Чтение онлайн

Пані Рая зітхнула, подумавши, напевно: бідний чоловік, трохи стратив розум. Мовчки нахилилася перед дверима, запхала руку в шпаринку під порогом та витягнула з неї ключ — жовтий, звичайний, наче від квартирного замка. То, виявляється, в дверях вставлено новий замок, хоча Сергію все здавалося, що ключ має виглядати геть по-іншому, довгий плаский, може, навіть із вигравіруваним на ньому птахом. Замок лунко хруснув, пані Рая легко штовхнула двері, і вони відчинилися. Вона лівою рукою на стіні намацала вмикач та увімкнула світло. Сергій зазирав у кімнату.

Кімната була невеликою, приблизно три на три метри. Без вікна, з поличками дерев’яними під стінами аж до стелі. На них купа різного непотребу: старий велосипед, каструлі, виварка, дерев’яні ночви, паперові коробки, складені одна в одну, потерта валіза, журнали з пожовтілими сторінками, зв'язані рожевою стрічкою, картаті торби, з яких визирав якийсь мотлох. Пані Рая взяла одну з тих сумок, Сергій кинувся допомагати. Вона зупинила його рукою:

— Торба легка, не хвилюйтеся.

Сергій ніяково переминався з ноги на ногу. Готовий був крізь землю провалитися. Він віслюк. Що подумає про нього жінка?

— Пане Сергію, — вже розпрощались, та, стоячи перед хвірткою, пані Рая наче щось згадала й окликнула чоловіка, — раптом вам все ж стане потрібною комірка, то можете користуватися нею. Ключ знаєте де.

Сергій зітхнув.

— Поки що наче не треба. Я здаюся вам трохи божевільним, пані Раю? Не зважайте, я з цим упораюся, ось побачите.

Вона сумно посміхнулася.

— Божевільним? Усі ми трохи божевільні, Сергію, навіть ті, хто вважає себе найнормальнішими. І то також ознака божевілля. Астроном, напевно, здаватиметься божевільним, бо знаходить сенс свого буття в далеких зірках, планетах, куди долетіти можна хіба що в думках. Таким самим божевільним вважають мого онука Рустема, бо він хоч і народився глухонімим, та вміє розмовляти з деревами, і ті його чують, навіть відповідають… Не переймайтеся. Ви — нормальні, хіба що трохи втомлено виглядаєте. Наче не можете вирішити якусь складну задачу. Відповіді зазвичай на поверхні. І ви їх знайдете, або вони вас самі відшукають, коли прийде пора.

На даху криниці каркнув крук. Повернувся-таки.

— Я також розмовляю з… е-е-е… Майже так, як ваш онук, тобто… — затнувся на слові.

— Розмовляєте з птахами? — продовжила пані Рая. — Ну і що?

Жінка поставила торбу на землю.

— Круки — особливі птахи! У давніх наших віруваннях верховним божеством був Великий Тенгрі. Ми величаємо його ханом. Він визначає людський вік, дарує владу, карає грішників. Кагани, перш ніж ухвалити важливе рішення, колись мусили спочатку звертатися до Тенгрі, щоб отримати його благословення. Тенгрі — це велетень, який живе у верхньому небесному світі. Колись Тенгрі з глини виліпив людей. Однак в останній момент передумав, бо відчув, що з приходом людини у світ з’являться й гріхи. Тому душу не став вдихати у глиняні фігури, а помістив у дзьобі крука, свого помічника. Дбайливо пильнував крук свою дорогоцінну ношу. Але одного разу, пролітаючи над землею, побачив мертвого коня. Захотілося йому поклювати мертвечини і не втримався від спокуси: «Ну що буде, якщо разок клюну? Хіба помітить це Тенгрі? Хіба принесу я цим нещастя?» Приступив до трапези. Тільки-но відкрив дзьоба, а душі розлетілися в різні боки і заселили фігурки глиняних людей. Ті ожили. Тому татари дуже шанують цього птаха, який не зміг утриматися від спокуси і подарував нам, людям, душі.

Пані Рая схилила голову, наче кланялася круку, і продовжувала:

— Круки — поважні та мудрі. Ерлік, повелитель нижнього світу мертвих, також їм довіряє. За нашими легендами, перші люди були безсмертними. У них народжувалися діти, внуки, правнуки. Минуло небагато часу, і світ перенаситився людьми. Так, звичайно, старі втрачали силу, слух і зір. Але душа не покидала тіла, і життя перетворювалося на муку. А тим часом природа вимирала, бо було випито майже всю воду в річках та озерах, їжі також не вистачало. Не знали люди, як жити далі. Стали радитися. Довго сперечалися, та не знаходили виходу. Тоді мудрий крук запропонував запросити у світ людей смерть. Вважалося, що її прихід буде таким самим, як і прихід сну. За спільною згодою усіх, крук полетів у підземне царство. І став просити Ерліка дарувати людям смерть. Недовго думав підземний бог і випустив дух смерті зі свого палацу. Чорний крук підхопив її і допоміг добратися до середнього світу. Так у світ людей прийшла смерть. Вона щедро нагородила крука за це. І його нащадки отримали право жити аж триста років.

Сергій уважно слухав. І враз згадав, як колись, іще в будинку маляти, йому, зовсім крихітному, нянечка розповідала казку про мудрого крука, який рятував головного героя від смерті, приносячи у своєму дзьобі спочатку мертву, а потім і живу воду. Мертва гоїла рани, жива повертала до життя.

