Чтение онлайн

У Москву за гетьманом Яків Горлач не поїхав. Колишній джура гетьманський у своєму житті завжди шукав силу.

І вона відшукала його.

І спекотним серпнем року від створення Адама 7184, а від пришестя у світ Господа 1676 закінчилась Руїна...

А може тільки почалася?

Більше довгих розмов дід з Остапом не вів. Тільки і крутилася у голові зловісна приповідка: "Наші діди зазнали біди, наші онуки зазнають муки".

Ще п'ять днів Остап виходив у дідів сад, із подивом відчуваючи, як швидко затягуються його рани і як його тіло наливається крицевою силою. Хіба що іноді поблизу серця на мить з'являвся гострий біль — немов у груди знов влучала гостра куля...

Ці дні Остап подовгу просиджував у саду і слухав, як німий грає на скрипці, дивні думки ятрили його душу. Діда Чорнояра він майже не бачив, але, не перестаючи, згадував розповідь, яка сповнювала його серце тяжкими передчуттями і, в той же час, піднесеним очікуванням битви, що згасить його відчай. Виніс він лежак під дерева і тепер спав на подвір'ї. Іноді вдень він сідлав коня, що вже застоявся на припоні, і виїжджав у степ. З кожним разом прогулянки ставали все довшими. Одного разу він повернувся, коли вже стемніло. Напоїв коня і ліг спати. Прокинувся запорожець від дивних звуків, що лунали у бурдюгу. Остап вскочив, спросоння не розуміючи — сон це чи яв. Здавалося, хтось захлинається від сухоти. Стурбований козак вскочив до бурдюга. Дід Чорнояр лежав на долівці і хрипів. На вусах і підборідді спеклися згустки крови. Руками із набряклими жилами дід намагався розчепити щось невидиме, що скручувалося навколо його горлянки. Велика книга валялася поруч. Очі Чорнояра були широко розкриті. Остап підскочив до діда — щось майнуло сухим і гарячим подихом в обличчя козака і просочилось скрізь стіну...

Разом із німим вони поклали старого на лаву, той довго харкав рудою, тяжка задуха тиснула йому на груди. Нарешті Чорнояр трохи отямився й захрипів:

— Все, синку, без Січі сили мої впали, а його вдесятеро побільшали... тяжко тобі прийдеться — вмираю я... Збирайся, козаче, — шлях у тебе довгий... Приведе тебе до Горлача куля, що біля серця твого зосталася — вона до пекельного зла тягнутися буде... А скоріше він сам тебе відшукає... Запорожця знайди, Копняка, про нього ти, мабуть, чув — той тобі допоможе... Ятаган візьми... Мене... бійся... Книгу... Книгу біля мене у могилу не клади... джура збереже, хоча не скоро її хтось прочитати зможе... — із цими словами на груди діда хлинула темна кров, і більше він нічого не сказав.

Цілий день дід Чорнояр протрусився у лихоманці, лише іноді кидав він слова, але зрозуміти їх Остап не зміг, як не прислуховувався.

...Щось сухо тріснуло — Остап підняв голову і побачив, що остання струна на кобзі лопнула. Дід Чорнояр умер...

Швидко темніло. Остап зняв зі стіни стародавню ікону — на ній була зображена Божа Мати і чубаті запорожці, що поважно й чемно звертали на неї свої очі. Під іконою висіла почорніла срібна лампадка. Остап запалив рідину, що густіла на дні. По горниці поповзли терпкі пахощі лугових трав. Німий тим часом запалив декілька свічок. Запорожець подумав, що над мерцем всю ніч треба читати псальми. Він розгублено озирнувся навколо, бо із молитов знав тільки "Отче наш" і "Вірую". Тут козак угледів дідову книгу, яка і досі лежала на долівці. Книга була тяжка, із багатьма сторінками, обкладинка окута почорнілим сріблом із чудернацькими знаками. На великий подив Остапа цупкі замусолені пергаментні листи були порожні. Запорожець обережно поклав книгу на стіл. Раптом позаду себе він почув дзеленькіт. Остап обернувся й застиг — німий із зосередженим обличчям прив'язував мерця до лави довгим залізним ланцюгом.

— Що ти робиш! — скрикнув Остап на дідового пахолка.

Той підняв до нього бліде обличчя — темно-русявий чуб приліпився до спітнілого лоба, очі були перелякані. Він тицьнув руками у бік мерця, потім на себе й щось спробував передати на мигах.

— Це він сам тобі наказав? — здогадався Остап. Німий швидко закивав головою, і страх у його очах збільшився. Він заходився швидше обв'язувати небіжчика ланцюгом, міцно зав'язав вузол і боязко відступив углиб кімнати.

"От же ж боягуз" — подумав Остап, сів за стіл навпроти мерця, розклав перед собою книгу і почав читати молитву. Минула година. Німий порався на дворі. Запорожець запалив від свічки люльку, затягнувся духмяним самосадом і озирнувся навкруги. Вогники на лампадці й свічках наповнювали бурдюг хитким світлом. Мрець, прикутий до лави, лежав виструнчившись. Риси його обличчя, перев'язаного полотняним рушником, сильно загострилися, гачкуватий ніс задерся, закриті очі, на яких лежали мідяки, глибоко запали у почорнілі орбіти. Січовик повів очима — від мінливого блимання свічок йому здавалося, що білі вуса небіжчика ворушаться від нечутного дихання. Остап про всяк випадок перехрестився, повторив молитви.

