Чтение онлайн

— Молодца ти, Арсенько, прям мальчіш-кібальчиш, не видєлуєшся перед другими. Кожний батько гордився б таким отцом, тобто сином. Як жаль, що твій до цього не дотянув, то їсть скороспотіжно умер.

Слова дерика жодного позитиву не дали. Краще до нього не почали ставитися. Зрештою, Арсен навіть не образився, бо дядю Сьому знав добре. Тільки й промовив:

— На убогих розумом, як відомо, не ображаються.

То тепер Сергій розуміє, що дитбудинківці тоді просто заздрили Арсену, жодної ненависті в тих діях не було, тільки заздрість. Бо він, живучи на волі, хоч і гірше вдягався чи, може, й гірше їв, але мав те, чого вони, круглі сироти, ніколи не мали і не матимуть, те, чого не замінять ані нові іграшки, ні модні кросівки. Арсен мав родину, хай маленьку, крихітну — він та бабуня, але його в ній щиро і безхитрісно любили. Любили просто за те, що він є. А ще десь там, за сотні кілометрів, жили нехай непутьові, та все ж майже його родичі — двоюрідні сестри та брати. Тітчині — Васька, Ірка та Левко, вуйкові — Свєтка та Валік. І це все давало хлопцеві те, без чого взагалі важко уявити світ. Усередині дитини жила любов, як сонячне проміння посеред найтемнішої ночі. Не тільки його любили щиро, а й він любив, умів, знав як. І всі те відчували, і всі бачили… І лише Сергій зумів це прийняти, а решта просто заздрила і ненавиділа Арсена. Так важко прийняти те, чого не розумієш. Але Арсена таки боялися зачіпати, бо з тих, хто смів перечити йому, дерик умів шнурки в’язати, а зав’язаним у морський вузол ніхто не хотів бути.

І ще одне зріднило хлопців. Арсен мав мрію. Хлопець любив подорожі, хоча поки тільки теоретичні, марив далекими світами. Міг безупинно розповідати Сергію про дивні заморські країни, тропічні ліси, істот, які там живуть. Батько Арсена був топографом, і від нього у спадок хлопець отримав непогану бібліотеку з книгами про дивні країни й світи. Хлопець мріяв стати мандрівником, щоб мати можливість подорожувати містами, державами, морями, річками, океанами, горами, долинами. Сергій довірився другу і показав йому одного разу з вікна спальні клаптик нічного неба з дивними мешканцями у ньому. Він уже встиг про них дещо прочитати в бібліотеці. І говорив так захопливо та щасливо, що Арсен не втримався й вигукнув:

— Ти хочеш бути астрономом, так? Я вгадав? От яка в тебе мрія! Ура!

Сергій вражено дивився на друга. Астрономом? Так, він хоче бути астрономом. Приятель прочитав у його серці те, в чому він сам собі не смів відкритися. Настільки та мрія здавалася нереальною. Сергій зізнався Арсену в тому, що тихцем перечитав усю літературу в шкільній бібліотеці, яка розповідала про зоряне небо. Чому тихцем? Бо за таке «зрадництво» в дитбудинку по голівці не погладять. Бо тут діють свої неписані правила, за якими читання книжок, як і добре навчання, вважаються повним «атстоєм», майже гріхом, за це можуть і на смерть «зачмошити».

Сергій разом із Арсеном змайстрували ліхтарик із викинутих на смітник дротиків та старого акумулятора і тихцем під ковдрою ночами могли читати книги, які Арсен приносив із домашньої бібліотеки. А коли чергували на фермі, то Арсен чесно прикривав друга, виконуючи і за себе, і за нього брудну роботу, поки той читає. За це Сергій годинами переповідав прочитане-взнане другу чи тим, хто хотів його чути. Та здебільшого таке полюбляли дівчата, хлопцям якось байдуже було і до неба, і до тих дурниць, пов’язаних із Всесвітом, який начебто утворився з маленької горошини. Бо то здавалося надто романтичним і тому трохи дівчачим. Добре, що пацаняча більшість сприймала Сергієву балаканину як прості вигадки, не докопуючись до суті.

— Ага, хлопці. Зуб даю, правда. Всесвіт утворився з маленької горошини, уявляєте собі?

— Не бреши! Ой, не можу. Усе ти, Сєрий, вигадуєш, думаєш, якщо до ладу брешеш, то, тіпа, крутий? Ну шо може ся вродити з малої горошини? Га?

— Ну, от людина, наприклад, — знайшовся Сергій. — Або дуб із жолудя.

— Ага… Може, ти, Сірко, знаєш, що ж то за крутелик ту горошину, з якої Всесвіт взявся, створив? Хе.

Він поки що цього не знав. Але обов’язково дізнається, коли стане великим ученим.

