Чтение онлайн

— Не п'ятеро?

— Нє, нє, хоча майже доста для мойту. — Його голос став сухим і незворушним. Навіть акцент трохи пом'якшав. — Ми були молоді й шалені, й нам було до одного місця, жити чи вмирати. Просто ми були досить люті, щоб виступити проти Вовків, тоді як решта громади казали: так, ні чи можливо. Там був я… Поукі Слайдел, мій найліпший кумпель… а ще Імон Дулін і його жінка, руда Моллі. Тарілку вона кидала так, що чорти в пеклі заздрили.

— Тарілку?

— Еге ж, це забава Сестер Орізи. Зі — одна з них. Я скажу, щоб показала тобі. В них є тарілки, загострені скраю всюди, крім того місця, за яке жінки беруться. Ото штука, скажу я тобі! Коло них чоловік з арбалетом вигляда, мов те дурне теля! То тре' видіти.

Едді подумки зробив собі засічку, щоб розповісти про це Роландові. Він не знав, чи не виявиться це метання тарілок гаянням часу, але єдине знав напевно: вони відчайдушно потребують зброї.

— Вовка вколошкала Моллі…

— Не ви? — спантеличено запитав Едді й подумав, як же всі таки тісно переплелися правда й вигадка. Їх і не розплутати.

— Нє, нє. Хоча… — Дідові очі зблиснули. — Раз чи два я може, й казав, що то був я, щоб жіночі стегна стали поступливіші й розтулилися переді мною. Тямиш, про що я?

— Здається, так.

— А на ділі його вбила Руда Моллі, тарілкою. Але це я спішу поперед батька в пекло… Спершу ми побачили хмару куряви, яку здіймали копита їхніх коней. Потім, може, за шість коліс до села, вони розділилися тройґо.

— Як це? Я не розумію.

Дід підняв три скоцюрблені пальці й розвів їх, показуючи, як Вовки роз'їхалися на три боки.

— Найбільша ватага, судячи з куряви, поскакала до села й налетіла на Тука, і недарма — в бункері за його крамницею дехто ховав дітей. У Тука була потаємна кімнатка, де він ховав гроші, коштовності, кілька старих револьверів та інші речі, які виміняв на свій крам. Не дарма ж його прозвали хапугою! — Знову іржавий сміх. — Сховок був незлецький, про нього не відали навіть ті, хто робив у старого скупердяги. Але Вовки попрямували просто до нього, й забрали малих, і вбили всіх, хто пробував їм опиратися чи хоча б заговорити до них благально. А потім вони підпалили крамницю своїми світляними палицями. Дощенту спалили, ше повезло, шо все місто не згоріло, юний сей, бо вогонь, який Вовки носять у своїх палицях, не такий, як звичайний вогонь, його не можна загасити водою. Як це полум'я поливати водою, то воно ще більше розгоряється! Запалає вище й гарячіше! Срака-мотика!

Для більшої переконливості він плюнув через бильця і втупився поглядом у Едді.

— Я це до чого веду… Скількох би людей у цих краях мій онук чи ви з темненькою не підбурили встрягнути в бійку, Ебен Тук ніколи не буде серед їх числа. Туки володіли цією крамницею ще з незапам'ятних часів, і вони не дадуть спалити її знов. Одного разу їм було досить, боягузам чортовим. Тямиш?

— Так.

— Інші дві хмари пилу… найбільша з них покотилася на південь, до ранчо. Найменша — Східним шляхом до малих угідь, якраз туди, де ми влаштували засідку.

Від спогадів обличчя старого просвітліло. Едді не роздивився в ньому юнака, яким він колись був (для цього дід був занадто древній), але в його старечих сльозавих очах палахкотіло полум'я збудження, рішучості, а ще — слизький страх, який, певно, того дня пронизував його аж до п'ят. Той страх, від якого, мабуть, тремтіли вони всі. Едді відчув, що його думки жадібно тягнуться до нього, як голодний — до скибки хліба, і, напевно, це відбилося на його обличчі, бо старий наче запишався від гордощів і набув статечного вигляду. Авжеж, онук ніколи не тішив його таким ставленням. Тіанові не бракувало хоробрості, і на тому спасибі, але в душі він був гречкосієм, ним і залишиться. А цей чоловік, цей Едді з Нью-Йорка… він може прожити коротке життя й померти, впавши в багнюку, але він не гречкосій, слава Орізі.

— А далі? — нетерпеливився Едді.