— Крук — птах непростий, — продовжувала пані Рая. — Він розмовляє з богами їхньою мовою. Тож у нас вбити крука — те ж саме, що підняти руку на Бога. Дружить цей особливий птах тільки з особливими людьми. Крук — ваш друг, Сергію. Не зважайте на людські балачки. Крук із будь-ким не приятелюватиме.

Пані Рая пішла. Сергій майже весело підморгнув круку:

— Друг, кажеш? Слухай, приятелю! А може, ти й мені принесеш тої води? Га? Хоч краплинку.

Крук наче зрозумів його. Кивнув головою, замахав крилами, зробив кілька кіл довкола хати, наче прощався, і став підніматися дедалі вище й вище в небо, аж поки не перетворився на чорну крапку, а згодом зовсім зник. Сергій навздогін крикнув:

— Можна тільки мертвої…

І на що він сподівався? На казкову неіснуючу мертву воду від крука? Чи, може, на ключі від самого вирію? О, авжеж! Ключі від вирію приносять лелеки, а які ж тоді ключі приносять круки? Ніяких. Щоб попасти в пекло, ключі не потрібні. Ох! Що за дурня товчеться в голові? Божевільний науковець. Ідіот, а не астроном. Ходив на роботу, перевіряв-звіряв-рахував. Крук не повертався. А може, й добре? Хай. Навіть із божевіллям можна замиритися. Бо шум за дверима завжди вертався до нього, коли він випадково чи ні опинявся біля тої злощасної комірчини. Галюцинації свідомості — так просто пояснював для себе. Руки та ноги трусилися, коли він майже впивався тими звуками, закривши очі та згадуючи запахи літнього міста. Спека, що огортає вечірній Львів. Цвітуть липи, і той аромат розхлюпують містом. Старий трамвай, який неквапом повзе вузькими вуличками, зручні маленькі кав’ярні, котрі щемко пахнуть гарячим шоколадом, цикламеном та корицею… Задумані закам’янілі леви на кожному кроці, церкви-костели. Його місто таки жило за дверима з відполірованою ручкою, на якій розпростав крила сміливий крук. І нехай то лиш витвір уяви чи початок божевілля. Ох, а до безумства так легко звикнути.

Інколи не втримувався, виймав зі сховку ключ, відмикав двері комірки, заходив досередини і німував, слухаючи тишу… Що він хотів там побачити? Не знав. Може, привід іще більше збожеволіти, збожеволіти. Тобто збожеволіти так, щоб не повертатися назад до самотності, до якої — ще вчора здавалося — звик. Але вона — то петля на шиї, дедалі важче і важче дихати, бо петля затягується…

Мокра та сумна кримська зима добігала кінця. Крук усе не з’являвся. А ще друг називається! Певно, від остаточного божевілля врятували його вірші Зоряни, які він читав тепер тільки собі, раніше їх уважно слухав і крук. До того ж старався без необхідності не підходити до дверей комірки.

Раз на тиждень навідувалася пані Рая. Інколи з нею пили чай та розмовляли. Мудра жінка, так схожа на його бабуню Ніну. Не зовнішньо, звісно, а манерою говорити, розповідати, заспокоювати словами. Пані Рая каже, що у татар символ світлого Творця Тенгрі — сонце, символ темного Творця Ерліка — зірка. Дивно воно все між собою тримається. Сонце — то ж та сама зірка. Життя — то і є смерть чи то навпаки: смерть — то наче початок нового життя? Запитував у пані Раї. Та відповідала охоче:

— Нашим головним богом є Тенгрі, але потрібно задобрити й Ерліка. А тому однаково їх поважаємо. Приносимо й Ерліку жертви. Бо всі ми рано чи пізно помремо. А у підземному світі все навпаки, то і жертвопринесення Ерліку робляться ночами. І це незвичайні жертви. Якщо жертвуються посуд, речі, зброя, то вони мусять бути не нові, тобто зламані. А знаєте чому? Бо в підземному світі все це знову стає цілим. Навіть більше! Новим. Тому живі не повинні користуватися битим посудом чи іншими неповноцінними речами. Усе це вже належить Ерліку.

Сергій посміхався. Він також зламаний, напівкаліка, як той надщерблений горщик. А, бачиш, навіть такі, як він, можуть знадобитися! Бо в Антисвіті все надбите стає цілим…

Крук повернувся, коли квітували сади. І Сергій майже перестав його чекати. Сонце ніжно пестило землю, квіт променів щедрою зливою пахучих ароматів. Усе співало оду життю — природа, квіти, трави, тварини, птахи. Небо… Здавалося, що і його враз заполонила неспинна енергія.

Птах постукав недільного ранку в кватирку. Він цюкав у шибу наполегливо. Спочатку Сергію вчулася дивна мелодія литавр, потім довго відкривав очі. Та мелодія не зникла, лишалася поруч. Зиркнув туди, звідки вона долинала. Й обімлів. Відчинив кватирку. У кімнату разом із крилами влетіло ще щось. Такого ще не бувало. Те щось заполонило собою весь простір кімнати, забрало його собі, полонило. І то були звуки. Звуки, що долинали з-за дверей комірки і які вчувалися, тільки коли перебуваєш близько, раптом перемістилися й сюди. Невже так просто люди божеволіють? В один момент. Живеш собі, звикаєш до буднів, хай половинчастих, не таких важливих для тебе чи бодай для когось. Так, видаєшся диваком, інколи навіть для себе, особливо коли притуляєшся вухом до дверей комірки. Але більшість часу ти — це просто ти. А цей ранок, весняний, сонячний, почався божевіллям.