Чтение онлайн

Енсон і ще одна людина, Джоне, скинули свої мішки. Вони планували пробратися в місто ввечері, влившись у ряди людей, які повертаються з полів. Проникнувши в рідне місто, вони збиралися забрати протиотруту.

— Думаю, мені краще піти з тобою, — звернувся Річард до Енсона. — Джон, чому б тобі не залишитися тут з рештою?

Джон виглядав здивованим.

— Як вам завгодно, лорд Рал. Але в цьому немає ніякої необхідності.

Йдучи в місто вони не планували вплутуватися в будь-які сутички з солдатами Ордена. Вони збиралися просто забрати протиотруту і провести невелику розвідку. Атакувати збиралися всі разом, після того як спочатку вдасться благополучно дістати протиотруту, оцінити ситуацію, кількість солдатів і їх розміщення.

— Джон правий, — втрутилася Кара, — Вони самі впораються. Річард важко дихав, насилу стримуючи кашель.

— Знаю. Просто я думаю, що краще мені все побачити самому.

Кара і Келен обмінялися довгим поглядом.

— Але якщо ти підеш разом з Енсон, тобі доведеться залишити меч, — зауважила Дженнсен.

— Я не збираюся починати війну. Я тільки хочу огледітися на місцевості.

Келен підійшла ближче.

— Вони вдвох цілком можуть оглянути місто і доповісти тобі. Ти можеш залишитися. Хлопці повернуться через декілька годин.

— Знаю, але я не хочу так довго чекати, — сказав Річард.

Дружина пильно подивилася в його очі, і він подумав, що Келен може зрозуміти, наскільки йому боляче. Але вона не стала сперечатися, а лише кивнула в знак згоди.

Річард через голову зняв перев'язь і надів її на Келен.

— Ось. Проголошую тебе Шукачем Істини.

Вона прийняла меч і надану честь, піднісши до губ рішуче стиснуті кулаки.

— Дорогий, тільки не влаштовуй нічого, поки будеш в місті. Це не входить в наш план, — нагадала вона чоловікові. — Ви з Енсон будете там одні. Почекай вплутуватися в бійку, поки ми всі не будемо поруч.

— Так, знаю. Мені потрібно тільки забрати протиотруту і швидко повернутися.

Річард збирався не тільки роздобути ліки, але і на власні очі оцінити диспозицію — подивитися на ворожі сили, їх розташування та ситуацію в місті. Побачити карту, намальовану на землі, — одне, зовсім інша справа — побачити все самому. До того ж ці люди не знали, як оцінювати ворожі сили. Один з чоловіків зняв світлий плащ, подібний носили багато хто з них, — і простягнув Річарду.

— Надіньте, лорд Рал. Так ви будете більше схожі на одного з нас.

Кивком подякувавши, Річард одягнув плащ. Він змінив екіпіровку бойового мага на звичайний одяг мандрівника і не думав, що буде особливо виділятися серед жителів Уілтертона. Чоловік був приблизно такої ж статури, як і Річард, так що плащ підійшов. Він був зручний і тим, що дозволяв приховати ніж.

— Не знаю, Річард, — похитала головою Дженнсен. — Ти все ще не схожий на них. Все ще виглядаєш як лорд Рал.

— Про що ти? — Річард розвів руки, оглядаючи себе. — Що в мені може мене видати?

— Не стій так прямо, — порадила сестра.

— Нахил плечі і злегка нахили голову, — підказала Келен.

Річард серйозно поставився до їхніх порад. Як він не подумав про це раніше, хоча й помічав, що ці люди всі в тій чи іншій мірі горбилися? Річарду не треба виділятися. Він повинен змішатися з жителями міста, якщо не хоче привернути увагу солдатів.

— Як тепер? — Злегка нахилившись, запитав Річард у жінок.

— Різниця невелика, — скривилася Дженнсен.

— Але я ж зігнувся.

— Лорд Рал, згадайте, як вамбуло йти за Денною, коли вона прикріпила ланцюг до нашийника на вашій шиї, — подарувавши йому багатозначний погляд, сухо сказала Кара. — Відчуйте себе так само.

Річард глянув на неї. Спогад про те, як він був бранцем Морд-Сіт, боляче зачепило його. Він стиснув губи, але не сказав ні слова, кивнувши на знак розуміння. Спогад про ті часи з'явилося ударом, який миттєво увігнав його в депресію, так що увійти в роль виявилося не важко.

— Нам пора йти, — нагадав Енсон. — Після того як сонце зайшло за гори, буде швидко темніти. — Він завагався, але все ж сказав. — Лорд Рал, солдати Ордена не впізнають вас. Я маю на увазі, вони не зрозуміють, що ви не з нашого міста. Але наші люди не носять зброї, так що якщо хтось з них помітить ножа, то зрозуміє, що ви чужинець і підніме тривогу.

Річард відкрив плащ, дивлячись на ніж.

— Ти маєш рацію.

Він розстебнув пояс, зняв піхви і віддав ніж Карі, а потім підійшов до дружини і швидко провів рукою по її щоці, прощаючись. Келен стиснула його руку в своїх і поцілувала пальці чоловіка. Її руки виглядали такими маленькими і ніжними. Річард іноді дражнив її, кажучи, що не розуміє, як можна робити що-небудь такими маленькими руками. Вона відповідала, що її руки звичайного розміру і чудово їй служать, просто це він сам занадто великий.

Оточуючі помітили жест Келен. Річарда це не збентежило. Він хотів, щоб вони знали: інші люди не відрізняються від них в самому головному — в людяності. Адже всі вони билися саме за це — за можливість бути людьми, за право любити і піклуватися про тих, кого люблять, за право жити так, як хочуть.

Поки Енсон і Річард пробиралися по лісі і йшли по межі полів, зарослих дикою травою, навколо швидко темніло. Річард хотів обійти навколо полів, щоб ближче підібратися до людей, які поверталися з полів або випасали худобу. Оскільки гори тут були дуже високі, сонце зникло за ними раніше, ніж на рівнині, смуга синювато-блакитного неба нависла над долиною, заливши її дивною золотистою темрявою.

На той час, коли вони підійшли до місця, де збиралися вийти з лісу, було ще занадто світло. Вони трохи почекали, поки Енсон не вирішив, що меркнуче світло на полях вже досить згасло і може вкрити їх від цікавих очей. Місто знаходилося в деякому віддаленні, і поки Річард не міг розгледіти людей у воротах. Він вважав, що якщо солдати і спостерігають за околицями, то навряд чи можуть помітити їх.

Двоє солдат армії звільнення Бандакара йшли по полю через густу траву, розмовляючи тихо і намагаючись не привертати уваги.

— Коли ті люди підуть в місто, ми підемо за ними, — показав Енсон.

— Добре, але пам'ятай, що нам не можна підходити до них близько, інакше Вони можуть впізнати тебе і рознервуватися, — швидко відповів Річард, обернувшись через плече. — Підемо на достатній відстані від них.

Коли вони досягли міських стін, Річард побачив, що ворота займали всього дві ділянки частоколу. Кілька колів товщиною з зап'ястя вийняли, відкривши дві частини стіни, і переробили у ворота. Мотузки, які зв'язували стовпи разом, служили і петлями. Частини стіни просто трохи піднімали за один кінець і відсували, щоб відкрити або закрити ворота. Це рішення не виглядало надійним.