Чтение онлайн

Та ще — московська порода індиків, курей, качок — утішся!

Мізер у порівнянні з утраченим Союзом.

І нічого не вдієш. Доведеться погоджуватися. Зрештою, у його віданні залишиться біля десяти мільйонів чоловік, а це майже населення невеликої європейської держави.

Доведеться погоджуватися. Як там кажуть: на безриб’ї і рак риба!

Втративши гіганта під абревіатурою СРСР, хоч Московію матиме — яка не яка, а влада. Синиця в жмені, якщо журавель у небі, теж щось.

Москва (ні, це все-таки ЩОСЬ!), Московська область за територією і населенням — невелика європейська держава. Ні, маючи хоч це, він не опиниться, як пушкінський — чи вже чий там? — дід біля розбитого корита. І його держава не де-небудь у чорта на куличках, не в якійсь там Монголії, а — в центрі Європи, на Руській рівнині матиме він своє, бодай і удільне, але — КНЯЗІВСТВО. У статусі — великого. То в інших князьків і князівства малі, а в нього — ВЕЛИКЕ! І він — Великий Князь Московський! Звучить! У своєму князівстві він, як і колись в СРСРі, залишиться (бодай і під протекторатом Німеччини!) богом і царем. Як і раніше, буде батьком всіх наро… Тобто московського народу. Матиме ще й міста Можайськ, Звенигород, Воскресенськ, Коломну… Москва-ріка з головними притоками Руза, Істра, Яуза, Пахра… Москва-ріка в свою чергу сполучається каналом з Волгою. Загалом підданих у нього набереться біля одинадцяти мільйонів. І він матиме над ними необмежену владу — що ще треба!

Московським князівством свого часу керували такі князі, як — Юрій Долгорукий, Іван І, Дмитрій Донський, Іван ІІІ… Терпіли. І все зробили, щоб перетворити його на центр Російської держави, царства, потім імперії за Петра Великого. І він з часом перетворить Московське князівство в новітню руську державу, царство, імперію. Їм вдалося і йому вдасться.

А що німці захопили — вже, здається, захопили, — Москву, то… То що з того.

Року 1238–го, з далеких і не знаних Русі монгольських степів, які простиралися десь чи не на краю світу, посунула на Русь орда хана Батия.

Руські князі тоді, як це в них і заведено було, ворогували між собою. Та й дружини їхні були слабенькими і малочисельними — та ще проти такої дикої орди, що сараною налетіла бозна звідки.

Не змогли вони зупинити орду і захистити свої землі — майстри і полководці здебільшого міжусобиць.

Всі головні міста — крім Новгорода та Галича, куди монголи не дійшли, — були захоплені й до останньої цурки пограбовані.

Вся Руська земля, як писатимуть літописці, була «поруганная». Замість учорашніх міст — гори руйновищ, поля і села засіяні трупами. А хто вцілів — поховалися по лісах.

Про Москву — тоді невелику фортечку з дерев’яним «дитинцем», прикордонне містечко Ростово — Суздальського князівства — в літописі писатимуть:

«Люди убиша от старца до сущего младенца, а град и церкви огневи предано, и монастыри и села пожогша и, много имения вземше, оть идоша».

І все ж Москва — щаслива? Везуча? Справді така, яку знищити раз і назавжди неможливо? — відродилася і після жахного нашестя Батия. До середини XІІІ ст. вона вже була стольним градом самостійного Московського князівства — хоч і невеликого та не дуже сильного — поки що, — яке мало всього лише двоє міст: саму Москву і Звенигород.

А потім князем московським стане хитрий мужичок Іван Калита. За його правління найстрашнішим ворогом Русі залишатиметься все та ж Золота Орда. Та й Московське князівство тоді було несильним, тож Івану Калиті, запхавши в калиту власну гордість, довелося дев’ять разів їздити «на поклон»: до хана. Але хитрою політикою та грошима мужичок на князівськім престолі таки отримав ярлик на великокнязівський Владимирський престол і став він старшим на руській землі. Згодом помаленьку та потихеньку заходився прибирати до рук землі сусідніх князів і так розширював — знову ж таки — помаленьку та потихеньку — московські володіння. А вже за Дмитрія Івановича Москва, оточивши себе кам’яними стінами, стає неприступною і князь успішно почав збирати руські уділи під верховенство Москви. І удільні князі один за одним визнавали його владу. Москва швидко стала грізною і той же Дмитрій Іванович на Куликовому полі розбив татар, а вже Іван ІІІ і зовсім визволився з пут Золотої Орди.