Сергій ніколи не забуде того літа. Вони закінчували восьмий клас. Багато хто з однолітків пішов зі школи до ПТУ Але, за традицією, ще ці літні канікули проводили разом із усіма. Ті, кого погоджувалися брати «вцілілі» родичі, направлялися до них, а решта — до табору на Азовське море. Дерику якимось дивом вдавалося щороку вибивати для сиріток морські літні табори, які манерою життя майже нічим не відрізнялися від сиротинця: такі ж порядки, дисципліна, муштра, хіба що море поруч, і немає свиноферми та поля. До табору їздили зазвичай усі, тільки чергувалися таким чином, щоб хтось залишався біля нехитрої господарки — годувати курей, качок, свиней та виполювати бур’яни на городі. Свині та кури їсти хочуть і влітку також, а в полі роботи не менше, аніж восени чи навесні. Сергій відбув свій «агрономський» термін, за віковим статусом був наглядачем і вже збирався з новою зміною в табір, як раптом захворів. Вітрянка. Тож три тижні пробув в ізоляції. Арсен навідував друга, привозячи йому з домашньої бібліотеки книги. І Сергій зовсім не нарікав, що зараз не на морі, а змушений сидіти під замком. Бо ще ніколи він стільки не читав, бо ще ніколи не читав так щиро, не ховаючись.

Три тижні пролетіли швидко. І вже завуч збирався відправляти Сергія в табір до всіх, як по хлопця приїхали… Ті, хто хотів узяти його на решту літа до себе і кому дерик це дозволив зробити. Сергій був не те що здивований, скоріше заскочений зненацька виявом такої турботи, бо у нього там, у великому світі, зовсім нікого не було. А в чотирнадцять років уже не всиновляють. Так, до них інколи приїжджали «гастролери», які, мов товар, вибирали собі діток, хто — бо так треба, хто для розваги. Останні зазвичай «товар» повертали назад. Рідко хто приїжджав справді за дитиною. Вибирали чомусь найчастіше дівчат, і то переважно тих, які мали жалісливий ангельський вигляд. А у віці чотирнадцяти літ взагалі рідко кого всиновляли чи вдочеряли. Зрештою, до пестунчиків долі Сергій ніколи не належав. Тож, хто його хотів взяти до себе на канікули, для нього було загадкою, аж поки на прохідній не зіткнувся ніс до носа з Арсеном та старенькою бабунею в білій хустинці попід руку з ним. Лівою рукою старенька спиралася на кривульку. От хто його захотів до себе взяти! На очі Сергія чи не вперше за останні кілька літ набігли сльози. Але ж Арсен і півсловом не прохопився про ось такий сюрприз!..

Схоже, бабуня правильно зрозуміла збентеження Сергія, бо без зайвих слів пригорнула своєю худою кістлявою рукою голову хлопця до себе:

— Бідне дитятко, бідні мої дітки, — більше слів Сергій не чув, бо старенька плакала.

Бабуня Ніна сама запропонувала Арсену забрати Сергія до них на канікули. І хоч була слабка, досі лежала в лікарні, та все ж наполягла на своєму. Арсен так багато розповідав їй про свого особливого розумного друга, що вона просто не втерпіла та зателефонувала мамі Сьоми (дерика) й попрохала про послугу. Семен Сильвестрович перебував зараз із дітьми на морі, однак відмовити коханій мамці не зміг. Єдина вимога — письмова заява від бабуні Ніни та її присутність під час передавання сирітки з рук у руки. І бабуня Ніна погодилася. Розумні сумні старечі очі, добре ясне обличчя, помережане зморшками, і світло, яке йде від цієї жінки, — це все бабуня Ніна.

До міста добиралися на автівці. І відразу до лікарні. То лікар бабуні Ніни, також один із численних племінників старенької, попросив свого приятеля відвезти та привезти назад нечемну пацієнтку.

Простора світла палата з вікнами на схід. Велике вікно. Два ліжка. Одне застелене тільки покривалом поверх голого матраца. Видно, у бабуні сусіда нема. Бабунине ліжко виглядає так, наче та відходила щонайбільше на кілька хвилин. Поруч на тумбочці купа якихось баночок, пілюль. У кімнаті пахне валер’янкою. Хлопці сідають поруч на порожнє ліжко.

Бабуня важко зітхає:

— Натомилася я, хлопчики! Ох, натомилася! Давай, Сергійко, нарешті по-справжньому знайомитися. Мене звати бабуня Ніна. Ой, та що там! Ти це і так знаєш. Я рада, що мій Арсенко знайшов справжнього друга.

Вона говорить без пафосу, спокійно та лагідно. Голос трішки скрипучий, мабуть, від старості:

— То ти й справді Лічозір? — запитує Сергія бабуня.

— Лічо… хто? — Сергій кліпає збентежено та трішки знічено очима. — Ні-ні, ви очевидно не так зрозуміли Арсенка. Я — Сергій, прізвище — Безхатченко. Хоча у вашому припущені є доля правди, бо дуже хочу стати астрономом, і тому, напевно, ви подумали, що я той, тобто не зовсім, не той… Е-е-е-е…

Затнувся, розводячи в сторони руки, наче виправдовувався за своє дурнувате прізвище. Якого не вибирав і яке вибрало його.

— Нічого я не наплутала, серденько, — бабуня говорила тихо і всміхалася.

Укрите зморшками, мов пооране поле навесні, обличчя. Але то зовсім не псувало її, навпаки — стільки світла було в маленькій худенькій жінці, аж Сергію раптом захотілося притулитися до неї ще раз, торкнутися кінчиками пальців сяйва, що розливалося довкола старенької. Він не знав, чи вірить у Бога. Точніше, не так. У Бога він вірив, а от у чудні ритуали, які проповідували ті, що начебто були його посланцями на землі, — не дуже. Інтуїтивно знав — то все фальш. Сироти — вони такі: рентгеном проскановують та відчувають брехню й облуду. А тут… Світло і зовсім нема навіть тіней. Уперше з Сергієм таке.