Ярлик на князівство
Шрифт:
Прийнявши таке рішення, велика московська княгиня вирішила повести з Берліном подвійну гру, а самій надійніше всідатися «под сенью двуглавых орлов», які знову розпростерли крила над Кремлем.
І вона чи не вперше ніжно притулилася до теплого плеча мужа свого і тихенько щось замуркотівши, заснула легким і лагідним сном. І чула, як у руському царстві—государстві задзвонили у всі дзвони…
А Йосип ІV Джугашвілі—Грозний на білому коні виводить з-під арки Спаської вежі своє військо — у похід на землі сусідів, щоб зробити їх ісконно руськими…
«Там чудеса… — бурмотіла вона уві сні, — там леший бродит…»
І чомусь їй здавалося, що на грудях у того незбагненного їй руського лєшого не звичайний ярлик, не простий, а — на право володіння однією шостою всього земного суходолу…
«Там чудеса… там леший бродит…»
«Лєший… легший», — бурмотіла Марія, старанно повторюючи це трудне для неї руське слово, заодно пригадуючи, що вона встигла вичитати про таку невідому їй істоту слов’янської міфології…
«Легший» завжди з’являється (показується) й зникає несподівано. Наче з нічого вигулькує і в ніщо пірнає. Був і немає. А ще любить співати, але співає без слів, ляскає в долоні, регоче, плаче, кривляється, грає очима, бісики пускає, кує лихо, умишляє зле і любить з порядних людей робити дурнів. А ще перекидається в якогось мовби ж безневинного дідусика—ісусика, в подорожнього або й вовка чи філіна і тоді виє і ухкає так, що аж мороз по шкірі йде…
Завжди ходить без шапки, волосся зачісує наліво, а каптан застібує направо (по цій ознаці його можна легко впізнати), брів та вій у нього немає.
А ще всім капостить, збиває людей зі шляху, заводить їх в дрімучі хащі, лякає і ману напускає. Любить той лісовичок грати в карти з такою ж нечистю як і сам, і часто програє їй звірів, над якими він владарює.
Любить випити руської водки, живе із своїм сімейством (виявляється, він сімейний?) у дуплі старого дерева. Разом з перевертнями та іншою нечистю вважає день Воздвиження (27 серпня) своїм днем, зранку зганяє звірину в одне місце і влаштовує їй огляд. А на Єрофея (17 жовтня) особливо безчинствує та бешкетує — «дурить у лісах», колобродить, кричить, регоче так, що аж моторошно стає, ляскає в долоні, вигукуючи «Ага, ага!!!», ламає—трощикує дерева; безпричинно ганяє звірів, а тоді — набешкетувавшись за довгий день, — зникає. Того дня руські люди і носа не потикають до лісу — страшно.
Пригадаєш все це, Марія вже було заспокоїлась — кого нині злякаєш тим патріархально — дрімучим, хоч загалом і милим лісовичком — дідком чудернацьким, який любить влаштовувати цілі спектаклі. Хіба що хто лаючись — сварячись з серця вигукне: «А йди ти до дідька!»
Мила дитинна міфологія наївних слов’ян!
А заспокоївшись, принцеса — вона ж велика московська княгиня — вже хотіла було, помахавши на прощання «лєшому» ручкою, смачно позіхнути і, перевернувшись на другий бік, продовжити баю-баїньки, як раптом загледіла…
Ой леле!
Та це ж якийсь особливий руський лєший! (І як вона зразу до нього не придивилася як слід!). У білому кітелі! Що за дивний «лєший»? Ще й з погонами… стривай, стривай… Так, так, генералісимуса. На грудях — золота зірка Героя. Темно-сині штани з яскраво-червоними лампасами… Хо-хо!
Це що — сучасний різновид руського лєшего?
— Йосипе, Йосипе, — затермосила велика княгиня великого князя, котрий мирно давав поруч хропака. — Та проснися ж, сонько!.. Це — Сталін. Чуєш, Йосипе, твій предок з мавзолею вибрався. Певно ті бальзамувальники при черговому перебальзамуванні щось переборщивши, оживили його.
Але чоловік у статусі великого князя лише щось бурмотів нерозбірливе і відмахувався од неї. І знову виспівував носом рулади.
