Чтение онлайн

Я слухав Тоню немов уві сні. Від страху я заціпенів. Думаю, не варто говорити про те, як я провів останню ніч на Землі і що передумав…

Настав ранок. Останній ранок на Землі. Я тужно подивився у вікно — світило яскраве сонце. Їсти не хотілось, але я примусив себе поснідати і пішов “очищатися” від земних мікробів. Ця процедура забрала більше як годину. Лікар-бактеріолог говорив мені про запаморочливі цифри — мільярди мікробів, що кишать на моєму земному одягу. Виявляється, я носив на собі тиф, паратиф, дизентерію, грип, коклюш і мало не холеру. На моїх руках було знайдено синьо-гнійні палички й туберкульоз. На черевиках — сибірку. В кишенях проживали анаероби правця. У складках пальта — поворотна гарячка, ящур. На капелюсі — сказ, віспа, бешиха… Від цих новин мене почала трусити лихоманка. Скільки невидимих ворогів чекало нагоди, щоб накинутись на мене і звалити з ніг! Що не кажи, а Земля має свої небезпеки. Це трохи примирило мене з зоряною подорожжю.

Мені довелося перенести промивання шлунка, кишок і пройти нові для мене процедури опромінювання невідомими апаратами. Ці апарати мусили вбити шкідливих мікробів, що живуть у моєму організмі. Все це добре мене вимучило.

— Лікарю, — сказав я. — Ці запобіжні заходи не досягають мети. Як тільки я вийду з вашої камери, мікроби знову накинуться на мене.

— Це вірно, але ви принаймні позбулися тих мікробів, які привезли з великого міста. В кубічному метрі повітря в центрі Ленінграда є тисячі бактерій, у парках — тільки сотні, а вже на висоті Ісаакія — лише десятки. У нас на Памірі — одиниці. Холод і палюче сонце, відсутність пилу, сухість — чудові дезінфектори. На Кеці ви знову потрапите в чистилище. Тут ми очищаємо тільки начорно. А там вас уже очистять як слід. Неприємно? Нічого не вдієш. Зате там ви будете цілком спокійні, що не захворієте ні на які інфекційні хвороби. Принаймні там риск зведено до мінімуму. А тут ви рискуєте щохвилини.

— Це дуже приємно, — сказав я, вбираючись у дезинфікований одяг, — якщо тільки я не згорю, не задихнуся, не…

— Згоріти і задихнутися можна й на Землі! — перебив мене лікар.

Коли я вийшов на вулицю, наш автомобіль уже стояв біля тротуару. Незабаром і Тоня вийшла з жіночого відділу дезинфекційної камери. Вона посміхнулась до мене і сіла поряд. Автомобіль рушив.

— Добре помились?

— Авжеж, баня вийшла чудова. Змив триста квадрильйонів двісті трильйонів сто більйонів мікробів.

Я поглянув на Тоню. Вона посвіжішала, загоріла, на щоках з’явився рум’янець. Вона була зовсім спокійна, ніби ми зібралися в парк культури. Ні, таки добре, що я згодився летіти з нею.

Полудень. Сонце стоїть майже над головою. Небо синє, прозоре, як гірський кришталь. Виблискує на горах сніг, синіють застиглі крижані річки льодовиків, внизу весело шумлять гірські струмки і водопади, ще нижче зеленіють лани, і на них, ніби грудки снігу, пасуться отари овець. Незважаючи на палюче сонце, вітер приносить льодове дихання гір. Яка красива наша Земля! А через кілька хвилин я покину її і полечу в чорну безодню неба. Справді, про це краще читати в романах…

— Ось наша ракета, — радісно вигукнула Тоня. — Вона схожа на риб’ячий пузир. Дивіться, товстенький лікар уже чекає нас.

Ми зійшли з автомобіля, і я за звичкою простяг руку лікареві, але він швидко сховав свої за спину.

— Не забувайте, що ви вже дезинфіковані. Не торкайтеся більше ні до чого земного.

Гай-гай, я відречений від землі. Добре, що Тоня теж “неземна”. Я взяв її під руку, і ми пішли до ракети.

