Чтение онлайн

— Мамо, — сказав священик, — ти б пішла нагору, я боюсь, що ти застудишся.

Пані Фожа побажала на добраніч усій компанії.

Коли вона пішла, Марта знову завела розмову, спитавши своїм привітним голосом:

— Хіба ваша сестра почуває себе гірше? Вже цілий тиждень, як я її не бачила.

— Їй треба відпочити, — сухо відповів абат.

Марта співчутливо наполягала:

— Вона цілі дні сидить у хаті, свіже повітря було б їй дуже корисне. У жовтні вечори ще теплі… Чому б їй не зійти коли-небудь у садок? Вона тут ще й разу не була. Ви ж знаєте, що садок завжди у вашому розпорядженні.

Абат відмовлявся якимись невиразними словами; тоді Муре, щоб зовсім збентежити його, сказав ще люб’язніше за дружину:

— Це ж саме і я казав сьогодні вранці. Сестра пана абата могла б приходити сюди опівдні й шити на сонечку, замість того щоб сидіти замурованою отам, нагорі. Можна подумати, що вона не наважується навіть до вікна підійти. Може, це ми викликаємо у неї такий страх? Але ж ми не такі вже страшні… І пан Труш, він біжить по сходах угору, перестрибуючи через кілька східців. Перекажіть їм, хай зійдуть коли-небудь провести вечір з нами. Їм, мабуть, там самим в їхній кімнаті нудно до смерті.

Абат того вечора не був схильний терпіти глузування свого господаря. Він глянув йому просто в вічі і промовив рішуче:

— Дякую вам, але навряд чи вони згодяться. Вони втомлюються за день і рано лягають спати. І це найкраще, що вони можуть зробити.

— То їхня воля, любий пане, — відповів Муре, ображений суворим тоном абата.

Залишившись удвох з Мартою, він сказав:

— Он як! Даремно цей піп сподівається замилити мені очі! Ясна річ, він боїться, щоб оті жебраки, яким він дав у себе притулок, не встругнули йому якоїсь каверзи… Ти бачила, який суворий вигляд напустив він на себе, коли помітив їх коло вікна. Вони за. нами стежили. Це скінчиться погано.

Марта раювала. Вона більше не чула бурчання Муре. Почуття побожності давало їй невимовну насолоду; це почуття охоплювало її тихо, поволі, воно заколисувало її і присипляло. Абат Фожа, як і раніше, уникав з нею розмов на релігійні теми; він залишався її другом, який приваблював її до себе своєю поважністю і тим легеньким запахом ладану, що йшов від його сутани. Двічі чи тричі, залишившись з ним наодинці, вона знову вибухала нервовим риданням, не розуміючи чому, але відчуваючи якусь дивну втіху від цих сліз. Щоразу він мовчки брав її руки в свої, втихомирюючи її спокійним і владним поглядом.

Коли вона починала говорити йому про свої безпричинні жалі, про свої потаємні радощі, про свої бажання, щоб нею хтось керував, він спиняв її, усміхаючись, і казав, що це його не стосується, що про це треба розповісти абатові Бурету. Тоді вона почала таїти все в собі. А він підносився в її очах усе вище, ставав зовсім недосяжним для неї, як бог, до ніг якого вона кидала свою душу.

Тепер Марта приділяла багато часу на церковні відправи і виконання релігійних обрядів. Їй було добре в просторому нефі церкви св. Сатюрнена, там вона знаходила той суто фізичний спокій, якого так прагнула її душа. Опинившись там, вона забувала все; наче якесь величезне вікно відчинялося перед нею в інше життя, життя вільне, неосяжне, сповнене хвилювання, яке охоплювало її всю. Але вона ще боялася церкви, вона входила туди з тривожною несміливістю, їй було якось соромно, інстинктивно вона озиралася назад, чи немає там когось, хто бачить, що вона входить до церкви. Потім це минало, все тут її зворушувало, навіть тягучий голос абата Бурета, який після сповіді залишав її навколішках ще кілька хвилин, розповідаючи про обід у Растуалів або про останній вечір у Ругонів.

Часто Марта поверталася додому пригнічена. Релігія її виснажувала. Роза стала всемогутньою в домі. Вона грубіянила Муре, лаяла його за те, що він, мовляв, бруднить багато білизни, подавала йому їсти, коли сама хотіла. Вона навіть взялася за спасіння його душі.

— Пані правильно робить, що живе по-християнському, — казала вона. — А на вас впаде прокляття, пане, і це буде справедливо, бо ви недобра людина, ні, ні, недобра! Вам би треба у ту неділю піти разом з пані на обідню.

