Чтение онлайн

– Ні. Ніколи…. Вони померли… – тихо і спокійно відповів Сашко.

– Вибач – хто ж мене за язика тягнув?

– Але з тіткою обов’язково. – додав він з посмішкою… здається настрій зіпсувати йому неможливо – Йдемо вже.

Мама була вбрана так, ніби кудись йшла або тільки прийшла до дому. Напевне вона збиралася йти мене шукати, тому що інакшого пояснення її «бойової готовності» в мене просто немає. Тепер вже точно доведеться знайомити Олександра з мамою, він же не відчепиться. Це ж треба було познайомитися з таким джентльменом, щоб хотіти аби мама була без настрою приймати зараз гостей, але…. Як би скоротити це знайомство до декількох хвилин, а потім уникнути бесіди з мамою… йти спати, хоч і без вечері. Тоді мати не буде розпитувати, а я до завтра поміркую що розказати.

– Мамо! Я прийшла! – після глибокого вдиху промовила я.

– Нарешті! Розказуй…

– Я не сама – швидко перебила я її. Вираз маминого обличчя після почутого мені подобається. Вона навіть уявити не може, що я з хлопцем, з яким тільки познайомилася. – Саша! Проходь, будь-ласка.

– Доброго вечора! – сказав посміхаючись Сашко та вручив мамі квіти – Це Вам.

– Добрий вечір! – ледь чути відповіла матуся.

– Мамо, це Олександр, Саша це моя мама – Олена Вікторівна.

– Дуже приємно, з Вами познайомитися! – Відповів Сашко, а мама просто посміхнулася у відповідь. Чудово! У мами немає слів. Треба скористатися моментом і тікати в кімнату спати. Хоча щось захопити з собою поїсти не завадить. Треба щоб Сашко попрощався… – Олена Вікторівно, вибачте, що затримав Олю.

– Все нормально. Проходьте, будь-ласка – мама відповіла розгублено, але з посмішкою.

– Ні. Спасибі. Вже пізно. На добраніч! – ввічливо сказав зеленоокий джентльмен.

– На добраніч. – автоматично відповіла мама, переводячи погляд з Сашка на мене.

– Оля, ти ж не забудеш повечеряти? – Так само ввічливо звернувся він до мене. Просто чудово – тепер я не зможу уникнути розмови з мамою…

– Не забуду На добраніч. – офіційно відповіла я. Хто його тягнув за язика?

Мій зеленоокий джентльмен пішов. Як би не букет у маминих руках, я б подумала, що все це мені примарилося. Дивний день. Дуже дивний. Ох…. Зараз треба залишитися самій на деякий час, щоб спробувати збагнути все.

– Оля, хто це? – нарешті запитала вона.

– Ой. Мамусь, давай завтра. Я хочу їсти і спати. – спробувала уникнути я розмови.

– Ні. Ти мусиш мені розповісти. – безапеляційним тоном повідомила мама – Тебе ніколи і ніхто не проводжав, та ти ні з ким не зустрічалася, ні про кого не казала, а тут…..з тобою приходить дуже ввічливий юнак…. дарує мені цей чудовий букет. Дівчино, мені потрібні пояснення!

– Мамо, так і нема чого пояснювати. – довелося сказати мені – Зайшла в кафе перечекати дощ, він до мене підсів, а потім провів до дому. Пішки. Давай завтра. Будь-ласочка, мамуля.

– На добраніч – ображено сказала вона і пішла за вазою для квітів.

– Не ображайся, будь-ласка. Я тобі все розкажу. Чесно-чесно. Просто дійсно очі злипаються. На добраніч.

Швидко повечерявши, я закрилася у своїй кімнаті. Тиша, спокій, я сама… не хочеться вмикати музику. Де ж думки, емоції, на які я чекаю та яких боюся, ті, що не дадуть думати і спати. Навіть не сподіваюся швидко заснути… Хіба можна після такого насиченого і дивного дня спокійно заснути? Ох ці зелені очі… Тільки б не закохатися. Ми бачились один раз, знайомі один день і буде величезною помилкою сподіватися на щось більше. Та і на що сподіватися? Напевне більше ніколи й не побачимося… Чому він поцілував мене в ніс? Це було так мило… Мені просто хочеться йти поруч…

Тієї ночі я заснула швидко, навіть не встигла щось обдумати. Не бачила жодного сну. А прокинулася з твердим рішенням зайти в обід або після роботи в кав’ярню та забрати свій телефон. Можливо варто написати зеленоокому джентльмену смс з подякою за вечір? В мами ж номер зберігся сподіваюсь. Чи не варто цього робити… Втекла я на роботу ще до того, як прокинулася мама, тому до вечора про відверту розмову з матусею можна не думати.

