Заложна душа
Шрифт:
Він не бачив, як вражені, немов блискавкою, сонячним променем впали, конаючі, упирі, як Ярина перетворилась у прозорий струмінь і понесла її повітряна течія вгору. Давило повільно осів біля вікна і звісив чубату голову на підвіконня, і збоку могло здатись, що якийсь козак підгуляв занадто на веселому бенкеті і заснув біля вікна, схиливши нерозумну голову. Тільки легкий вітерець, немов грайлива дівоча рука лагідно перебирав довгий чорний чуб...
...Годинник на ратуші пробив восьму годину...
— Дякую, гости дорогі, що не погордували мною і до мене на урочистість прийшли. — Голос Горлача був ґречним і шанобливим, він розносився й відбивався від холодних і порожніх стін, із залишками побитої ліпнини, густо завішаних, немов гобеленами, зеленим павутинням. Але від цієї ґречності та шанобливості мороз продер Остапа поза шкірою. Пан Горлач сидів, прямо випроставшись на лаві посередині зали, за довгим столом. Освітлювали залу декілька товстих свічок в облуплених канделябрах. Одягнутий Горлач був у кармазин, на якому висів золотий царський орден. Обличчя його було повне і брунатне, і вуса закручувались навколо хижого рота немов дві гадюки. Сидів як старшина вельможна, хіба що тільки очі занадто червоним блимали, безперестанно склепом блукаючи. Остап похмуро стиснув кулаки — падав він довго, і шабля його загубилась десь у цегляному тунелі. Поруч Горлача сиділа Оксана. Вбрання на ній було весільне, голова у срібному вінці заквітчана паперовими квітами, а біла сукня, здавалось, щойно була пошита італійськими майстрами. Втім, чомусь наречена не дуже раділа зі свого весілля. Очі її були закриті, а тіло тремтіло й хиталось. Якби не тримав її пан Горлач тяжкою рукою за плечі, то і впала б давно на кам'яну підлогу. Перед ними на довгому столі стояв тільки один кубок із людського черепа і ніж на порожній тарелі.
— Добре, що явився, хіба що гостей моїх твій заклятий січовик розігнав, але мені не звикати від клятих запорогів кривду терпіти, — Горлач говорив, не дивлячись на Остапа. Січовик озирнувся й побачив пана Вербовського в іншому куті зали.
Очі того були божевільними. Остап зробив крок вперед:
— А може, досить, пане Горлач, тобі землею гуляти — вертайся краще до пекла, туди звідки з'явився?
— Тільки з молодою! — засміявся Горлач і нахилив голову до ніжної довгої шиї Оксани. Напівбожевільні очі дівчини із благанням звернулись до Остапа.
Врятуйте мене, люди добрі, бо покладуть мене живою у домовину і буде черв моє біле тіло точити поруч із трупом упиря смердючим!
А Горлач зареготав і потягнувся до кубка розчепіреними пальцями:
— Що, гарна в мене наречена?
Пан Вербовський відчув рукою холодне, вкрите дрібним різьбленням, руків'я пістоля. Пістоль був старий, пам'ятав ще молодого хорунжого компанійців Вербовського... Пан Вербовський зачепив великим пальцем курок і повільно почав його зводити. Регіт Горлача обірвався. Пану Вербовському здалося, що він опинився у сні, темнім і липкім, коли мусиш бігти, і ти щосили біжиш, — залишаючись на місці. Вербовський відчув, як клацнув замок пістоля, закричав і вихопив зброю з кобура...
Остап підібрався для стрибка вперед, але не встиг. Постріл струсонув холодне каміння. Склеп відразу затягнув пороховий дим. Витягнута рука пана Вербовського з пістолем тремтіла. Оксану відкинуло і вона впала на підлогу. По білій сукні розпливалась велика кривава пляма.
Горлач звівся з місця й вихором перенісся через стіл. Над темним столом майнули широкі рукава кунтуша. Хвиля повітря, немов тяжка й мокра дубова колода, жорстко вдарила Остапа у груди, і він відлетів до стіни. Крізь відлуння пострілу до Остапа донісся короткий передсмертний крик пана Вербовського...
Остап тяжко підвівся, не зводячи погляду з того місця, де повільно проступала крізь білу порохову хмару темна постать Горлача.
Той стояв на протилежній стороні величезної банкетної зали й уважно дивився на Остапа непорушним мертвим поглядом. Повне обличчя Горлача швидко опадало, немов пробите ножем тіло роздутої від крові п'явки, кривилось, приймаючи потворний сіро-зелений колір, очі глибоко западали, а з рота лізли потворні ікла. Біля його ніг, розпанаханий від горла до живота одним ударом тяжкої руки упиря, лежав мертвий пан Вербовський ...
