Запізнілий цвіт валінурії
Шрифт:
— Хочу.
— Тоді збирайся.
— Прямо зараз?
— А навіщо відкладати на потім? Ось ми тільки перенесемо свої речі, влаштуємося і поїдемо. Згода?.. — Станіслав узяв із автомобіля валізу, меншу передав Ніні.
— Ти тільки не забувай, Славку, називати мене Офелією, — шепнула Ніна. — А то може статися конфуз. І запам’ятай: я твоя дружина. І у нас… медовий тиждень…
— Намагатимуся не забути. Все жартуєш? Дивися!.. А то може статися так, що роль нареченої може бути останньою в твоєму репертуарі.
— На що ти натякаєш?
— Гарне мені “натякаєш”! Сама затіяла цей спектакль. Що ж… Доведеться тепер грати роль закоханого чоловіка.
— Доведеться… — Ніна подивилася на нього закоханими очима. — Думаю, з моєю допомогою впораємося.
— Де вже мені без твоєї допомоги! Вони піднялися на ґанок.
— Розташовуйтесь, — запросила Есмеральда Іполитівна. — Я ненадовго вийду. Треба ще раз пройтися до готелю. Бачили, що там робиться? А в нас половина будинку пустує. Треба виручати людей.
— Ми вас підвеземо, — сказав Станіслав. — Тільки відпустіть з нами Віталика. Виявляється, він знає чоловіка, з яким нам треба побачитися.
— Той шибеник усіх знає. А чого ж! Нехай їде. Тільки дивіться за ним. А то може таке вчворити!
— Гаразд… Віталику, ти вже зібрався? — гукнув Станіслав. — Тоді на коней! Не будемо вас затримувати, Есмеральдо Іполитівно. Ощасливте ще когось.
— Не забудьте взяти ключі.
— Може, давайте розплатимося? — запитала Ніна.
— Ще встигнемо, лебедята, — сказала Есмеральда Іполитівна. — Наперед не беру. Їдьте…
…Спортивний комплекс школи розташувався у розкішному парку на околиці містечка. Бігові доріжки, стадіон, спортивні майданчики, критий басейн — усе декорувалося тропічною рослинністю, все поринало в зелені, квітах, аромат яких змішувався з терпкими віддихами моря, п’янив, мов молоде невиброджене вино. Станіслав поставив машину в затінку платана, і Віталик вискочиб з неї.
— Зараз я його знайду. Зачекайте! — подався в напрямку просторої світлої будівлі, що проглядалася в кінці широкої алеї, вимощеної дрібненьким гравієм.
Станіслав і Ніна пішли за ним.
На зеленому, гарно доглянутому полі, що одним кінцем виходило до моря, хлопчаки, не зважаючи на спеку, грали в футбол. Станіслав присів на вишмульгану лавку, почав спостерігати за грою, дедалі більше й більше захоплюючись нею. Ніна ходила парком, милувалася розмаїттям квітів, що строкатістю кольорів буяли на клумбах, немов на них було розстелено живі майстерно зіткані килими.
Віталика не було. Хлопець щез, наче випарувався. Тільки хвилин за двадцять Ніна помітила його постать у кінці бокової алеї, на якій чоловік у синіх спортивних шароварах, світлій тенісці і широкополому солом’яному брилі підстригав кущі живоплоту. Віталик підбіг до нього, зажестикулював руками, показуючи на дорогу, де стояв їхній автомобіль.
Чоловік поклав на лавку ножиці, скинув бриля, витер хусточкою чоло і неквапно пішов алеєю в напрямку до стадіону слідком за Віталиком, який гнав поперед себе м’яч, стукаючи ним об тверду втоптану доріжку.
“Оце, мабуть, він і є, Козир”, — подумала Ніна, підходячи до Станіслава.
— Чуєш, Славку! Та облиш ти хоч тут свій футбол.
