Чтение онлайн

Може, головна трагедія Соломіїного життя полягала в тому, що при страшенній «розрідженості» українського культурного простору, його віковій «окраденості» з освіченої верстви, її мало не на всіх тих ділянках, котрі вона так завзято «закривала собою», таки справді, об'єктивно, н е б у л о к о м у п і д м і н и т и, — навіть підстрахувати, поза сферою суто академічною, не завжди було кому. (Якби доля вділила їй іще бодай із десяток років фори, вона з певністю встигла б виростити — і в книговидавничій справі, і в літературній критиці — кваліфіковану зміну: передавши молодшим не саму тільки суму знань, а, набагато важливіше, — станівку систему вартостей, те, без чого якраз і не може повноцінно відбутися ні книгарство, ні критика, взагалі культура в автентичному сенсі…) Але вона була одна — і незамінна. Це, до речі, знов ad memoriam грядущим історикам: людей, які серед нашої «пострадянської» культурної пустки-заглади заходжувалися «з нуля» щось конструктивного, зі стратегічним прицілом на майбутнє, б у д у в а т и (байдуже, що саме, — навчальний заклад чи телеканал, арт-галерею чи музичний фестиваль, — щось, що працювало б не на власний добробут або принаймні «не лише» на нього, а на культурну інфраструктуру країни), — таких людей, у масштабі 52-мільйонної нації, було так мізерно мало, що вони, хай би до яких різних фахових сфер належали, творили єдине середовище, — і те середовище Соля великою мірою «зшивала» собою «на живу нитку»: ентузіастично й вельми дієво підтримуючи кожну щиросерду ініціативу, всіх між собою невтомно знайомлячи й зводячи докупи з якнайприхильнішими рекомендаціями (взагалі, попри її позірну «суворість», треба сказати, що про людей вона відгукувалася значно ліпше й сердечніше, ніж багато з них вартували, — кожному згори видавала щедрий «кредит довіри», а коли наставало розчарування й черговий багатообіцяючий «культурний діяч» виявлявся, за її виразом, «жабою в болоті», реаґувала без пересади, «по-виробничому», з гумористичною діловитістю — «А, цей? Я його вже скреслила!», — моя улюблена фраза в її лексиконі, до того ж і вельми ужиткова, бо «скреслювати», гай-гай, доводилося таки багатьох…). За всім тим стояла велика — просто-таки необлічимо велика! — робота, і Соля, знов-таки, «все встигала»: і перечитати гори дебютних рукописів як член журі конкурсу «Смолоскипа», і з'їздити з лекцією в Одесу до Кармели Цепколенко на «Два дні й дві ночі», і подарувати Олександрові Роднянському (коли «1+1» був іще в кондиції творчого пошуку!) ідею нової програми (встигла вийти тільки одна передача — з її власною участю), і заскочити в галерею до Євгена Карася на Андріївському узвозі, де вирішувалися долі українського мистецького руху («Ой, я так це люблю!» — тішилась, блукаючи зором по стінах із розвішаними полотнами), і в складі ініціативної групи підготувати з'їзд майбутньої АУП, коли 1996 року відбувся розкол Спілки письменників, і навіть, страх сказати, повних два дні відгаратати «по-чорному» синхронщицею з англійської (а пекельнішої праці за цю взагалі важко собі уявити, та ще й горло тоді мала застуджене!) — на прохання Леоніда Фінберга, що припровадив був до Києва якусь відповідальну (вже не пригадую, яку саме) єврейську делегацію для зустрічі з київською інтеліґенцією, — перелічую навмання, як спадає на думку, а більш-менш вичерпний перелік зайняв би десятки сторінок… Розуміється, її й найзвичайнісінько експлуатували, і не раз (а вона не вміла казати «ні»!), — але більше все-таки пошукували ідейної та моральної підтримки, і вона натхненно ширяла в тій атмосфері творення, переливаючись, як живе срібло, — і чудесним чином її консолідувала.