Муре знизував плечима: він уже на все махнув рукою. Іноді він заходився сам порядкувати в господі, замітав їдальню, коли йому здавалося, що там занадто брудно. Але найбільше турбували його діти. Під час канікул матері майже не було вдома, Дезіре і Октав, який знову не склав іспитів на бакалавра, перевертали все в домі догори ногами. Серж нездужав і цілі дні читав у своїй кімнаті, лежачи в ліжку. Він став улюбленцем абата Фожа, і той давав йому книжки. Муре провів два тяжких місяці, не знаючи, як упоратися з усім цим; найдужче він журився Октавом. Він не схотів чекати кінця канікул і вирішив, що хлопцеві не треба повертатися до колежу, а краще влаштувати його в якесь торговельне підприємство в Марселі.

— Якщо ти не хочеш більше дбати про них, — сказав він Марті, — треба їх кудись влаштувати… Я вже не маю сили, я ладен їх викинути за двері! Коли це тобі неприємно, нарікай сама на себе!.. Октав став зовсім нестерпний. Ніколи з нього не буде бакалавра. Краще одразу навчити його заробляти собі на прожиття, ніж дозволяти тинятися по вулицях з ватагою бешкетників. Кроку не можна ступити в місті, щоб не зустріти його.

Марта дуже схвилювалась; почувши, що її хочуть розлучити з одним з її дітей, вона неначе прокинулася від сну. Вона домоглася, що від’їзд було відкладено на тиждень. Вона тепер більше сиділа вдома, як і раніше, взялася до хатньої роботи. Але потім її знову охопила млявість; того дня, коли Октав поцілував її, сказавши, що ввечері він їде до Марселя, їй уже було байдуже до всього, і вона тільки дала синові на прощання кілька порад.

Коли Муре повернувся з вокзалу, у нього було дуже тяжко на серці. Він пішов шукати дружину і знайшов її в алеї саду, де вона сиділа і плакала. Тут він дав собі волю.

— Ну от, одним менше! — закричав він. — Ти повинна бути задоволена. Тепер ти зможеш досхочу швендяти по церквах! Будь спокійна — двоє інших недовго тут пробудуть. Я ще лишаю Сержа, бо він дуже лагідний і ще занадто молодий, щоб їхати вчитись на юридичному факультеті; але якщо він тобі заважає, — скажи, я звільню тебе й від нього… А Дезіре скоро поїде до своєї мамки…

Марта й далі мовчки плакала.

— А як же ти хочеш? Одне з двох: або сидіти дома, або цілий день десь бігати. Ти вибрала останнє, твої діти для тебе тепер ніщо, це логічно… До того ж тепер треба звільнити місце для тієї шушвалі, що живе у нас в домі, адже так? Наш будинок не такий уже великий. Добре ще буде, якщо нас самих не виженуть на вулицю.

Він підвів голову і глянув на вікна третього поверху. Потім повів далі, притишивши голос:

— Та не плач-бо, як дурна: на тебе дивляться. Бачиш пару очей між червоними завісками? Це очі абатової сестри, я їх добре знаю. Хоч коли глянеш туди, вони завжди звідти визирають… Сам абат, може, й порядна людина, але ці Труші! Я почуваю, як вони причаїлися за своїми завісками, наче вовки, готові кинутись на здобич. Ручуся, що, коли б не абат, вони через вікна лазили б у садок красти в мене груші… Витри ж сльози, моя люба; будь певна, що вони тішаться з наших суперечок. Не слід показувати їм, як ми засмучені від’їздом хлопця, який через них мусив поїхати з дому.

Голос його тремтів від зворушення, він сам мало не плакав. Пригнічена горем, розчулена до глибини душі його останніми словами, Марта готова була кинутись в його обійми. Але її стримував страх, що їх побачать, — і вони розійшлися. А між двома червоними завісками і далі злісно поблискували очі Олімпії.

Одного ранку прийшов дуже засмучений абат Бурет. Побачивши на ганку Марту, він підійшов до неї, потиснув їй руку і пробелькотів:

— Наш сердешний Компан… Усе скінчено… Він помирає… Я піднімуся до абата Фожа, мені треба негайно побачити його.

Коли Марта показала йому на священика, який своїм звичаєм прогулювався в саду, читаючи требник, Бурет побіг до нього, перевалюючись на своїх коротеньких ніжках. Він хотів заговорити, сповістити сумну новину, але ридання стисли йому горло, і він кинувся, плачучи, на шию абата Фожа.

— Ну, що там таке, що трапилося з тими абатами? — спитав Муре, швидко виходячи з їдальні.