"І добрий був січовик, мені, та, мабуть, і не одному такому, як я, життя повернув; де ж його душа зараз бродить?". Із цими думками Остап відчув, що сон поступово підступає до нього. Січовик почав куняти, а потім зовсім уронив голову на розкриту книгу і заснув.

...Снився йому дід Чорнояр, немов летів він степом на вороному коні серед інших козаків і гукав щось Остапу, але слова його відносив вітер...

Прокинувся Остап від пронизливого пілікання скрипки. Коли відірвав голову від столу, побачив, як німий, із своїм завжди відчуженим виразом обличчя грає на скрипці. Мелодія була тягуча і химерна. Від неї на душі ставало смутно й тяжко. Запорожець нічого не сказав і потягнувся за капшучком із тютюном. Але рука його так і застигла на півдорозі... Остап розчув, що до тихої мелодії скрипаля домішується переривчасте дзеленчання. Він вдивився в обличчя німого і, з подивом, помітив, що рот того тремтить, а по чолу котяться великі краплини поту. Тепер Остап зрозумів, звідки йде дивний звук. Руки й ноги небіжчика тремтіли, немов у лихоманці, і від того ланцюг брязкав. Несподівано небіжчик завмер, і Остапу здалося, що це йому примарилося. Навіть німий заграв тихше... І тут мрець рвучко тіпнувся із силою. Потім завмер і через мить знову смикнувся, ще й ще раз. З кожним разом рухи мерця ставали все сильнішими — і все більше напинався ланцюг. Мелодія почала запинатися — у німого дрижали руки. Сорочка на спині в Остапа враз змокла, він важко сперся на стіл і глянув на ятаган, що лежав поруч. Мрець тіпнувся ще раз і рвучко підняв голову; мідяки впали на підлогу і покотилися під лаву; на Остапа глянули широко розкриті сизі очі, і від їхньої хижої байдужості, що не знала перепон на своєму шляху, кров захолола у жилах Остапових. Небіжчик із новою, нечуваною для сухого тіла силою, рвонувся, намагаючись вирватися із залізних пут. Лавка зсунулася під ним. Страшні очі мерця спалахнули червоним пекельним вогнем, із горлянки вирвалося звіряче харчання, рот вишкірив жовті зуби. Він знову рвонувся, ще сильніше, ніж попередній раз. Рухи його чергувалися в одноманітній послідовності, повторювалися із зростаючою божевільною силою. Остап протягнув руку до ятагана. Йому здалося, що ланцюг ось-ось розірветься, розлетиться на друзки. Козак напружився, ледь стримуючи дріж, готовий вступити у бій із мертвим тілом... Щось віхолою закрутилося у бурдюгу. Одна із залізних ланок лопнула. Мрець вивільнив ліву руку і потягнувся розчепіреними синіми пальцями у бік Остапа. Тоді, не тямлячи себе, Остап закричав:

— Забирайся під три чорти, бісова погань! — і з цими словами запорожець схопив ятаган і всадив його у стіл перед себе. В обличчя йому прямо із темної деревини бризнула кров. Німий щось глухо вигукнув і вронив скрипку. Із протяжним стогоном мрець відкинувся на лаву і завмер.

Остап повільно витер обличчя — на широкому рукаві сорочки залишилися руді плями. Лампадка згасала, свічки опливали білими краплями. Німий щулився біля скрипки і трясся. За вікном розвиднювалося.

Коли сонце зійшло, Остап розкував мерця, німий одяг його у чорний оксамитовий кунтуш, що лежав у скрині, звідти він дістав і дві стародавні запорізькі домахи, одну з яких протягнув Остапу. Запорожець наполовину вийняв шаблю із піхв і зачаровано замилувався темним лезом. Тим часом німий закінчив обряжати небіжчика, удвох вони підняли мертве тіло і винесли на пагорб біля Сухої балки. Поблизу посіченого вітрами білого кам'яного ідола викопали глибоку яму, мерця загорнули у червону китайку і обережно опустили на дно. Біля мертвого характерника Остап, як годиться, поклав шаблю, люльку із капшуком тютюну і велику скляну чверть із горілкою.

Коли остання грудка землі лягла на могильний пагорб, німий узяв скрипку і заграв тужливу козацьку пісню. Остап прочитав молитву і мимоволі підхопив наспів, який виводив на скрипці німий:

Потім Остап узяв сколочений довгий осиковий хрест, перев'язав його рушником, добряче обтесав стояк шаблею і глибоко вбив у могилу....

Вони випили горілки і повернулися до бурдюга...

Треба було збиратися в дорогу...

...І одягнув Остап стрій козацький, і припнув до боку шаблю, і запхнув за черес ятаган, і поправив низьку шапку-кабардинку з шликом, і відчув, як нова сила забуяла у нього в жилах Остап немов і не лежав він десяток днів тому напівмертвий. Його кінь струсив гривою і тривожно заіржав, роздуваючи ніздрями, коли січовик почав затягувати підпругу. Остап заспокійливо потрусив чалого по холці:

— Ну, нічого, конику, нічого Соколе, час уже до козацького хліба вертатися. Остап поклав руки на сідло й озирнувся: німий стояв із скрипкою і дивився на нього.

— Може, зі мною? — запитав Остап. Німий заперечливо замотав головою. Запорожець вставив ногу у стремено і легко піднісся у сідло. Він скинув шапку, поклонився німому і крикнув:

— Прощавай, брате! Книгу бережи!

Кінь чвалом винісся із подвір'я бурдюгу. Німий довго дивився йому услід...

Тільки раз озирнувся Остап і здалося йому, що в далечі прощально тріпоче білий рушник на хресті...