Чтение онлайн

— …він часто бачив у фільмах, — знову втрутилася в розмову Офелія, — і йому особливо вкарбувалися у підсвідомість сцени самогубств, свідком яких вона була, її показували завжди в таких випадках великим планом — красиве обличчя спотворювалося від жаху, очі кольору фіалкової ночі розширювалися, від чого робилися застиглими і дурнуватими, мов у порцелянової ляльки, густо намальовані губи розтягувалися пронизливим криком, а довгі білі пальці з яскраво-червоним манікюром на нігтях, ніби вони були вмочені у кров, хапалися за довгі патли відбіленого пергідролем волосся — і все це мало донести глядачеві трагічну жахливість ситуації, коли смерть і любов настільки близькі й відчутні, так злиті в одне ціле і такі незрозумілі, що… Ніна замовкла.

— Далі, ну Ніно, — заохочував Станіслав, — далі. Що…

— Ні. Не знаходжу порівняння. До того ж я хочу морозива. Ви собі як знаєте, а я вибуваю з гри. Павле Максимовичу, оце ви задля цього мене кликали? Щоб повідомити про самогубство отого придурка? Не інакше, ви мене розігруєте. Але навіщо?

— Ні. Зовсім ні. Отже, ваша версія щодо самогубства радника, наскільки я зрозумів, зводиться до факту його сусідства з кінозіркою Астою Пауліною?

— Правильно, — вигукнула Ніна і збуджено вела далі: — Цілком імовірно, радник комерції Хорхе покінчив життя самогубством тому, що хотів бути оплаканий своєю кумиршею Астою Пауліною, а ще… — тут Ніна зробила паузу, її зелені очі зайнялися іскристими бісиками, — а ще — аби виявити… акаузальний синхронний зв’язок, якого ви так безнадійно дошукуєтесь у цій банальній історії, — вона вже відверто глумилася над своїми колегами.

— Ти хоч знаєш, що воно таке, отой акаузальний синхронний зв’язок? — починав гніватися Станіслав на нерозважливі випади Офелії.

— Про це, дорогий мій, знали ще Арістотель і його учень платонізуючий стоїк Посідоній із Апамеї, що жив приблизно в 135-50 роках до нашої ери. Його, до речі, бачив (я акцентую — ба-чив) і дідуган Гомер, незважаючи на те, що був сліпий. Це — таємничий зв’язок усіх речей, як вони зволили висловлюватися — “всесвітня симпатія”, що одухотворює природу. А Всесвіт — живий організм, подібний до твого, Славку. Він пронизаний трепетним, ледь вловимим випромінюванням вогню, і кожна часточка цього організму наділена порухами співучасті до долі інших часточок, чого аж ніяк не можна сказати про тебе, Славцю, хоч ти і живеш у цьому шаленому Всесвіті. Інакше ти б не морочив голову і собі й іншим. От тобі й аказуальний синхронний зв’язок. Утямив?..

Станіслав безнадійно махнув рукою, — мовляв, що з неї візьмеш, — і сказав сердито:

— Облиш ти нарешті свої екзальтовані пасажі, Ніно. Тут розмова серйозна.

— А я хіба що? І коли це ти став таким серйозним? Дива!

— М-гу… І ти, Станіславе, стверджуєш, — запитав Шатров, — що цю жанрову форму винайшов якийсь Андре Йоллес? Ловко вигадано.

— А це ще що за один? — Ніна знову впала у фотель, вдаючи запаморочливе безсилля. — Ви справді вирішили мене доконати, — видихнула з удаваною втомою і пустила очі під лоба.

— Ні, дорогий Павле Максимовичу, — не зважав на Ніну Станіслав. — Він її не винайшов. Вона була відома ще стародавнім грекам і називалася апомнемонеумата. Він її описав. Мені відомо принаймні кілька сучасних письменників, які успішно користуються цією формою.

