Чтение онлайн

— Ви хочете щось сказати?

— Ні… Хіба тільки те, що ваш Брандт міг би бути трохи ввічливішим.

Мельх посміхнувся:

— Я ж пояснював вам: він людина гестапо. У них ввічливість — недолік! Між іншим, саме він обов'язково хотів вас перевірити, коли ви до мене поступили.

— Значить, я відповідаю тільки за вантаження ящиків на машини?

— Так.

— Але, на мій погляд, цю роботу може виконати рядовий солдат.

— Он як? — Мельх підвівся. — У воєнній машині рейху ви, капітане Рюкерт, і є рядовий солдат! — підвищивши голос, сказав він.

— Ви не зрозуміли мене. Я просто хочу бути вам більше корисним! — Дементьєв виструнчився. Він зрозумів, що переграв, і намагався виправити становище.

— Це інша справа, — згодився Мельх. — Тоді їдьте ось на цю адресу з моєю машиною. Там проводить операцію капітан Лемке. Він мав доповісти про закінчення справи ще опівдні. Зараз — чотирнадцять двадцять. З'ясуйте, чому він затримався, і, якщо побачите з його боку нерозпорядність, від мого імені накажіть йому передати операцію вам, а він хай Негайно прибуде до мене.

— Зрозуміло. — Дементьєв повернувся і швидко вийшов з кабінету.

Капітанові Лемке було доручено упакувати і відправити в порт цінні фонди центральної бібліотеки, але він зустрів організований опір працівників бібліотеки, що вночі забарикадувалися в глибокому підвальному приміщенні і нікого туди не впускали. Дементьєв застав капітана Лемке, коли той, розгубившись, стояв перед товстими, оббитими залізом дверима в підвал. Солдати гатили в двері прикладами автоматів. Дементьєв миттю оцінив обстановку.

— Ви капітан Лемке? Мельх наказав вам повернутися у відділ. Своїх солдатів заберіть. Сюди йдуть мої люди, які вміють працювати… Що це за ящики лежать у дворі?

— Це все, що ми встигли винести, — злякано пробурмотів Лемке.

— Добре, повертайтесь у відділ. Коло воріт — машина Мельха, можете нею скористатися.

Лемке пішов, але одразу ж повернувся:

— Я забув вам сказати — через півгодини за вантажем приїде Брандт.

— Це вже не ваш клопіт, капітане! — сердито крикнув Дементьєв.

Лемке поїхав, пішли його солдати. Дементьєв залишився сам. За залізними дверима було тихо. Дементьєв присів на східцях і ще раз обдумав план врятування бібліотеки. «Не можу зробити головного, — думав він, — то зроблю хоч це… Моє завдання — не дати Брандту можливості перевірити підвали бібліотеки».

Дементьєв вийшов у двір і перелічив ящики, їх було тридцять два. Адреса на них була та сама: «Гамбург, Єлизаветштрасе, 7, Грінвальд».

Незабаром у двір бібліотеки в'їхали грузовик і «оппель» Брандта. Солдати мовчки почали вантажити ящики на машину. Брандт підійшов до Дементьєва.

— Що тут трапилось? Чому Лемке так довго не дзвонив?

— Не треба доручати серйозну справу слинькові, — недбало відповів Дементьєв.

Брандт схвально подивився на нього:

— Ви маєте рацію. Лемке — з інтелігентів. А де ваші солдати?

— Це я мушу вас запитати. Приходить сюди якийсь діяч гестапо і забирає моїх солдатів, а коли я посилаюсь на Мельха, він тільки нецензурно лається.

Брандт посміхнувся:

— Буває. Скільки тут ящиків?

— Тридцять два.

— Одержуйте розписку… Мені сказали, що ви скаржилися на мене Мельху. Мушу зауважити, що ви перший, хто на мене скаржився. Це мені подобається.

— Я просто звик, щоб зі мною поводилися грубо тільки тоді, коли я не виконую наказу. — Дементьєв віддано дивився в нерухомі очі Брандта.

— Чудово! — Брандт підняв руку до козирка. — Будемо виконувати наказ. До побачення.

«Оппель» Брандта помчав за грузовиками…

Мельх зустрів Дементьєва майже весело:

— Ви молодець, Рюкерт, а Лемке справді слинько. Це була прекрасна наука для Брандта. Лемке мав чудові рекомендації, його перевіряв сам Брандт —і ось, будь ласка… Поздоровляю вас, Рюкерт! Сподобатись Брандту — справа нелегка. А Лемке я вже вернув у комендатуру, йому там буде краще.

Мельх говорив бадьоро, весело, але Дементьєв помітив, що в цей час той думає про інше, що його явно турбує. Цікаво, про що саме?

— Я чекаю ваших наказів, — мовив Дементьєв.

— Так-так, наказів… наказів, — машинально повторив Мельх і подивився на годинник. — Ось що, капітане: ідіть відпочивайте, а завтра вранці — за роботу. Ви заслужили відпочинок, ідіть. До завтра. — Він вийшов із-за столу і майже виштовхнув Дементьєва з кабінету.

«Тут діється щось тривожне», — подумав Дементьєв і пішов до Занделя. Він застав його за дивним заняттям: в кабінеті горів камін, і майор витрушував у вогонь папірці з ящиків письмового стола.

— Ви тепер зрозуміли, що я сказав вам у коридорі? — усміхнувся Зандель.

— Чудово все розумів і тоді, — байдуже відповів Дементьєв.

— Ви від'їжджаєте з сьогоднішнім пароплавом чи завтра?

— Завтра…

— О, значить, мені зробили високу честь — я від'їжджаю разом з Мельхом. І на першому ж кораблі!..

Дементьєв намагався бути цілком спокійним:

— Я взагалі не розумію, чому така паніка з від'їздом? Фронт зовсім непорушний.

— Тут — так, там — ні… — Зандель махнув рукою вбік.

— Де це?

— Ви дитина, Рюкерт! Не сьогодні-завтра англосакси будуть там, куди ми з вами відправляємо вантажі. Зрозуміло?

— Зрозуміло.

— Це по-перше. По-друге, Мельх турбується і про себе. Якого дідька йому сидіти в цьому мішку? Він свою справу зробив.

— Щасливої дороги, майоре! — сумно сказав Дементьєв. — А я піду спати.

— До нової зустрічі, капітане! — Зандель потиснув руку Дементьєву. — Ви все-таки хороший хлопець…

— Коли відходить ваш транспорт?

— Опівночі…

Дементьєв вийшов на вулицю і повільно пішов додому.

Так… Ситуація більш-менш ясна: зграя Мельха тікає. Але чому вони не беруть його і собою? Пояснення може бути тільки одне: Мельх боїться мати зайвих свідків своєї діяльності в цьому місті. Тим більше, що Рюкерт не своя, так би мовити, людина і новачок. Але Мельх міг би сказати прямо, що «відділ свою роботу закінчив, і ви, капітане Рюкерт, більше мені не потрібні». Навіщо йому ця гра? «Ідіть відпочивати, а завтра — за роботу». Чи не прихована тут небезпека? Адже свідок перестає бути небезпечним тільки тоді, коли він мертвий. Так, на квартиру, мабуть, іти не варто. Але куди ж іти?..