Це особливий талант, такі люди в дефіциті завжди і всюди, а в нас і поготів, бо не було їм ґрунту, де виростати. Щойно тепер, коли наше покоління приступило до управління країною, по-справжньому оприявнилася кричущо гостра п о л і т и ч н а в них запотребованість, зокрема і в тому первісному, аристотелівському сенсі, в якому людина є «політичне звіря». І щойно тепер я нарешті оцінила те, чого не розуміла в Соломії за її життя, — глибоку й ревну заанґажованість у політичні справи. Бо вона була таки дуже «політичне звіря», під кожним оглядом: «New York Times» або «Herald Tribune» за сніданком, пильне, крізь лупу, приглядання до складу українського парламенту, навіть читання різномастої партійної преси й депутатських промов («Воно тобі треба?!» — вкотре чудувалась я). Цілий час я була поверхово списувала такий, на мій погляд, «нездоровий інтерес» на кошт родинної традиції, — як-не-як, коли твій рідний батько готує Декларацію Незалежности твоєї країни, коли невідомі обливають двері помешкання, де ти виросла, кривавою фарбою, а твоя доня, повернувшись від діда з бабою, скаржиться: «Як мені набридли всі ці посли!», то встояти осторонь і «не втягнутися в процес» самій, з головою й вухами, нема, розуміється, жодного способу… Чого я недогледіла — це, що Соломію саму було закроєно на діячку, без перебільшення, державного масштабу. В культурі вона була великим будівничим — не просто талановитим організатором, який уміє досконало добачити в кожній людині й видобути на світло її прихований хист, «розставити всіх по місцях» і згуртувати довкола спільної справи, — хай то буде перше в країні приватне видавництво як інтелектуальний та мистецький осередок («Основівські» грудневі soirees були своєрідними київськими «Салонами», що збирали найдобірнішу столичну «сметанку» і куди отримати запрошення вважалося за честь, — приклад, який тепер марно силкуються наслідувати інші видавці, а виходить їм, у кращому разі, провінційна «тусовка» на московський взірець: не той клас!), або знов-таки перший, цим разом уже на пострадянських теренах, феміністичний міжгалузевий семінар, що відтак розрісся до Інституту ґендерних студій, навіть із власною Міжнародною Літньою школою (знов-таки, була б жива Соломія, нема сумніву, що Школа продовжувала б функціонувати на регулярній основі, — перша й досі єдина, що відбулася 2000 року під Києвом, іще була її дитям, несла на собі промінний заряд її організаторського натхнення, «ефект присутности»…). Але вона мала й дещо більше — дар далекосяжного стратегічного планування, тобто будувала не порхавки-одноденки, не «майданчики для самоствердження», до яких переважно й зводиться все наше культурне життя (колись один із таких «будівничих на годину» пояснив був мені свої перебіжки коника-стрибунця «від проекту до проекту» дуже велично, в кращих традиціях національного пафосу: «Я вмію будувати храми, але не вмію їх доглядати», — Соля, коли я з нею поділилася своїм від цих слів «культурним шоком», тільки розсміялася: «Але ти подумай, як вони всі себе люблять!» — і чи не тоді ж, здається, видала ще одну свою крилату фразу, яку часто доводиться згадувати за наших українських обставин: «Коли чую, як вони називають себе інтелектуалами, мені щоразу хочеться спитати: а я ж тоді хто?!»), — ні, вона будувала капітально, «з фундаментів», із розрахунку не на роки, а на десятиліття, не на наш убогий «перехідний період» — а на велику європейську країну, Україну «мертвих, і живих, і ненарожденних», яку повсякчас тримала в своїй уяві (коли в неї необережно запитували, чи не думає про еміґрацію на Захід, казала: «Я зовсім не хочу туди — я хочу, щоб тут було так, як там!») і яку й наближала всіма своїми ділами — в усьому, що творила.

Це, власне, і є те, що зветься старим добрим ідеалізмом, і, як писав колись І.Франко (сам несогірший ідеаліст), «до таких людей належить світ». Мається на увазі — наш земний, посейбічний. Тут треба сказати про ще один пункт, в якому ми розходилися: Соля була цілковито «неметафізичною» людиною. Всіма помислами й змислами занурена в діла земні, до всякої метафізики вона ставилася приблизно так, як я тоді до політики: з поштиво-відстороненим визнанням, що щось такого існує, і є навіть люди, які тому присвячують життя (так, як ще інші, наприклад, стрибають із жердиною абощо), — але до її власного життя такі речі можуть мати стосунок хіба що опосередкований. (Коли восени 1997-го в туристичній виправі трагічно загинув американський видавець, власник «Zephyr Press» Ед Хоґан, який першим ризикнув познайомити англомовного читача із сучасною українською літературою, випустивши в світ нині вже класичну антологію «From Three Worlds» [126] , Соля переживала його смерть — а це була перша смерть у нашому середовищі, в колі близьких друзів! — як щось на кшталт жахливої помилки, «вибуху матриці» чи комп'ютерного збою, якого не повинно було статися, якби тільки Ед не злегковажив був засобами безпеки, — знов і знов поверталася до того, перебирала подробиці й аналізувала варіанти, і знати було, що найбільшим потрясінням для неї, людини дії, є усвідомлення, що тут уже нічим не можна зарадити й нічого не виправити, — як усе трансцендентне, смерть у її розумінні не була «частиною життя» і його «програмою» не передбачалась.)