...Вони стояли навпроти один одного і вся кривава і нестерпна історія Святої Помсти стиснулась у короткій відстані між ними. Ненависть, незнана ні для живих, ні для мертвих, ненависть, породжена непідвладною розуму Істиною, переповнила людину, яка стояла напроти колишнього козацького старшини Горлача...
І Остап раптом зрозумів, що зміг прочитати тоді Книгу Низову, тоді, у страшну ніч в бурдюгу мертвого характерника; і він заплющив очі, і Ненависть полишила його, і Сила, холодна і розпечена водночас, поглинула січовика Остапа Лелеку; він згадав те, що було записане в Книзі; знову коні, полум'яні коні, неосідлані коні, коні, шукаючи своїх загублених вершників, неслися Диким Полем; і крилата гусарія із хрустом вламувалась в ряди запорізької фаланги; і гренадерські шеренги під бій барабанів, час від часу присідаючи на коліно для залпу, йшли на січові шанці у штикову атаку; і скорострільна артилерія тяжко гупала через кригу Дніпра по золотих банях Києва; і чорні тачанки неслися блакитним степом, засіваючи чорнозем кулями своїх льюїсів; і курені виходили з підземних фортець на штурм комендатур; ...і тоді Остап вихопив ятаган, з грудей його вихопився страшний крик, і він побіг на Горлача, і упир кинувся на козака, не торкаючись землі...
...Годинник на ратуші пробив дев'яту годину...
...Старий Чорнояр розкрив очі й озирнувся, але нікого не було в напівтемряві бурдюгу. Він уважно прислухався, але почув не виття вовків у степу і не вітер, що хитав дерева. Почув він срібну музику, немов хтось ніжно і лагідно торкався струн кобзи на стіні — і побачив старого перебендю, що сидів і дивився на нього незрячими очима, і кобза в його руках була з десятьма струнами, і хлопець-поводир стояв поблизу нього.
" — Іди, козаче, до братчиків, вони тебе зачекалися..." — просто промовив кобзар до старого і м'яко торкнувся струн. Підвівся Чорнояр і побачив: сиділи верхи на баских конях його восьмеро побратимів, і лише Гнат Шаула стояв, тримаючи у поводу двох коней.
" — Поїхали, брате...", — тільки й мовив Гнат. Тоді відчув Чорнояр світлу легкість, і провів долонею по своїх чорних вусах, і обняв побратима, і звично заскочив на коня. І степовий вітер, благословляючи, охолодив його обличчя, і він вдарив острогами коня, і помчав степом, разом із своїми братчиками...
...Коли Остап виніс Оксану на околицю міста, полум'я вже вихоплювалось з-під даху палацу. Остап ніжно торкнувся губами чола Оксани. Вії її ледь здригнулися ...
Епілог
В серпні 1815 року до маріупольського порту пришвартувався ялик "Св. Пеласга" яким спритний грецький купець Ставропулос перевозив товар і пасажирів із неспокійного кавказько-чорноморського узбережжя до ситої Катеринославської губернії. Серед прибульців, що зійшли хиткими сходами до гармидерної маріупольської гавані, була людина, що немов з'явилась з давно забутих розповідей катеринославських бувальців. Це був високий старий козак, за худорлявістю якого відчувалась жилава запекла сила. З-під густих брів похмуро блимав погляд темних очей, з-під давньої запорізької шапки зі шликом вився оселедець, у лівому вусі поблискувало золоте кільце. Одягнутий він був у червоний старого покрою жупан із відкидними рукавами та чорні шаровари, заправлені, за давньою запорізькою звичкою, поверх чобіт із низькими халявами. За широким шкіряним чересом у козака темніло руків'я яничарського ятагана. Козак дочекався, коли з нижніх трюмів балакучі балагули вигнали заморених коней, і відразу підхопив під вуздечку вороного маштака.
Маріупольська гавань гула своїм звичним гармидером. Безкінечні валки паровиць із золотим степовим зерном покірно очікували вантажу, щоб розлитись усіма світами, довгі череди худоби з ремиґанням зникали у трюмах великих кораблів, безліч галасливого народу — різнокольорових циган, селян-вантажників у сіряках, грецьких перекупників, матросів у білих робах, та іншого незрозумілого люду юрмилась навколо, сподіваючись і собі відірвати хоча б крихту від цих потоків запроданих багатств України. Козак, не звертаючи уваги на веремію, йшов через гавань, ведучи за собою коня. Хіба що очі ще глибше западали під хижими бровами та ще більше темніло обличчя, вирізьблене часом і ворожими клинками. Галасливий натовп розходився навпіл, запобігливо і з острахом звільняючи шлях похмурому чорноморцю.