Вистояла тоді Москва.

У 1610 році Москву захопили польські інтервенти — вистояла.

І тепер вистоїть.

І Йосип Сталін став Великим Московським князем і очолив Велике Московське князівство. Погодився. Йосип Сталін пам’ятав, що Ленін охоче свого часу співробітничав з німцями, брав мільйони в німецького кайзера і на них робив революцію. І, як кажуть, не злиняв, перекліпав! Не кажучи, що уклав Брестський мир, і заради спасіння своєї влади віддав тоді німцям стільки територій! І було укладено угоду про мир і дружбу з Німеччиною — під її протекторатом.

А що він став усього лише якимось там князем, то…

То дарма аби влада була!

29 грудня 1941 року, в акурат під Новий рік Йосип Сталін двома спец-поїздами (в одному їхав сам із особистою охороною, у другому вождя супроводжували 12453 бійці внутрішніх військ НКВС з кулеметами і легкими гарматами) із Куйбишева прибув до Москви.

Була глибока північ. Обидва спецпоїзди із затіненими вікнами тихо і непомітно підійшли до перону, що був далеко від вокзалу, відразу ж вивантажили броньовий автомобіль для вождя і два автомобілі супроводу. (Перон був оточений подвійним кільцем).

Вулицями, що теж були заздалегідь оточені, кавалькада машин із синіми підфарниками промчала нечутно, наче зграйка кажанів пронеслась, і на Красній площі пірнула під арку Спаської вежі, чия брама відразу ж і зачинилася.

І все стихле разом із шурхотом шин і на Красній площі більше не було помітно аніякого руху. Тільки на зубцях кремлівських мурів погаласувало потривожене вороння і вгамувалося.

Біля замаскованого щитами мавзолею ходила варта — чорними нечутними тінями.

Над Кремлем, що пірнув у нічну пітьму, блищали зорі — вся Москва все ще по законам воєнного часу була затінена…

Вождь неспішно зайшов до свого кабінету, що за довгі роки вже був вивчений до найменших дрібниць, і полегшено зітхнув, як зітхає подорожанин, який нарешті повернувся до рідних пенатів. У кабінеті за час відсутності господаря нічого не змінилося. Наче господар тільки вчора залишив його, а сьогодні вранці як завжди з’явився.

Над робочим столом висів знайомий, теж вивчений до дрібниць фотопортрет Леніна (сидячи в кріслі у своєму кремлівському кабінеті старший вождь читав якесь число «Правды»).

Сталін постояв перед портретом, запалив люльку і, помахавши рукою, наче щось комусь невидимому заперечуючи, погасив сірник. Якусь мить замислено смоктав свою знамениту, вже й поетами оспівану люльку, а тоді звів на портрет жовті, кошачі очі із злим прищуром.

— Виходить, я теж уклав з німцями своєрідний «Брестський мир», — промовив не так до портрета, як сам до себе. — Через 23 роки після вашого Брестського миру. Ваш Брестський мир здорово вас виручив, дякуючи йому ви — а разом з вами і ми, — тоді вціліли біля керма влади і втримали свій режим. Мудро ви тоді вчинили, дорогий мій учителю. Я взяв з вас приклад і уклав свій «Брестський мир» — гадаю, він теж мене виручить і, врешті-решт, порятує владу. А що довелося чимало втратити з того, що я мав до сорок першого, так і ви, учителю, пішли у вісімнадцятому році на колосальні жертви й поступки перед німцями.

Пахнув димом.

— Що говорити: діло зроблене. Тепер треба думати, як утримати владу і Московське князівство–2 перетворити у щось путнє.

Вранці вождь звелів негайно розчохлити зорі на вежах Кремля. Хай усі москвичі — та й не тільки вони — побачать, що в Кремль повернувся його істинний хазяїн.

І коли брезент було знято і рубінові зорі спалахнули так, як вони сяяли до війни, Сталін підняв бокал «Сапераві» — легкого грузинського вина, яке любив:

— За Московське велике князівство — два, яке колись стане ядром нової російської імперії. За зорі на вежах Кремля, які сяють так же, як і сяяли до війни. І в них я бачу запоруку нашого майбутнього успіху!