Між іншим, мала класичну «хворобу позитивістів» — так званий «страх польоту». Щоразу, коли літак піднімався в повітря (а їй же доводилось підніматися в повітря десятки разів на рік!..), сиділа занишкла й бліда. За першим разом я, достоту мов той мужикуватий поборювач феміністок, не могла повірити, що вона всерйоз переймається такими «нісенітницями», і веселилася на всю губу: «Щось нас наче розхитувати починає…». Соля довірливо дивилася на мене страдницькими очима: «Ти навмисне мене дражниш?» — «Та ти що, справді боїшся?» — «А ти думаєш, я жартую?». У жовтні 1998-го ми літали з нею до Канади в книжкове турне на запрошення видавництва «Coteau Books»: Соломія впорядкувала для них «українську частину» антології українського й канадського оповідання «Two Lands: New Visions» (сумлінно перелопативши для того по бібліотеках гори журнальних підшивок, щоб не проґавити, бува, жодної завалящої перлинки, а кільком провідним авторам попросту виставивши умову — подати нове, не друковане раніше оповідання обсягом до 25 сторінок [127] , — від неї я вперше почула тоді ім'я ще нікому не відомого Тараса Прохаська, почула безліч цікавих літературних прогнозів на довгі роки наперед і тепер з інтересом стежу, як усі вони потроху справджуються, — може, вона взагалі була останнім українським Критиком, у правдивому значенні цього слова?..), — а я, відповідно, репрезентувала з української сторони «живого автора». Автор, одначе, виявився далеко не такий «живий», як годилось би: мені гірше, ніж Солі, давалася зміна часових поясів, і по-справжньому я оживала аж тільки вночі, коли Соля, своєю звичкою, приходила «побалакати перед сном» (її улюблений ритуал, такий споконвічно-жіночий, — саме його-то вона й упізнала в листах Лесі Українки до О. Кобилянської і взялася палко поновляти в «літературних правах»!). Не знаю, чи причиною був той переліт через Атлантику, коли мені доводилося заспокоювати її, як малу дитину (і вона якось зовсім по-дитячому і ввірилась, поклалась, як слабший на сильнішого, і на зворотному перельоті вже не боялась, цілком безтурботно щебетала, пам'ятаю, як по-змовницькому глипнула: «Давай винця вип'єм?» — і ми обидві розсміялися з полегкістю безмовного порозуміння…), а чи щось із роками починало мінятися в нашому з нею алгоритмі «старшої й молодшої сестри», тільки в тих нічних розмовах я вперше виразно відчула в ній те, що Толстой називав «зоною вразливости»: незахищеність — як підставленість усім перехресним вітрам. Така маленька, втомлена дівчинка, яку хотілося погладити по голові, — і така невтомна й відважна, як дзвіночок, як Ґерда в «Сніговій королеві»…

У тому турне (а почалося воно з того, що Соля дорогою до готелю попросила стати коло взуттєвої крамниці, бо в аеропорту їй остаточно подерлися черевики, — відвалилась підошва, лишалося тільки викинути їх в урну під магазином, на ходу влізаючи в щойно куплені, — «Як вони тобі?» — типовий стиль життя загнаного інтеліґента, а її ж уважали трохи не «буржуазією»…), — отож у тому турне, впродовж усіх двох тижнів, із нами їздила знімальна група Канадської Національної телекомпанії. Фільм вийшов на екрани наступного, 1999 року, Соля його вже не побачила. (Сподіваюся, що колись і наше телебачення стане настільки «національним», не лише за назвою, що цей фільм зможуть побачити й українські глядачі, — він того вартий!) І дивна річ: якимось «шостим змислом» режисерка фільму, не тямлячи ні слова по-українському (на камеру ми говорили по-англійськи), вмонтувала в нього один епізод, де Соля говорить не на камеру, а за кадр, по-українському, — на старому цвинтарі перших українських поселенців. Там, на чужій землі, серед зруйнованих надгробків, чуже відсторонене око впіймало й вивело на крупний план Солину найглибшу «точку вразливости» — її (не знайду точнішого слова) метафізичну розгубленість увічу смерти, ту саму темну тінь «страху перед польотом», щось схоже на тичининське неймовірне «Ти кажеш — і я умру?..» (в підтексті — і що ж мені з цим знанням робити?..). Вся й без останку — «по цей бік» життя, вона найменше з усіх, кого знаю, була готова до того, що може бути раптово з нього вирвана — так водномить і легко, як квітка з дерева…

Господи, — вкотре забиває дух од цієї думки, — як же неймовірно к р а с и в о вона прожила свій вік!..

