Чтение онлайн

– Цiлком. А що, зрештою, сталося? Ви знайомi з ним i не хотiли б зустрiчатися пiд одним дахом? Тодi будьте певнi, ми з сеньйорою Олiвейрою помиримо вас. Чи, може, вiн не той, за кого себе видає?

– Куди виходить вiкно його кiмнати?
– запитав Кодар, iгноруючи всi його запитання.

– У протилежний бiк. Ця кiмната на другому поверсi. I звiдти добре видно всi плити, - а доктор Крiшна хотiв бачити їх з вiкна, - i кiлька вуличок мiстечка теж видно. Найкрасивiша його частина. Чудовий краєвид, скажу вам.

Доктор Мiкейрос i сам був досить мiцної будови, але, стоячи поруч з Кодором, вiн майже фiзично вiдчував i силу його тiла, i навiть вольовитiсть цього чоловiка.

– Мене мало цiкавлять краєвиди. Особливо зараз. Зробiть так, щоб якийсь час доктор Крiшна не знав про мене. Дайте менi якусь кiмнатку на першому поверсi. I накажiть панi Олiвейрi мовчати. Доктору Крiшнi я вiдрекомендуюся сам. Коли настане час, - додав вiн пiсля паузи. I спитав: - Ви можете зробити таку послугу?

– Звичайно, - поспiхом вiдповiв Мiкейрос.
– Будете у кiмнатцi поряд з вiтальнею. Там є лiжко i електрокамiн.

– О, у вас тут є навiть електрика?

– Звичайно. I телефон - теж. До найближчого мiського будинку звiдси кiлометр.

– Кабель прокладено по схилу?

– Так, останнi двiстi метрiв - у кам'янiй нiшi, видовбанiй у скельному грунтi. Це має якесь значення?

– Про те, що мене цiкавить, я звик знати все, - загадково вiдповiв Кодар.
– А вiд давнiх звичок важко вiдмовитися - ви це вiдчуваєте по собi.

– Скажiть, - майже пошепки запитав Мiкейрос, пропускаючи його повз себе до вiдчинених дверей.
– Крiм вас, сюди може заглянути ще хтось? Це теж дуже важливо.

– Загалом, може. Нас троє. Мої товаришi тут поблизу. Але ночуватимуть вони в мiстечку. Та заспокойтеся, сеньйоре Мiкейрос. Нi я, нi мої друзi не завдадуть вам нiяких прикрощiв.

– Я звик жити в горах, - буркнув Мiкейрос, якого вiдповiдь гостя анiтрiшки не заспокоїла.
– I знаю, що гори мають свої закони.
– Якийсь час вiн мовчав, потiм узяв з полички i поклав на стiл перед Кодарем ключ вiд дверей. Вже виходячи, задумливо проказав: - Усе життя я присвятив науцi. I хочу, щоб ви це знали. Незалежно вiд того, хто ви i з якими намiрами прибули сюди.

– Я пам'ятатиму це, - чемно схилив голову Кодар.

Крiшна спустився вниз, коли вже остаточно звечорiло й Олiвейра запросила його на вечерю. Коли гiсть iшов сходами, доктор Мiкейрос саме був у коридорi.

– Я вдячний вам, докторе Мiкейрос, за те, що ви надали менi притулок i змогу так чудово вiдпочити, - чемно мовив Крiшна замiсть вiтання. I, ввiйшовши слiдом за господарем до вiтальнi, сiв у запропоноване крiсло.

– Можете залишатись у мене скiльки забажається, - дещо запiзнiло вiдповiв Мiкейрос, ледь помiтно вклоняючись. Вiн уже завважив, що обличчя гостя видається ще стомленiшим, нiж тодi, коли той пiднiмався у вiдведену йому кiмнатку. Мiкейросу це видалося пiдозрiлим.

– Злива, напевне, заважала вам?
– обережно поцiкавився вiн.

– Навпаки. У зливу добре спиться, правда, грiм кiлька разiв примушував мене прокидатися. Та дарма. Попереду нiч. До того ж - нiч у горах.

– Так, нiч у горах, - погодився Мiкейрос. I подумав, що кожен iз них вклав у цi слова лише йому вiдомий змiст.

Докторовi Крiшнi було, мабуть, рокiв п'ятдесят. Про це свiдчило сиве, гладенько зачесане волосся i коротка геть сива борода. Але сивина була єдиною ознакою зрiлостi чи вже й старостi, бо тiло його, худорляве, м'язисте, як у добре тренованого гiмнаста, могло належати i юнаковi, i людинi, не старшiй тридцяти п'яти. Тим паче що обличчя його лише ледь-ледь пойнялося першими, майже непомiтними зморшками.