Я дуже люблю свою роботу. Ця маленька книгарня саме те місце, де б я, напевне, хотіла працювати завжди. Тут тільки книги, немає контурних карт, навчальних зошитів, відповідей на завдання та всіх інших супутніх дрібниць… Але як би сильно я не була захоплена своєю роботою, цей понеділок буде тягтися безкінечно, тому що я з нетерпінням чекаю закінчення робочого дня. Можливо я все ж таки наважуся надіслати Сашкові повідомлення. Як повільно спливають хвилини, ще й майже немає покупців. Кожного відкриття дверей я чекаю з нетерпінням, сподіваючись, що це швидше наблизить мене до кінця робочого дня.

Мої думки весь час повертаються до тих зелених очей і прогулянки під дощем, який навіть почав мені подобатися. Чому коли наказуєш собі про щось не думати, думаєш саме про це..? Коли виганяла думки про вчорашній день з голови, вони наполегливіше туди лізли. Я пообіцяла собі, ні на що розраховувати, і не сподіватися. Але це важко, коли чаклунські зелені очі наче переслідують усюди. І ще музика… чому сьогодні Андрій обрав романтичні рок композиції?

Ні! Це не дає мені спокою. Треба написати повідомлення, хоч щось про вчорашею зустріч і буде те, що буде. Лишилося повернути свій телефон… Я не буду чекати вечора. Людей мало. Я в обідню перерву збігаю в ту кав’ярню. Не так це і далеко. Сподіваюся мій телефон там.

– Андрій, ти не проти, якщо я вийду на обід? Мені потрібна година. – запитала я менеджера.

– Добре. Людей сьогодні мало. Я сам впораюсь. – відповів він.

– Дякую.

Десь в глибині душі я сподівалася, що станеться диво, і зеленоокий джентльмен прийде до мене на роботу, щоб побажати доброго ранку…. чи дня… просто прийде. Що ж не все, про що пишуть в романах про кохання правда… дива не сталося – ніхто не прийшов. Треба самій щось робити! Чому я про це знову і знову думаю?

Знову дощ. Всі з парасольками і лише я вирішила, що буду швидше ніж дощ. З магазину я вилетіла як очманіла, тому що години часу мені може й не вистачити, якщо не бігти. Дивлячись не перед собою, а під ноги, щоб дощ не падав на обличчя я дуже боляче об щось вдарилась. Вірніше я на щось налетіла, а потім сіла в калюжу.

– АЙ! Чудово! – Це ж треба таке… Телефон почекає до вечора…. Якщо я врізалась в людину, то нехай це буде Диво з зеленими очима.

– Дівчино, що ж Ви не дивитесь куди йдете?! Так і вбитись недовго, а ще й когось прибити можете так. – сказав чоловічий голос і я побачила руку, яку мені подали… але дива не сталося, життя це не книга і чудовий принц не з’явиться, хоча обличчя хлопця мені знайоме.

– Вибачте.

– Стривайте! Ви Ольга? – засяяв він.

– Так. – здивувалася я.

– Мене звуть Сергій. Я приніс Вам Ваш телефон. – посміхаючись хлопець дістав з кишені пакет… Це ж треба… яким це дивом?

– Дякую! Але як..? Звідки він у Вас?

– Я адміністратор у кав’ярні. Ви вчора забули в нас телефон. А сьогодні зранку нам подзвонили і розказали хто власник і де шукати.

– Дуже дякую. Я як раз йшла за телефоном до Вас. – розгублено бурмотіла я – Хто ж Вам дзвонив?

– Власних кав'ярні – Іван Володимирович.

– Дякую. Дуже дякую – зраділа я телефону.

– Ви не забилися? – ввічливо запитав Сергій.

– Ні. Тільки сіла в калюжу – розсміялася я – зараз все просушу.

– Вибачте мені.

– Ні, що Ви?! Наступного разу буду дивитися поперед себе. Добре, що налетіла на Вас, а не на машину. Дякую за телефон. До побачення. – я поспішила повернутися у книгарню.

– До побачення!

Добре, що я не встигла далеко відійти від роботи, тут є опалення та форма. Тому до кінця робочого дня мій одяг висохне. В моїй голові з'явилася ще одна думка, а точніше завдання: з'ясувати хто такий Іван Володимирович і звідки він мене знає. Можливо це один з наших клієнтів і вчора теж був у тій кав’ярні. А може це друг Сашка… Навряд – див не буває. Та мій новий знайомий не знає де саме я працюю… Досить видавати бажане за дійсне. Немає принців, марно чекати дива. Треба буде написати повідомлення з подякою за вечір.