— Зачекай, Ніно! Поглянь, як прорвався он той голопузий правий крайній! От молодець! Ну, давай, давай, дорогенький! Отак! Отак! Гол!!! — вигукнув радісно, схопив Ніну в обійми і почав цілувати.
— Збожеволів… Зовсім збожеволів, — пручалася вона. — Он, мабуть, Козир іде… А ти як мала дитина.
— Який Козир? Де? Звідки ти знаєш? — Станіслав відпустив Ніну, поглянув у бік чоловіка, що, розмовляючи з Віталиком, наближався до них, і присмиріло опустився на лавку.
Забачивши Ніну й Станіслава, хлопець побіг швидше, наблизившись до них, відрапортував:
— Знайшов. Он він іде. Ну ви тут поговоріть, а я побіжу теж пограю трохи. Будете їхати — покличте. Добре?
— Гаразд, — сказав Станіслав. — Біжи…
Козир наближався, не кваплячись, натомленою трохи розвалькуватою ходою, придивляючись, хто б то міг до нього завітати. В свою чергу приїжджі розглядали його. Ніна помітно хвилювалася, і це видавали її міцно стиснуті губи і нервове тремтіння пальців.
Підійшов. Привітався. Був середнього зросту; статура— міцна, кремезна; рухи — неквапні, виважені; руки — дужі, засмаглі на сонці; таке ж засмагле мужнє, з правильними рисами обличчя; тонкий прямий ніс, задумливі, ледь примружені очі; вигоріле на сонці, мабуть, колись русяве, а тепер попелясте, коротко підстрижене волосся неслухняно їжачилося на голові. На Станіслава він зробив враження людини замкнутої, відлюдкуватої. Ніна торопіла в здогадах щодо його особи.
— Ви до мене? — запитав, і жоден мускул не сіпнувся на його вольовому, ніби вилитому з бронзи, без слідів будь-яких емоцій обличчі. — Чим можу бути корисним?
— Ми до вас від Антона Карповича Гаркуна, — пояснила Ніна. — Знаєте такого?
— Гаркуна? — перепитав, сідаючи на лавку і запрошуючи сісти своїх співрозмовників. — Це щось нове. Давненько вже нічого від нього не чути. Що це йому в голову стукнуло?
— Не йому, Олесю Архиповичу. Це нам.
— Розповідайте, — Козир глянув на годинника. — У мене обмаль часу. Через півгодини починаються заняття в спортзалі.
Станіслав з Ніною, збиваючись, розповіли йому про мету свого приїзду, про те, що їх як наукових співробітників футурологічної бібліотеки він цікавить насамперед як один із співавторів повісті, опублікованої колись в журналі, і що їм хотілося б поговорити з ним про це детально, і тут, певне, десятьма — п’ятнадцятьма хвилинами не відбутися, отже, бажано було б зустрітися і, коли в нього буде вільний час, поговорити, нікуди не поспішаючи.
Козир мовчав, щось роздумуючи, і та мовчанка не обіцяла нічого втішного, принаймні так здавалося Ніні. “Ось встане зараз, — думала вона, — вибачиться, розпрощається, пославшись на зайнятість, піде на своє навчання, і що тут будеш діяти? Не примусиш же його розводитися перед ними про свої пригоди, ділитися враженнями від них”.
— Власне, мені не зовсім зрозуміла мета вашого приїзду, — сказав вислухавши. — Якщо ви маєте на увазі моє минуле, мені, правду кажучи, не хотілося б повертатися до нього бодай у спогадах. Збожеволіти можна від усього цього. А я ще хочу пожити нормальною людиною.
— Нам тільки уточнити деякі моменти, — в голосі Ніни ще жевріла якась надія. — Дещо нам уже розповів Антон Карпович.
— Гаркун? — уперше за час їхньої розмови на обличчі Козира промайнула ледь помітна усмішка. — Той може. Вам краще й надалі мати справу з ним.