— Продовжую. Деякі з тих, що мчали на нас, розділилися на Річковому шлєху… курява їх виказала… частина поїхала до рисових угідь, а ще частина розділилася на Кавовому шлєху. Памєтаю, як Поукі Слайдел повернувся до мене з такою кволою усмішкою на лиці, простягнув руку (ту, в якій не було арбалета) і сказав…

Пашить розпечене осіннє небо, у високій білій траві обабіч них сюркочуть останні цвіркуни. Поукі Слайдел каже: «Мені було приємно тебе знати, Джеймі Джефордс, правда». Такої посмішки, як у нього зараз на обличчі, Джеймі ще не бачив ніколи, але йому лише дев’ятнадцять років і він мешкає на краю світу, який хтось називає Ободом, а хтось — Дугою, тож і не бачив він багато. І, судячи з того, як усе складається, не побачить ніколи. Це квола посмішка, але в ній нема боягузтва. Джеймі здогадується, що в нього на губах така сама. Ось вони, під сонцем їхніх батьків, і невдовзі їх поглине пітьма. Настала смертна година.

Але він стискає руку Поукі, і його потиск міцний.

— Це ще не кінець нашого знайомства, Поукі, — каже він.

— Сподіваюся, ти маєш рацію.

Хмара куряви важко суне в їхній бік. За хвилину чи навіть менше вони роздивляться вершників, що збурюють її. І, що важливіше, вершники побачать їх.

— Я думаю, нам треба сховатися в тій канаві, — каже Імон Дулін, показуючи на праве узбіччя дороги, — і принишкнути там. А тоді, коли вони поїдуть повз нас, ми вискочимо на них зненацька.

Моллі Дулін вбрана в обтислі чорні шовкові штани й білу блузку з відкритим коміром, крізь який проглядає крихітний срібний жнив’яний амулет: Оріза зі здійнятим догори кулаком. У правій руці Моллі тримає тарілку з гострими краями, блакитна титанова сталь з делікатним візерунком у вигляді зелених пагінців рису. На плечі в неї висить плетений кошіль з очерету на шовковій підкладці. Там, усередині, лежить ще п’ять тарілок, дві з них її власні, три — материні. У яскравому промінні сонця її блискуче волосся неначе горить вогнем. Невдовзі, щоправда, її голова займеться справжнім полум’ям.

— Ти роби, як собі хочеш, Імоне Дулін, — каже вона йому. — Що ж до мене, то я не зрушу з цього місця, щоб вони добре мене бачили, і кричатиму ім’я моєї сестри, щоб вони добре його чули. Нехай затопчуть мене кіньми, але бодай одного з них я вб’ю чи підріжу ноги одному з їхніх диявольських коней. Це я вам обіцяю.

На більше їм не вистачає часу. Вовки піднімаються з западини на краю клаптя землі, що належить родині Арра, і четверо фолькен Кальї нарешті можуть їх бачити. Про те, щоб сховатися, більше не йдеться. Джеймі чомусь очікував, що Імон Дулін, сумирний і в свої двадцять три роки вже лисуватий, зараз впустить арбалет і кинеться у високу траву з піднятими руками, благаючи пощади. Натомість він стає поруч своєї дружини і заряджає арбалет. З тихим дзижчанням тятива натягується туго-туго.

Вони стоять на дорозі, їхні чоботи в пилюці, такій дрібній, що вона схожа на борошно. Вони перегородили шлях. І на Джеймі спускається благодатне відчуття, що вони все роблять правильно. Вони загинуть тут, на цьому шляху, але це добре. Краще вмерти, ніж стояти осторонь, поки забирають дітей. Кожен з них уже втратив близнюка, а Поукі — найстарший з-поміж них — віддав Вовкам і брата, і молодшого сина. Вони чинять правильно. Вони розуміють, що Вовки жорстоко помстяться решті селян за їхній опір, але це не має значення. Бо вони чинять правильно.

— Підходьте! — кричить Джеймі й заряджає свого арбалета — раз, два, клацання. — Підходьте, виродки! Боягузливі зажерливі тварюки! Підходьте й побачите, що в нас є! За Калью! За Калью Брин Стерджис!

У мареві спекотного дня Вовки на мить наче застигають на місці: вони не наближаються, лише ряхтять віддалік. Потім стукіт кінських копит, перед тим притлумлений і невиразний, стає громовим. І Вовки наче вистрибують уперед із гарячого повітря. Їхні штани так само сірі, як шкури їхніх коней. Темно-зелені мантії майорять на вітрі за їхніми спинами. У зелених каптурах видніють маски (то маски, інакше й бути не може), що перетворюють голови чотирьох вершників на вишкірені морди голодних вовків.