…А про те інше, що за межею розуміння, найточніше було сказано її майже-рідною англійською, понад чотириста років тому: «the rest is silence», далі — мовчання.

…Якщо ж про літературу — бо куди ж од неї дінешся, бо на неї ж таки й було потрачено переважну свідому частку цього блискучого життя, і в фіналі, коли всі ми «помремо, і нас забудуть», тільки вона, література, останньою про нас і свідкуватиме, — так от, якщо про неї-кохану, то тут знову треба повернутися до початку — до Солиної «заанґажованости» в людей як головного «життєвого методу». А раз життєвого, значить, і професійного також, — у таких цільних, як із одної брили кришталю витесаних, натур по-іншому не буває.

Література була для неї не так зібранням текстів, як, насамперед, зібранням живих людей, крізь ті тексти проявлених. Любила повторювати: «Письменник завжди пише про себе!» — і «виїдала», за власним гумористичним визначенням, кожен текст, «як гусінь», із захопленням зчитуючи за оболонкою слів неостигле тепло людського документа. Мертві від її доторку воскресали й приєднувалися до живих. У нормальних, не оголомшених історією націй саме такий діалог і зветься культурою. Тільки не варто забувати, що наші мертві понад піввіку були скарані ще й на духовну смерть, «поховані під палітурками», і «оживляти» їх, за офіційним літературознавчим каноном, суворо заборонялося. Так що в своїй до них закоханій увазі Соломія рухалася, як по мінному полю: від вибуху до вибуху, — що, до речі, незмінно її тішило. (Чи не найбільше втіхи справив їй один лівий нардеп, що дав її науковим студіям, як то мовилося в радянські часи, «гнівну відсіч» прямісінько з трибуни Верховної Ради, — зазвичай Соля, як усі, хто працює за найвищим класом і знає ціну своїй роботі, у виявах фахових амбіцій була досить стримана, із «щоконадимальників» при кожній нагоді глузувала нещадно, так що крий Боже було потрапити їй на язичок, але цим випадком вона таки щиросердо і всмак хвастала, відверто горда з того, як потрапила «їх» дістати, — ніяка з її міжнародних відзнак, ні Мак-Артурівська «стипендія для геніїв», ні хвалебний відгук на «Letters From Kiev» у «Times Literary Supplement», — це ж скільки, цікаво, українців за всю історію читали про себе в «Times Literary Supplement», двоє, троє, четверо?.. — не принесли їй і близько подібної сатисфакції!)

Трагічна доля ніким за життя не розпізнаного й не збагнутого А. Кримського боліла їй так само живо, як доля колеґи, що потрапив у лікарню (мене тоді вкотре наново вразила її правдива — непоказна — шляхетність, правдива шляхетність завжди непоказна: мельком, у телефонній розмові, вона вимовилася, що завтра не матиме для мене часу, бо забиратиме машиною з лікарні самотнього Г.С.: «А то, — голос їй задзвенів щирим обуренням, — він після мікроінсульту зібрався їхати додому трамваєм, уявляєш? Надумався!» — так, ніби вся проблема полягала виключно в нерозважності старого, а те, що вона, котра хвилинки вільної не мала для себе, кидає печене й варене і мчить клопотатися чужою людиною, було найсамозрозумілішою річчю на світі, взагалі не вартою окремої згадки). Чоловіча слабодухість Коцюбинського, який роками не вмів виплутатися з любовного трикутника, втікаючи від реальности то в хворобу, то на Капрі, звідки слав обом жінкам ніжні листовні поцілунки, чіпляла Солю чисто по-житейському, і вона іронізувала на його адресу («Грушечки потовклися!» — цитувала з листа Коцюбинського до дружини у відповідь на післані тою фрукти, і треба було чути, з якою вбивчою інтонацією передражнювала ті «грушечки»!) — із тією ж жіноцькою дошкульністю, що й на адресу цілком живого-здорового автора, трохи старшого за нас літерата, який, невідь-чом тішачись репутацією високочолого мислителя і крутого ловеласа водночас, роками жив на утриманні дружини, якоїсь простої собі тітки, ще й тяжко її соромився, — «А ти звернула увагу, — наполегливо допитувалась Соля, — які в нього огидні жіночі образи, такі тлусті баби в сукняних панталонах, мене просто знудило?..». Роман Ольги Кобилянської з Осипом Маковеєм міг становити не менш захопливий предмет для кількагодинної балачки по телефону, аніж котрийсь із моїх власних чергових «романів», які я щоразу тягла до неї «візувати», і якби нас підслухав хтось сторонній, то напевно вирішив би, що ті Кобилянська й Маковей мешкають десь із нами по сусідству (ось чого не знайде читач Соломії Павличко в її працях: розповідала, як, допавшись в архівах до їхнього листування, — котрим до неї від 1950 року ніхто ні разу не поцікавився! — перечепилась об один пасаж, у якому Маковей бідкається — мовляв, а колись же, через багато років, якась майбутня феміністка, розбираючи їхні з панною Ольгою стосунки, либонь, напише: ну й дурень же був із того Маковея! — і далі вже в другій особі: ах ти, сяка-така феміністко, дав би я тобі прочухана! — «Я просто похолола вся, коли це читала, — згадувала Соля, — у мене було таке відчуття, що це він до мене звертається!..», — в «Дискурсі модернізму» Маковеєва цитата залишилась, а от оте Солине відчуття старанно прибрано, «зачищено», як і належиться в ученій монографії, — а проте тільки з таких «відчуттів» і постають справжні дослідження, і вся історія людського духа, вся тяглість культури на тому стоїть — на відчутті живої присутности, тепер-і-тут, і тих, що були, і тих, що будуть, на єдності з ними й відповідальності перед ними й за них, — для Солі це було природно, як дихати повітрям, але, Боже мій, як же насправді фатально мало в нас людей, наділених таких органічним культурним інстинктом!..).