— Йосипе, стережися! — верескнула велика княгиня. — Він іде! Сюди йде. З того світу встав. Прямує у Кремль, до твого кабінету, аби захопити у тебе всю владу… Охорона?!. Ей, охорона??!
Та зупиніть же лєшего в білому кітелі — лихо буде нам усім!..
…Вождь неспішно, як звик все робити, зайшов до свого колишнього кабінету, що за довгі роки був ним вивчений до найменших дрібниць і полегшено зітхнув.
— Чи не піввіку минуло як сюди востаннє заходив, а наче вчора його залишив… (Вождь не любив перемін, особливо здійснених без його відома).
Хто вперше мав щастя лицезріти в натурі «вождя всіх народів», незмінно дивувався — старанно приховуючи в собі подив, — що керманич людства зовсім не відповідав своїм парадно — офіційним зображенням, масово розтиражованих по всій неозорій «країні Рад», на яких він — ікони, ікони! — незмінно зображувався величним та імпозантним, богатирем і витязем в одній особі, оспіваний у всіх видах народної і авторської творчості, возвеличений і піднятий на невидимих котурнах чи не до небес, герой, воїн і діяч з надзвичайною чи не містичною силою й відвагою, новітній богдихан комуністичної Піднебесної Імперії, тоді ж як насправді — все в тій же натурі — це була маленька непримітна, сірого кольору людина, власне коротун, худорлявий, чи не миршавий, негарний, одна рука коротка, обличчя побите віспою мундир генералісимуса бовтався на ньому, як наче був з чужого плеча.
Був він як завжди штучно спокійний, підкреслено неквапливий, з уповільненими манерами говорити, але як завжди з параноїдальною підозрілістю, патологічно жорстокий, якому завжди приносило задоволення нищення собі подібних. Пройшовся кабінетом.
Над робочим столом висів знайомий до дрібниць фотопортрет Ульянова (Леніна) — сидячи в кріслі у своєму кремлівському кабінеті, старший вождь читав якесь число «Правды».
Сталін у білому кітелі із золотими погонами генералісимуса і такими ж ґудзиками, із золотою зіркою Героя на грудях, у темно-синіх штанях з яскраво-червоними лампасами постояв перед портретом, задоволено буркнув: А я таки виграв «Другий Брестський мир», — запалив люльку і, помахавши рукою, наче комусь невидимому щось заперечував, погасив сірник. Якусь мить замислено і в той же час з насолодою смоктав свою знамениту, вже оспівану поетами люльку, а потім повернувся до присутніх у кабінеті Молотова та Берії, котрі сиділи за приставним столиком, тримаючи рівно спини, наче у них там були загнані металеві прути. Не спускали з вождя очей, готових у будь-яку мить прийняти потрібний йому вираз…
— Чергове моє перезабальзамування закінчилося більше ніж успішно, — вождь з насолодою (зголоднів за тютюном за довгі роки лежання в саркофазі мавзолею), випустив хмарку ароматного димку од свого улюбленого тютюну «Герцеговина — Флор». — Настільки успішно, що я вирішив повернутися — звичайно ж на численні прохання трудящих — з мавзолею у свій робочий кремлівський кабінет.
— Я завжди був упевнений, — спроквола почав Молотов, — що ти, Коба, попри чергові перезабальзамування…
— …живіший всіх живих! — схопившись і виструнчившись, вигукнув, як верескнув Берія, ледь чи не зриваючи голос.
— Саме це я і мав на увазі. Ти — Коба — живіший всіх живих, — спокійно закінчив Молотов і невдоволено глянув на головного карателя — чого ти, мовляв, прешся поперед батька в пекло?
Пенсне, коли вони бликнули один на одного, в обох різко зблиснули.
— Оскільки ж я живий всіх живіших, в чому я ніколи й не сумнівався, то й приступаю до виконання своїх обов’язків… Яких, до речі?
Молотов і Берія, забувши про своє закореніле суперництво, вигукнули в унісон:
— Видатного діяча комуністичної партії і московської держави, міжнародного комуністичного і робітничого руху, генерального секретаря комуністичної партії Московського князівства, члена політбюро ЦК, голови президії Верховної ради Великого Московського князівства, Голови ради оборони, видатного і єдино правильного та несхибного ленінця, батька всіх народів, керманича, вождя і вчителя московського народу і всього прогресивного людства в цілому та геніального великого князя Великого Московського князівства!