— Ось наше дітище, — сказав лікар, показуючи на ракету. — Бачите — у неї нема коліс. Замість рейок вона ковзає по сталевих жолобах. У корпусі ракети є невеликі заглибини для куль, і вона ковзає на цих кулях. Струм для розгону дає земна електростанція. Проводом є металевий лотік-жолоб… А у вас уже нормальний колір обличчя. Звикаєте? Чудово, чудово. Передайте мій привіт небожителям. Попросіть лікаря Ганну Гнатівну Меллер надіслати з ракетою “Кец-п’ять” місячний звіт. Це дуже симпатична жінка. Лікар, який має найменшу в світі практику. Але роботи у неї все ж вистачає…

Вовче завивання сирени заглушило слова лікаря. Люк ракети відкрився. На землю спустився трап.

— Ну, вам пора! Всього найкращого! — сказав лікар, знову завбачливо ховаючи руки за спину. — Пишіть.

Трап мав лише десять приступок, але поки я піднімався, у мене сильно забилося серце. Слідом за мною ввійшла Тоня, за нею механік. Пілот уже давно сидів на місці. Ми ледве розмістилися у вузькій камері, освітленій електричною лампою. Камера була схожа на кабіну маленького ліфта. Двері безшумно зачинились. “Як віко домовини”, - подумав я.

Зв’язок із Землею був перерваний.

Віконниці у вікнах нашої каюти були закриті, я не бачив, що робиться зовні, і напружено чекав першого поштовху. Стрілки годинника зійшлися на дванадцятій, а ми залишались зовсім нерухомими. Дивно. Очевидно, щось затримувало наш відліт.

— Мені здається, рухаємось! — сказала Тоня.

— Я нічого не відчуваю.

— Це, мабуть, тому, що ракета поволі і плавно йде на своїх кулях-колесах.

Раптом мене легко відкинуло на спинку крісла.

— Звичайно, рухаємось! — вигукнула Тоня. — Відчуваєте? Спина все більше притискається до спинки крісла.

— Так, відчуваю.

Та ось залунав гуркіт вибуху, перейшовши у виття. Ракета дрібно затремтіла. Тепер уже не було ніяких сумнівів: ми летіли. З кожною секундою ставало все тепліше. Центр ваги почав переміщатися на спину. Нарешті почало здаватися, ніби я не сиджу в кріслі, а лежу на спині в ліжку, піднявши над собою зігнуті в колінах ноги. Очевидно, ракета набирала вертикального напряму.

— Ми схожі на жуків, перевернутих на спину, — сказала Тоня.

— Та ще притиснутих зверху доброю цеглиною, — додав я. — Досить сильно тисне на груди.

— Так. І руки стали свинцеві — не підвести.

Коли вибухи припинялись, ставало легше. Незважаючи на всі ізоляційні прокладки та холодильники, було дуже жарко: ми пролітали крізь атмосферу — ракета нагрівалась від тертя.

Знову перепочинок. Вибухів немає. Я зітхнув вільніше. Раптом короткий вибух, і я відчув, що падаю на правий бік. Звичайно, аварія. Зараз ми вдаримось об Намір. Я судорожно хапаюсь за Тонине плече.

— Мабуть, зіткнулися з болідом [2] … - белькочу я.

Обличчя Тоні зблідло, в очах переляк, але вона говорить спокійно:

— Тримайтесь, як я, за спинку крісла.

Та ось ракета починає вирівнюватись. Вибухи припиняються. В ракеті стає прохолодніше. По тілу поширюється почуття легкості. Я підводжу руки, ворушу ногами. Як приємно, легко! Намагаюсь звестися на ноги і, непомітно відірвавшись від крісла, повисаю в повітрі, потім поволі спускаюсь у крісло. Тоня вимахує руками, як птах крилами, і співає. Ми сміємось! Напрочуд приємне відчуття.

Раптом віконниця ілюмінатора відкривається. Перед нами небо. Воно рясно усіяне немерехтливими зірками і злегка забарвлене в карміновий колір. Чумацький Шлях весь поцяткований різнобарвними зірками, він зовсім не молочного кольору, як ми бачимо його з Землі.

Тоня показує мені на велику зірку біля альфи [3] Великого Воза — нова зірка в знайомому сузір’ї.

— Кец… Зірка Кец, — каже Тоня.

Серед незліченної кількості немерехтливих зірок вона одна миготить промінням то червоним, то зеленим, то оранжевим. То раптом спалахує яскравіше, то згасає, то спалахує знову… Зірка зростає на наших очах і поволі наближається до правої сторони вікна. Отже, ракета летить до неї по кривій лінії. Зірка викидає довге блакитне проміння і заходить за край вікна. Тепер на темному фоні неба видно тільки зірки та білясті туманності. Вони здаються зовсім близькими, ці далекі зоряні світи…