Безпомильність її критичних оцінок тим і пояснюється, що поточні літературні процеси вона виміряла тим самим масштабом, що й давноминулі, — з прицілом на майбутнє (часто хвалилася: «Ви всі в мене в комп'ютері!». — «Ти мого листа одержала?» — питала я, повернувшись із закордонної поїздки. — «Одержала, — відповідала із ситим помруком котика після обіду: — Everything is sealed and archived! [128] », — і це був не просто фаховий «академічний гумор»: під Солиним пильним, безжальним оком «архіваріуса й дозорця» усім, хто був у неї «в комп'ютері», доводилося, хоч-не-хоч, витримувати той самий масштаб, який, за браком ліпшого означення, назву тут просто н е п р о в і н ц і й н и м, — ніби вона держала на літературній сцені постійно увімкнений «задник» ширшого, всесвітньо-історичного контексту, на тлі якого всякі малоросійськи-опереткові «пози самоствердження», що в Україні, що поза нею, скорочувалися до свого істинного, карликового розміру, а всякі, хай би й зачаткові, проблиски живої думки й чуття потрапляли в фокус любовно-дбайливої уваги).

Щ'o вона насправді будувала в літературознавстві «з фундаментів», поверх за поверхом, якого дерзновенного розмаху архітектурну конструкцію (ось де доречним було би слово «храм»!) виношувала в умі, — це видно з її останнього задуму: проекту нової книжки, за яку планувала взятися по викінченню «свого А. Кримського», — «Дискурс насильства в українській літературі». Дозволю собі тут скористатися метафорою, яку вжив був свого часу М. Грушевський — стосовно іншої «дами-лицарки», яка колись і відкрила в нашій літературі те століття, котре Соломії Павличко судилося собою завершити: з цього проекту видно, куди саме, по яких «велетенських уступах» прямувала її «титанічна хода». Послідовно й цілеспрямовано, том за томом, Соля готувала себе до найсерйознішої місії, на яку може претендувати вчений, — до написання нової історії української літератури [129] . Нагадаю, що попередня така авторська історія — Дмитра Чижевського — була написана піввіку тому, і закінчувалася XIX століттям… Іншої не маємо. І коли будемо мати — тепер уже невідомо.

Соломіїне XIX століття мало починатися Олексою Стороженком — чимось він її страшенно цікавив… Як перед тим, на різних етапах, — Кримський, і Кобилянська, і Євшан, і Домонтович, і Айрис Мердок, і Вільям Ґолдінґ, і лорд Байрон, і Сартр із Симоною де Бовуар… Легко уявляю, як вона зустрілася з ними всіма потойбіч, відразу ж зав'язавши, своїм звичаєм, жваву товариську розмову. І якщо правда, що душа й по смерті пошукує розуміння, то вони мали би їй зрадіти — навряд щоб багато їм стрічалось душ, котрі так щиро розуміли би їх заживоття. З нею їм пощастило.