запозичені від назв річок, озер, гір, квітів. “Кама” може бути також скороченням від “Каміла”, — ухильно відповіла вона.

— Але ж ти не поганка? — тривожно запитав він.

— Це визначення давно загубило сенс. Коли ти краще пізнаєш наш світ — переконаєшся. Ти здивувався, почувши, що більше немає королів і підданих, багатіїв і бідняків. Але ж потім зрозумієш — це добре. Хоч у нашому житті ще не все досконале, та вже багато чого поліпшено на Землі. Цінність людини визначається не її походженням та йменням, а передусім знаннями та працею, що приносять користь не тільки їй, але й іншим… Ти гадаєш, що мусить бути інакше?

— Томас Мор, святий мученик єдиної церкви божої, про острів такий писав… Христос теж навчав… Це я розумію… Це не суперечить вірі й заповітам господа нашого… Але тут… щось інше.

— Так про це ти й хотів мене спитати? Він звів очі й хвилю дивився їй в обличчя.

— Ні. Не тільки про це… Я хотів, аби ти розповіла мені про себе. Про своє життя. Чому ти така…

— Яка?

— Не така, як…

— Як хто?

— Як я. Ти не звичайна дівчина.

— Я не зовсім тебе розумію. Я така сама людина, як і ти. Тільки народилася пізніше, ніж Модестус Мюнх, і світ, у якому я росла, інший: мудріший, кращий, а передусім — вільний від страху.

Він стурбовано ворухнувся.

— Не знаю… чи кращий цей світ. Не знаю… поки що, — мовив. — Але ти інша. Знаю. Це я знаю напевне. Ти сказала: “Я була звичайнісінька дівчина. Я звичайнісінька людина, як ти”. Я тобі вірю, але… це не так. Ти не хочеш себе звеличувати. Розумію, пиха — то гріх. Ти не можеш інакше.

— Що ти верзеш?! Можливо, ти дивуєшся, що я, жінка, — учений, доктор? Але в наш час таких жінок мільйони. А втім, і кілька століть тому, за твого, як ти кажеш, часу, теж були освічені жінки. І навіть раніше. Ти, мабуть, чув про Елоїзу? [8]

— Елоїза? Я… — він урвав і мовчки дивився на Каму, та раптом, немов засліплений яскравим світлом, затулив очі рукою. — Не кажи так… — ледь чутно прошепотів він. — Я не тому… Не тому, що ти надто мудра чи прекрасна, мов янгол. Не в цім річ. Я знаю, були прекрасні й мудрі. Але ти інша! Скажи, чому ти така добра… до мене? Чому?

Вона не знала, що сказати.

— Але ж… Я така, яка є.

Його очі дивно заблисли.

— Так. Ти говориш, а я слухаю. І вірю. Вірю тобі. Хоча часом ти кажеш дивні речі… Навіть страшні. Кажеш, а я відчуваю — це правда. Дивлюся на тебе, і… хороше мені. Так, ніби я… — він замовк і лише за хвилину додав:—Коли тебе немає, мені зле. Профак Гарда, Стеф, Мікша, Ава, Сан і навіть Ром Балич теж добрі до мене. Але це не те. Скажи, чому саме ти?