– Панi Олiвейра... Пробачте, що питаю про таке...
– заговорив Крiшна, дочекавшись, поки господиня поставить на стiл перед ними тарiлки зi смаженою рибою та рисовим гарнiром i вийде.
– Ця панi ваша дружина?

"Отже, вiн дещо вже знає, - усмiхнувся про себе Мiкейрос.
– Як i Кодар".

– Здебiльшого вона живе в моїй мiськiй квартирi. Але й там, i тут виконує безлiч обов'язкiв: особистого секретаря, помiчницi, iнодi навiть виступає спiвавтором моїх праць, бо за освiтою вона iсторик. Крiм того, з власної iнiцiативи вона прибрала на себе обов'язки покоївки i куховарки - i то лише тому, що не хоче, аби в домi перебувала ще хоча б одна жiнка...

Почувши це, Крiшна розумiюче кивнув, i на обличчi його вималювалося щось схоже на ледь помiтну посмiшку.

– Не приховаю, що i як жiнка вона досить мила, - Доктор Мiкейрос мовив цi слова тiльки iз самолюбства. Вiн бо пам'ятав свою розмову з Кодаром, i тепер цей гiсть уже не дуже тiшив його. Зрештою, як i сам Кодар.
– I вона була матiр'ю моєї доньки. Хоча законною дружиною так i не стала. I не намагайтеся з'ясовувати чому. Сам не знаю причини.

На це вже Крiшна нiяк не реагував, i далi, до кiнця вечерi, вони сидiли мовчки. Олiвейра теж з'явилася лише на якусь мить. Поставила перед ними по чашечцi кави, поцiкавилася, чи не бажають iще чогось i, ледь доторкнувшись плеча Мiкейроса - Крiшна уже помiтив, що вона торкалася його так при кожнiй нагодi, - вийшла.

2

Допивши свою каву, Крiшна пiдвiв голову i, чiтко вимовляючи кожне слово, проказав:

– Хочу пробути у вас до ранку. Ви не заперечуєте?

– Анiтрохи. Я завжди радiю, коли у мене лишаються гостi. Знаєте, тут, у горах, досить самотньо.

– Я багато рокiв прожив у горах. До того ж я давнiй i затятий альпiнiст. Мабуть, як i ви?

– У молодостi, - скромно зауважив Мiкейрос.

– А менi вiдомо, що вiд цього захоплення ви вiдмовилися вже у досить зрiлому вiцi. I я навiть знаю, якi обставини спонукали до цього.

– Дивно, - спохмурнiв Мiкейрос. Вiн не хотiв, щоб Крiшна нагадував йому про цi обставини.
– Звiдки такi подробицi?

– Нiчого дивного. Вам час звикнути до своєї популярностi i до того, що подробицями вашого життя цiкавитиметься дедалi бiльше незнайомих вам людей. Що примушує вас залишатися тут, на плато, зараз? Те ж таки захоплення горами?

– Та ще кам'янi плити.

– Їх можна перевезти до мiстечка, де ви маєте чудовий особняк. Або навiть до столицi. Не така вже й проблема.

– То лиш так здається. Насправдi ж це неможливо.

– Чому?

– Менi чомусь здається, що всi цi плити повиннi лишитися тут. Бо тiльки тут, у своїй стихiї, вони набувають природного значення, тут вони волають: прочитайте нас, збагнiть змiст того, що закодовано у цих криптограмах та пiктограмах людьми старожитнiми, якi були, мабуть, мудрiшими за вас.

– Менi сказали, що збирати це камiння почали не ви. I взагалi, нiбито це не ваша iдея, - делiкатно зауважив Крiшна.

– Так, вiллу збудував сеньйор Альфредо Команес. У мiстечку про нього вам мiг розповiсти хто завгодно. Я особисто мало знайомий з цим сеньйором. Знаю лише, що батько його був тiбетцем, а мати iндiанкою з якогось iз мiсцевих племен. Сам Альфредо починав свою кар'єру моряком на венесуельських кораблях, бо доля якимось чином закинула його в цю країну, потiм повернувся на батькiвщину, захопився альпiнiзмом i тривалий час водив в Анди багатих туристiв. От, власне, i все. Важко сказати, звiдки у нього взялося стiльки грошей, що їх вистачило на будiвництво цiєї вiлли. Ходять рiзнi чутки. Вважають, що вiн убив кiлькох багатих американцiв з Пiвночi i заволодiв їхнiми грошима та коштовностями. Словом, рiзне кажуть. Для мене лишається достовiрним фактом тiльки те, що Команес збудував тут вiллу i завiз сюди щось зо двi сотнi кам'яних плит, якi вiн зiбрав на той час.