— Он як! Хто ж ці письменники?

— Поляк Теодор Парницький і покійний російський письменник Алданов. Вони писали історико-фантастичні романи, в яких події розвиваються так, ніби та чи інша історична подія не відбулася. Теодору Парницькому належить ідея роману-коментаря, де герої правлять суд над автором, детально розбираючи всі вчинки, приписані їм автором.

— Парницького я читав, — мовив Шатров. — Особливо мені подобається його дилогія “Інше життя Клеопатри” і “Хто вбив Клеопатру” та шеститомна епопея “Нове сказання”. Але не будемо чіпати Парницького. Давайте вже займемося чимось одним. Отже, ти, Станіславе, стверджуєш, що в цій повісті, — Шатров поклав руку на журнали, — як там її в біса, все забуваю заголовок…

— “Запізнілий цвіт валінурії”, — підказав Станіслав і, не дочекавшись закінчення запитання, вів далі: — Так, я стверджую, що коли діяти вміло, нам пощастить довідатися багато дечого цікавого і ми…

— Зачекай, зачекай, — перебила його Офелія. — Про яку повість ідеться? “Запізнілий цвіт валінурії”? Чи не почулося мені?

— Саме так, — відповів Станіслав. — Ти що, читала її?

— А що тут дивного? Свого часу нею зачитувалися всі. Журнальним варіантом. Окремою книгою повість так і не вийшла.

— Але чому?

— Не знаю. Хоч нічого такого там і немає.

— Якого такого?

— Ну, як тобі сказати… Словом, повість як повість. Банальщина, але щось у ній є.

— Ну, ось, щось є, бачте, Павле Максимовичу. Я радий, що це не лише моя думка. А на Нінин смак можна покластися.

— На мої смаки покладайся, але май і свої, Славку, — вщипнула Офелія. — От, приміром, що привернуло в цій повісті твою аналітичну увагу? Друге життя Євгена Терена? Муки нерозділеного кохання? Психологічна несумісність цього відщепенця двадцятого сторіччя серед людей, котрі живуть у вигаданому авторами ідеальному суспільстві космічної єдності? Чи, може, психорадарні установки? Що?.. — І не встиг Станіслав відповісти на жодне з цих запитань, як Офелія, так, ніби між іншим, повідомила: — До речі, я знаю одного із авторів цієї повісті. Антона Гаркуна. Дивакуватий чоловік.

— Он як! — аж підскочив Станіслав. — Та ти у нас золото, Офеліє! Чистісінької проби золото. Без домішок. Розповідай, розповідай, що ти про нього знаєш?

— А морозиво?

— Буде тобі морозиво. Розповідай, — нетерпеливилося Станіславу.

— Шоколадне? З полуничним сиропом? — вела своє Офелія.

— Шоколадне. З полуничним сиропом. Сто порцій.

