Чтение онлайн

— Капітан іде нам назустріч, — повідомив Кір, безперервно обертаючи на бігу кущики антени. — Капітан прискорив ходу… Біжить… зупинився…

— Ну, ну? — квапив Микола.

— Капітана наздоганяє рухлива поверхня…

— Що ж то таке? — нетерпляче спитав штурман, коли Кір замовк. Але робот не відповідав: уперше він зустрівся з явищем, яке, не зміг пояснити.

“Нічого, — подумав Микола, не дочекавшись відповіді, — тут, на чужій планеті, ти, голубе, матимеш непогану практику. 1 в наступному польоті будеш більше знати й розуміти. Полечу і я з тобою в нову експедицію… Якщо живий залишуся…”

— Капітан зникає, — сказав раптом Кір.

— Як це — зникає? — у відчаї закричав Микола. — Шукай пильніше! Збільш потужність інфращупа!

— Потужність інфращупа гранична. Бачу лише тулуб капітана… Тільки голову… Обличчя… Капітана… нема…

— Вперед, вперед, — мов божевільний, повторював штурман. — Ми його знайдемо, хоч всю планету перериємо!

Темрява густішала, і, хоч Кір “бачив” у ній не гірше, ніж удень, Микола звелів йому ввімкнути прожектор. Тремтячий, плигаючий струмінь світла вихоплював з мороку то стовбур рослини, зігнутої, як кобра перед стрибком, то пучки блискучих ниток, що легко розривались від дотику.

“…Всередині конус був залитий мертвотним бузковим світлом. Коли очі трохи звикли, я став розрізняти окремі предмети.

Конічна вершина здіймалась високо вгору, гублячись у сутінках.

Я лежав, не маючи змоги поворухнутися, а наді мною, здіймаючись під купол, перетинались складні лінії невідомих конструкцій.

Раптом я відчув, що можу рухатись. Я підвівся і випростав занімілі руки й ноги. Тої ж хвилі мені легенько шпигнуло в колінах. Зробив кілька непевних кроків, і біль щез. Але варт було зупинитись, як у колінах знову зашпигало.

І я поволі пішов уперед. Нарешті попереду виник у хаосі дивовижних конструкцій невеликий овальний отвір. Я зупинився перед ним у нерішучості, і біль у колінах одразу став нестерпний.

Наважившись, поліз в отвір.

Стінки його були еластичні і пружні. Несподівано відчув під ногами порожняву і полетів униз, боляче вдарившись об тверду ввігнуту поверхню.

Люк, у який я впав, зачинився за мною з глухим стуком.

Трохи очумавшись після падіння, оглянувся. Стіни раптом замерехтіли аквамарином, і я зрозумів, що лежу на дні величезної сфери.

Потім підлога вислизнула з-під ніг. Схопитись і втриматись не було за що. Невідома сила підняла мене над підлогою. Я борсався в повітрі, безпомічний, мов кошеня, яке схопили за шкірки.

Приблизно в центрі сфери я завис, злегка гойдаючись. “Можливо, це збалансоване електромагнітне поле”, — подумав я…”

Все сталося так швидко і настільки фантастично, що Микола до ладу не встиг і зміркувати.

Перед очима з’явився килим, сяючи різнокольоровими вогниками. Вогники швидко перебігали з місця на місце. Потім килим посунув на робота і людину.

І тоді Кір зробив те, що йому було наказано робити в разі гострої небезпеки: ввімкнув променемет…

Якась сила вдарила Миколу так, що в очах попливли кола і, відірвавши од робота, кинула на землю. Юр підплигнув угору і, падаючи, звалився набік. Щупальця його безпомічно засмикались.

А коли Микола отямився і звівся на лікоть — навколо вирувало полум’я… З усіх боків наступала рівна ревуча стіна вогню.

— Радіальна швидкість руху полум’я до центра кола — два сантиметри на секунду, — повідомив робот, знайшовши, нарешті, рівновагу.

“До центра, цебто до нас”, — вжахнувся Микола.

— Скільки од нас до фронту?

— Сімдесят п’ять метрів по радіусу, — чітко, як завжди, відповів Кір.

Нестерпна спека дихала в обличчя.

І раптом високе полум’я щезло.

Микола стрибнув на робота — його обережно обхопило одне з щупалець. Пробігши метрів з п’ятдесят, робот різко зупинився. Микола глянув униз — о жах! — під ногами була прірва, на дні якої клекотіла темно-багряна лава. Вона підмивала берег, великі брили гучно обвалювались униз і, зіткнувшись з лавою, перетворювалися в пару.

— Спрямована реакція розпаду охопила грунт, — сказав Кір, повільно задкуючи.

— Кір, ми повинні припинити реакцію.

— Це неможливо. Вона припиниться, якщо радіус кола, всередині якого ми стоїмо, дорівнюватиме нулю.

За вогняною прірвою темніла пустельна рівнина.

— Треба перестрибнути, Кір!

— Неможливо, — відповів робот, моргаючи очима-фотоелементами.

— Чому? — Вони з Кіром помалу відступали до центра кола. — Адже для тебе, зважаючи на місцеву силу тяжіння…

— Ось, — Кір показав штурманові два перебиті щупальця.

— Де ж це ти, Кір? — Микола приторкнувся до пошкоджених щупалець.

— Коли падав на грунт.

Вогняне кільце звужувалось…

“…Стіни сфери, всередині якої я висів, світилися все яскравіше — аж очам було боляче. І раптом світло погасло. Щезли стіни, ніби розтанули. Тепер я висів у порожнечі. Десь у страшній далечині засвітився блакитний вогник. Другий, третій, четвертий… Разом вони утворили знайому конфігурацію. Проціон!

Внизу, під ногами, праворуч, ліворуч, над головою — скрізь спалахували зорі…

— Хто ви? — закричав я, і луна гучно повторила мій голос.

Отже, стіни не зникли? Просто вони стали прозорі. От би Кіра сюди, він би допоміг вирішити цю загадку.

Тільки я подумав про це — зоряне шатро погасло. Навколо мене безмовно закружляли в шаленому танці якісь сріблясті хмарки. Потім замість них з’явились оранжеві нитки, вони складалися в чудернацькі ієрогліфи. А може, це просто гра світлових променів? Але занадто вже правильними рядками рухались ієрогліфи. І деякі з них повторювались.

Я відчув сильний голод. На щастя, в мене був пакет НЗ.

Коли я почав їсти, екран погас, і на мене звідусіль ринуло проміння. Потім на невидимому екрані, що оточував мене, з’явився якийсь величезний пульсуючий клубок. Він ритмічно скорочувався, женучи темну рідину по гіллястих судинах. А це що? Хребет… Кінцівки. Шлунок, в який повільно опускається грудка їжі… Та це ж я!

Мене вивчають, ніби комаху під мікроскопом! Але де ж вони, ці істоти — хазяї планети? Чому вони не з’являються?