— Дев’яносто дев’ять. Одну дарую тобі. Значить так… Кажу ж: дивакуватий чоловік. Я маю на увазі не тебе, Славку, а одного з авторів повісті Антона Карповича Гаркуна, — почала Офелія. — Він мешкає зі мною по сусідству. Чим займається, сказати важко. Відлюдкуватий. Але його увесь наш мікрорайон знає. Кажуть, він схибнувся на шахах. Днями просиджує за шахівницею. Буцімто розробив якусь свою систему гри і виграти в нього — безнадійна справа. А оце недавно, чула, автомобіль виграв у лотерею. Подейкують, що теж заздалегідь розробленою системою гри. Вирахував математично щасливий номер. Або взяти хоч би таке… — Офелія перейшла на звичну для неї манеру оповіді: — Якось я вийшла з дому, думаю, трохи погуляю, подихаю свіжим повітрям, подивлюся на людей, та й себе комусь покажу, іду, значиться, і цікавості задля підійшла до натовпу вболівальників, що зібрався у скверику біля нашого будинку, оточивши шахові столики, які стояли тут під деревами, де наш герой, виявляється, давав сеанс одноразової гри на двадцяти шахівницях. Партнери мінялися швидко, серед тих, хто чекав своєї черги, точилася жвава дискусія, я теж прилаштувалася до черги біля одного із столиків. Наш герой ходив від однієї шахівниці до іншої — ставний, неквапний в руках; обличчя засмагле, вольове; густе з просивиною волосся — розкуйовджене. Одягнений недбало, але з претензією на моду: вичовгані на колінах джинси, сірий светр, що туго облягав атлетичні груди і плечі, в руці на золотому ланцюжку, намотаному на зап’ястя, тримав секундомір. Погляд його зосереджений, ніби він нікого і нічого не помічав, витав десь там поза сферою осягання. Словом— людина не від світу сього. Не замислюючись, переставляв фігури. Незабаром надійшла і моя черга. Мій попередник вилетів, мов корок з шампанського, не встигнувши розгорнути свої позиції. Я сіла на його місце, розставила фігури. Я люблю шахи і граю в них не так уже й ганебно. Скажімо, ти, Славку, ніколи не виграєш у мене. От давай хоч зараз позмагаємося, я навіть дам тоб] фору. І що б ви гадали?.. Тільки-но я зробила перший хід білим пішаком, як зараз пам’ятаю, це був хід Ж2-Ж4, аж підійшов наш “чемпіон”, уважно подивився на мене і категорично заявив: “Після тринадцятого ходу вам, мадемуазель, доведеться звільнити це місце”. Я оторопіла. “Чому саме після тринадцятого, а не, скажімо, після десятого чи п’ятнадцятого?” — насмілилася запитати, і він сказав: “Можна й на десятому, але тринадцять — нещасливе число, і я знаю, що такі інфантильні особи, як ви, а про те, що ви саме така, видно відразу, бувають схильними до всіляких забобонних містифікацій, отже, прошу підготувати себе морально до мата після тринадцятого ходу”. Сказав, зробив хід конем і пішов далі, поглянувши на секундомір. Більше я не почула від нього жодного слова і, безперечно ж, після тринадцятого ходу одержала мат. А ви кажете, в наш час див не буває. Бувають, ще й які! Та про його витівки можна розповідати довго. Але ж… — Ніна зиркнула на годинник, потім благально подивилася на Шатрова: — Справді, Павле Максимовичу, давайте зробимо перерву.

— Ну що ж… Веди, Станіславе, частуй її морозивом. Ідіть.

— Ура! — Офелія підхопила Станіслава під руку. — Ходімо, Славку.

Вони йшли асфальтованою доріжкою, що в’юнилася поміж деревами, лісопарк був нелюдний, присмирілий, оповитий полуденною задушливою млостю, на деревах не ворушився жоден листочок. Тиша. Ніна горнулася до Станіславового плеча, зазирала йому в очі, була схвильованою, збудженою.

— Початок непоганий. Правда, Славку?

— Непоганий. Але нам треба гарненько продумати план наступних дій. А ти молодчина, Офелійко. Гарно зіграла роль. Просто таки майстерно.

— Справді? Хто б мене й похвалив? Та й ти сьогодні був на висоті. Справжнісінький футурологічний Шерлок Холмс. Дай-но я тебе поцілую за це, Славцю, — розчулилася Ніна і потяглася на носках до Станіславового обличчя, але він відхилився і прикрився долонею.

— Зовсім з глузду з’їхала… І додумалася ж… Серед білого дня… Он Шатров у вікно дивиться.

— Шатров? Яке йому до нас діло? Він, напевне, уже засів за журнали. Спробуй витримати після такої артпідготовки, — сказала вона. І, перенаджуючи, додала: — “Серед білого дня”. Смішний ти, Славку… Ну й що? А втім — буду чекати вечора. А тепер — по морозиво. Сто порцій. І ні жодної менше.